Фотокнигу Софії Яблонської видано накладом у 100 екземплярів

Фотокнигу Софії Яблонської видано накладом у 100 екземплярів

Софія Яблонська - мандрівниця, письменниця, кінодокументалістка; єдина українка, яка у 1930-х роках об`їздила усю Азію та інші екзотичні країни. Ця книга вперше презентує Яблонську як талановитого фотографа.
Придбати зараз

Коли починалася війна, їй було п`ять. Коли війна скінчилась – дев`ять. Зберігся її дитячий малюнок тих років: величезний вокзал, людинки, людинки, людинки, на найменшій – рюкзак, на рюкзаці карлючками – “Лена Овчинникова”.

“Батьки – пронизливо блакитноокі обидва – проводжали мене з ешелоном на північ, у тил. Ешелон в дорозі весь час бомбили німецькі “мессершміти”. але він довіз дітей. У заметених снігом залізничних тупиках, вихолоджених вокзалах, у лікарні, переповненій вмираючими від епідемії дітьми, я завжди нищечком малювала, бо з дитинства малювання було для мене прикладом найдійовішого способоу контактування з світом: мої батьки були художниками”, – згадує Олена Овчинникова.

Трьома з половиною десятиріччями пізніше Олена Василівна Овчинникова зробила олівцевий диптих “Це не повинно повторитися”. Перший аркуш – “Пам`ятний дітям, що загинули у Великій Вітчизняній війні”: дерево з обрубаними вітами – Дерево Життя! Кожна обрубана гілка – вкорочена фашистами дитяча доля. А на дереві – живі, реальні до спазм у горлі діти. Другий аркуш – “Автопортрет з сином”, художниця з малятком на тлі неба. Тільки хмарне небо, нічого більше, та дві пари очей – одні суворо-тривожні і вседіючі, другі – вимогливі, довірливі і погідливі…

Серед обставин і факторів, які формували особистість художниці, пам`ять війни посідає дуже важливе місце. Навіть найжіночніші з її творів, де понад усе – материнська ніжність, несуть на собі печать емоційної строгості, суворої визначеності настрою – стану, такого знайомого тим, хто пережив війну.

Київ, 1986. 59 сторінок.

Київ, 1986. 59 сторінок.

ОЛЕНА ОВЧИННИКОВА: КАТАЛОГ ВИСТАВКИ ТВОРІВ

По війні жили у флігелі, що у дворі Київського музею західного та східного мистецтва – його директором 40 років, до самої смерті, був її батько. Від тих днів залишилося відчуття атмосфери художництва, безпосереднього спілкування з шедеврами світового мистецтва: в очі “Інфанті” Веласкеса можна було дивитися так само просто, як подружці, з якою грала в Шевченковому парку навпроти… Картини старих майстрів промовляли про велич і силу людського духу, як і картини післявоєнного життя народу, що вистояв і переміг. Усвідомлення сили і стійкості людини стало грунтом і тлом майбутніх творів О.Овчинникової.

Овчинникова_Військомат_1979

Олена Овчинникова – Військомат, 1979

Уособленням і алегорією народної сили є “Толока” – складна багатопланова композиція, епіграфом до якої художниця обрала слова П.Тичини: “Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу”. Толока – народний звичай, що символізує, на ділі її здійснюючи, – людську взаємодопомогу і єднання людей. Те, що не під силу одному, стає можливим, коли людина приходить до людини, коли людина тримається за людину, коли плече одного стає продовженням плеча іншого. І ця завзята колективна праця просто неба, в хоралі чужої пісні, схожа на урочисто-святковий магічний танок. Ритм важких глиняних хвиль, пульсуючи, переходить у ритм людських постатей, кінських крупів, у величезні змахи лелекових крил. Зосереджені суворі обличчя впертих, непохитних, долаючих в`язкий опір глини – свого нелегкого життя – людей є центральним мотивом композиції. Ці люди будь-що виживуть, переможуть. І вони вижили, перемогли!

У 1960-у році О.Овчинникова закінчує Київський художній інститут по майстерні станкової гарфіки. Тема її дипломної роботи – серія ліноритів “Люди з Верховини”, присвячена трударям землі, – не була випадковою. Для генерації українських графіків, що вийшли на самостійний шлях у 1960-і роки, – таких, як С.Адамович, А.Базилевич, Г.Гавриленко, О.Данченко, Г.Якутович, – характерним було тоді переважне тяжіння до вивчення і художнього осмислення життя і праці тих, хто живе і працює “при землі”. Сприяло цьому і те, що на щорічну практику студенти їздили у придніпровські села, у Карпати. Такою є тематика більшості її творів 1960-80-х років: графічні серії “Мирне літо”, “Свято, що завжди з тобою”, “Травень, червень, липень”, темперні полотна “Святкові сорочки для десятьох синів”, “Жнива” тощо.

Після інституту художниця регулярно працює на селі. Їздить в етнографічні експедиції по Україні. Ці поїздки перемежовуються подорожами в чужі краї – довгими годинами вона блукає музейними залами Франції, Італії, США. Саме поїздки за кордон виявили ще одну важливу грань творчої натури О.Овчинникової: після кожної з них у журналі “Весвіт” з`являлись її живі, гостроспостережливі нариси з ілюстраціями автора. Працюючи викладачем у Київському художньому інституті (з 1969-о по 1980-й рік викладала рисунок), написала наукову працю “По музеях США”. І знову поїздки: Ферапонтово, Суздаль, Новгород, Памір, Молдавія…

Творам О.Овчинникової (байдуже, чи то живописні картини – “Пологовий будинок”, “Святкові сорочки для десятьох синів”, – чи графічні серії – “Свято, що завжди з тобою”, “Художник малює матір”, чи книжкові ілюстрації – “Вир”, “Вершники”, чи просто малюнки, – “Юність Катерини”, “Минулі часи”) завжди притаманна одна властивість, яка особливо підкреслює своєрідність індивідуального стилю художниці. Цією властивістю є монументальність, але в її специфічно графічній інтерпретації.

Тенденція до монументальності у творчості О.Овчинникової цілком закономірна. Вона не лише результат впливу батька-монументаліста, але й конкретне відбиття загальномистецької тенденції радянської графіки 1970-х – початку 1980-х років: засвоєння заповітів В.Фаворського, захоплення мистецтвом Відродження, староруськими фресками, молодим радянським мистецтвом 1920-1930-х років.

Як відомо, монументальність – це якість, на яку монументальне мистецтво монополії не має. З одного боку, вона є ознакою стилю цілих епох, окремих напрямків, шкіл, течій; а з іншого – якість таланту, індивідуального стилю митця, незалежно від його цехової приналежності. Попри свої монументальні властивості, графіка О.Овчинникової – завжди графіка.

Вже в дипломній серії ліноритів “Люди з Верховини” монументальні якості проявилися з усією визначеністю. Так, аркуш “Бокораші” і композицією, і велетовим ритмом – разом і подовжено-урочистим і пружно-стрімким – і характером силуетів – є справді монументальним, і тільки ретельна розробка деталей, індивідуальних рис, психологічних станів героїв вказує на те, що перед нами – твір станковий, у даному разі – графічний, естамп. Невелике за форматом полотно, писане темперою, – “Пологовий будинок” (80 Х 80) міг би бути стінним розписом або плафоном, так само як “Кришталева чара” (180 Х 150) – фрескою чи гобеленом.

Олена Овчинникова - Кришталева Чара

Олена Овчинникова – Кришталева Чара, 1980

Монументальними якостями позначені і книжкові твори художниці. Це не так ілюстрації, як, скоріше, станкове втілення літературної теми. В роботах до трилогії Л.Толстого “Дитинство. Отроцтво. Юність” суперечлива двоєдність молодого “пана комільфо” з глибоко народною сутністю автора “Холстомера” дає таку міру і таку якість узагальнення, які здаються надмірними для ілюстрації, навіть станкової. Те саме можна сказати і про графічні аркуші серії “За мотивами публіцистики протопопа Аввакума”, і про літографії “За мотивами твору Ф.Достоєвського “Записки з мертвого дому”, і про темперні панно за мотивами “Вершників” Ю.Яновського, – недарма ж автор навіть не назвав ці серії ілюстраціями – і про власне ілюстрації до “Виру” Григорія Тютюнника, роботу глибоко серйозну, принципову, де монолог художника майже не потребує посередництва літературного тексту.

Є ще одна важлива риса творчості О.Овчинникової, яка є ознакою і мірою майстерності, але на найвищих своїх рівнях з кількісної міри переростає у якісну характеристику: довершеність рисунка, внутрішньо вільного, гострого і точного. Чи не найяскравіший приклад – аркуш “На городі” (олівець, 1975). У постаті літньої колгоспниці – як вона стоїть навколішках, вдивляючись у невидиму грядку, у виразі її обличчя (так можна дивитися тільки на дитину) з графічною щільністю сконцентровано віковічну любов і повагу селянина до землі-годувальниці і до всього, що вирощується на ній ціною нескінченних людських зусиль. Але кульмінація задуму, головний заряд почуття – у пестливо-обережному русі руки, яким жінка ось-ось доторкнеться до зеленого паростка, – ледь доторкнеться, щоб відчути його ніжну оксамитову поверхню. І це відчуття ніжності, обережної ласки парадоксально підсилюється вагомою конкретністю великої робочої руки – з задубілою шкірою, широкими прямокутними нігтями…

“Щеплення” монументальних якостей і потенцій до здорового і різноманітно-родючого дерева графіки, що впевнено грунтується на професійній майстерності і яскравій самобутності творчої вдачі, – ось головна характеристика творчості Олени Василівни Овчинникової – те, що робить її мистецтво таким своєрідним, внутрішньо-пружним, яксраво-переконливим.

Зіновій Фогель, 1986

'
Share This