Фотокнигу Софії Яблонської видано накладом у 100 екземплярів

Фотокнигу Софії Яблонської видано накладом у 100 екземплярів

Софія Яблонська - мандрівниця, письменниця, кінодокументалістка; єдина українка, яка у 1930-х роках об`їздила усю Азію та інші екзотичні країни. Ця книга вперше презентує Яблонську як талановитого фотографа.
Придбати зараз

Це було за п’ятдесят років тому. Здається, п’ятдесят шість. Дещо забула, а дещо таке, що ніколи не забудеш. Минув час чималий, а наче це все було так недавно… Ми з дідусем побралися біля року і жили однією сім’єю. Нас четверо. Старі по-польськи живуть. До Черкас прибув удосвіта пароплав, на якому капітаном – Іван Павлович Мирославський, рідний брат Любові Павлової Марковської, дружини панотця Петра Марковського. Іван Павлович послав свого помічника рульового Антона Голку до міста, сповістить Марковських, що до Канева привезено труну з тілом Тараса Григоровича Шевченка. Любов Павлівна писала братові про перебування Шевченка у Черкасах, і як бував у них щодня, у Марковських. Антон Голка знав Шевченка. Він у Києві достав “Кобзар” і майже напам’ять вивчив на пароплаві половину “Кобзаря”. Антон Голка усім знайомим розповів про похорон Шевченка у Каневі. Незабаром блискавкою це рознеслось по місту Черкасах. Вашого дідуся Данила тато послали до Цибульських, але їх дома не було – поїхали кудись. Дідусь був гарячий і вирішив пішки йти до Канева. Тато і мама спиняли, але його – гарячого по спинить. Пароплави нагору ідуть усі вечором або вночі, та ще й запізнюються. Я дідові Пилипові напекла коржів, збиралася нести, коли дідусь до мене: Насте, збирайся, до Канева їдемо, будемо Шевченка хоронить. Про Шевченка від тата та мами і Данила чула багато… Та і відмовитись я не могла. Понесла одинокому старому Захаркові коржі, зоставила два на дорогу. Дідусь надів нову синю чепурку, нові чоботи – шились на вінчання із благословення Лева Бенедиктовича і Юлії Станіславовної рушили на Мощни, а там що Бог дасть. Дідусь на крилах летів, а я за ним. Звісно, куди голка, туди й нитка. За містом у лісі нагнав нас Тищенко Митрофан, якому недавно шив тато кожух і кирею. Пара чорних коней нас швидко довезла до Мошен… Пройшли верстви дві, три – нагнали поштові коні. Заплатили, і до Канева. Ішов дощ, іти не так багато, а дідусь твій іти не може. Чоботи нові тісні, намокли, вони і так шиті “на ногу” без онучі… Дідусь замулив ноги, шкандибав. Хоч люди прозвали його за зріст і силу Голіафом – силачем, – а тут чоботи валять з ніг такого Голіафа. Що робить. Дідусь скинув чоботи і по холодній грязюці – пішки… Підкотив штани і як жебрак по грязюці з паличкою. Під дощем поспішали до містечка люди. Ми за людьми аж до церкви. Проти нас ішла жінка, зупинилася, похитала головою і сказала, щоб ми ішли за нею. Вона жила біля самого собору. Дома Марина з печі витягла казан теплої води, щоб ми помили ноги, нагодувала нас, а дідусеві наказала роздягатись і лізти на теплу піч. Дала скипидару, розтерти ноги. Приготувала липового цвіту з медом. Дідусь почував себе погано і робив, що наказувала Марина, – так звали ту жінку. А ми удвох пішли до церкви.

Людей було багато не тільки з містечка, як сказала Марила, а чужих багато. Біля крилоса купка селян, усі вони у свитках, як узнали потім, це родичі покійного. Прибули здалека, стоять вони, як табунець овець. Ніхто до них не підходе. Ніхто на них не звертає уваги.

На помості у великому ящику – домовина з тілом покійного Шевченка, накрита червоним, на домовині квіти. У ставниках горять великі з воску страсні свічки. Ставників три, навколо труни. Біля труни на табуретці – невеличкий портрет покійного. Люди думали бог знає що: думали так годиться, коли хоронять великого пана, та ще привезеного здалека. Підходили, нахилялись і цілували портрет. Якась жінка хвору дитину поклала на ноги покійного – на ящик, і плакала. Дитина дуже хвора, а вона чула, що до Канева привезли праведного мученика, і жінка молилась праведникові зцілити її дитину. Люди дивились на це – плакали теж. Скоро по містечку пронеслась чутка, що у столиці відкривали труну, у якій покійник лежав як живий – мощі. Раз тління не торкнулося покійника, значить, покійник праведник великий і може творити чудеса. Підходили до труни і обережно брали по гілці, по квітці. Одна жінка червоним покривалом витирала головку хлопчика, щоб у нього не боліла голівка. Прості люди у голос поширювали чутку, що в труні – великий праведник, мученик, якого цар замучив за те, що Шевченко хотів людям волі і землі, і щастя. Я це сама чула на могилі від хмільчан і некарчан.

Коли закінчилася вечерня, частина людей залишилася у церкві на ніч. Багато міщан розібрали прибулих до себе, а дехто хотів провести піч у церкві, біля мученика. Сказали, що на ніч церкву не будуть закривати, що всю ніч будуть читати Псалтир, як положено по закону. Коли ми повернулися додому, дідусь спав, як після маку. Ми повечеряли, теж лягли спочивати, бо завтра був тяжкий день…

Поснідали кулішу, почали збиратись на похорон Шевченка. Пішли. Дідусь ледве натяг чоботи на ноги. Людей у церкві було багато. Чигали часи… Потім почалась Літургія. Співало два хора. Церковний хор, і з молоді, якої набралось, Бог знає, звідкіля. Коси дерлись догори, коли співав хор з молоді. “Так у митрополита не співають”, – шепче мені Марина.

До труни підходили люди. Клали свої голови на труну, цілували, плакали, молились. Несли квіти, жінки, ставили свої великі страсні свічки і ставили натри свічники, що стояли біля труни з трьох боків. Було дуже урочисто і сумно. Я стояла з Мариною праворуч і бачила: люди розступилися, до гроба підійшла панночка, поклала свою голову на домовину, плакала, до неї підійшов худий пан в очках, щось їй говорив, заспокоював, а сам хусточкою очки витирав і мокрі очі. Що за пані, Марина по знала. Я упивалася співом. Такої урочистої Божої служби я ще не бачила, навіть, коли до Черкас приїздив з Києва архієрей, і то там не так добре співав соборний хор, як тут. Як у раю. Марина казала, що співали студенти. Проспівали “Отче наш”, я попросила Марину вийти, бо у мене дуже боліла голова, мабуть я застудилась. Людей, як на Пасху. Ледве вийшли, дивлюсь: ліворуч гурт дівчат у вінках на головах, вишитих сорочках, корсетах. Дві жінки держали запалені свічки – саблі -два дядьки з рушниками через плече… Люди дивуються, очей з дива не зводять. У чорній корсетці Якилина, яку привезли з Пекарів тужить… Дивне диво: похорон і весілля. Вона тужить буде… Почали виносить цех, а його багато у церкві. Першою корогвою винесли великого золотого двохголового орла, вийшла півча, виходять священники. Один священник побачив весілля, дуже розсердився і крикнув на весь голос: “Ви що тут весілля затіяли? По старовинному козачому звичаю, кажете? А самі забули старий звичай дідів і прадідів наших: зі святим хлібом новонародженого зустрічати і зі святим хлібом покійника проводжати!” Весілля в одну мить розбіглось як зайці, хто куди… Домовину з церкви виносили на трьох рушниках, ще й чоловіки допомагали. Мене під боки штовхнула Марина і показала головою на небо. Над церквою кружляв, широко розпустивши крила, орел. Коли у яму спускали на трьох рушниках домовину з тілом Шевченка, орел з’явився знову. Люди ахнули, почали хреститись. Коли орел кружляв над могилою, люди заніміли від подиву. А тим часом Марина збігала додому, принесла паляницю і поклала на квіти, на гроб…

Вся процесія у повному складі, дві півчі, ішли до царини. З півчою усі люди співали “Христос воскрес”. Дві жінки з торбин сипали на дорогу пшеницю – “так по закону”. Мені дали білу торбу з зеленню, щоб я під ноги коней кидала цю зелень. Це була холодна і кучерява м’ята, любисток, канупер, барвінок, пахучий чебрець, шовкова трава: якраз вистачило кидати до царини. На царині зупинилась. Літія. Один чоловік не по своїй силі узяв нести орла-коругву… Ось-ось упаде. Люди на дідуся: мов здоровий, вищий за всіх, бери мов орла…Дідусь узяв і ледве-ледве доніс орла до царини.

За процесією їхали єврейські хури, брички, фаетони, порожні вози. На царині на один віз склали цех – корогви везти назад до церкви, з цехом сіли бабусі, дідки. Священники скинули ризи, сіли на єврейський фаетон. З ними та баринька, пан і поїхали учотирьох. На фаетонах, бричках поїхали пани. Дехто з людей повернулись до містечка, а дехто залишились супроводить покійника до його могили. Дві молоді панночки з містечка попереду несли портрет Шевченка. Вони були такі наполегливі, що одмовились од заміни і по грязюці йшли до самої могили. Їхали і шли горою. Дорога дуже важка, пагорби, всі потомились до сьомого поту. Ледве добрались до Чернечої гори. Назустріч вийшов священник з хрестом та кадилом. З’явився неспокійний панок, якого вилаяв священник, узяв у панночок портрета і повісив його на груші. Панночка, що плакала у соборі над труною Шевченка, дала панкові цілий шматок червоної стрічки, яку панок розпустив і носив біля портрета. Після похорону і останньої “Вічна пам’ять”, кишеньковим ножичком панок різав червону стрічку і давав по пів-аршина кожному. Я уже казала: над могилою знов з’явився орел, він покружляв і зник. Священник почав своє слово – прощання. Сльози мішали йому. Всі люди плакали. Я ніколи не думала, що священники можуть плакати. Па трьох рушниках зняли з воза трупу, спустили в яму… Мабуть, там хтось був, бо казали: що поховали у склепі цегляному. Кругом валялись куски цегли. На згадку я взяла декілька шматочків цієї цегли, і коли священник запечатував могилу: з чотирьох сторін лопатою по краях ями робив хрест, то всі плакали. Плакали навіть ті, казала Марина, що вперше почули слово “Шевченко Тарас”. Була тиша кругом. Опускали домовину, кажу ще раз, на трьох рушниках. Важка була, молодь, що весь час співала “Христос воскрес”, почали закопувати яму. Люди підходили до ями, брали грудку землі і кидали у яму, потім вибирали грудку побільше для себе… Несли додому. Дідусь у хусточку узяв декілька мокрих кусків землі.

Священники, панн, що з Києва та містечка поїхали на єврейських бричках, фаетонах, возах, поспішали до містечка. Люди в свитках пішли обідати тут, зовсім близько. Частину людей запросили до себе люди з Пекарів, а частина залишилась тут ночувати біля свіжої могили. Принесли хмизу, хтось притяг сухо дерево. Близько стояли копиці сухого сіна. Студенти перенесли копицю, щоб було на чому сидіть, лежать. Тут же зібрали гроші заплатити хазяїнові за сіно. Скоро з Пікарів приїхав дідусь Глущенко та жінка Дяченка. Вони привезли людям хліба, сира, меду, яєць, бочонок води – “на мир”; “за упокой душі пана Тараса”. Дуже багато людей думали, що Шевченко – великий пан, коли зі столиці привезли сюди пани хоронить. Марина з людьми повернулася до містечка. Той панок “пришелепкуватий” (прості люди не звикли, щоб до них пани говорили “братики мої, сестрички мої”), як казали люди, ні на хвилинку не замовкав, все про батька Тараса. Що слово – батько Тарас, а мені тато говорили, що Шевченкові немає й п’ятдесяти. Панок розповідав про покійного: гомонів без кінця, аж надоїв. Люди втомились, померзли, а він про батька Тараса: “Наш батько”. Знову вірші читав…

З нами був якийсь учитель, і щоб збити пана, почав співати “Христос воскрес” тричі, по тричі. Твій дідусь роззувся, мучиться з ногами: не знає де їх покласти. Розвели великий вогонь. Притягли ще велику суху деревину (хтось заготовив собі на зиму). Дехто сидів на сухій деревині, дехто лежав па сіні, хто як міг, а панок про батька всю ніч говорив, і сам ні на хвилинку не лягав мабуть. Я також не могла спати, бо було боляче дивитися, як твій дідусь мучиться…

Ясний ранок. З Пекарів приїхав дідусь Глущенко, з ним панок і Якилина. Вона устала з воза, перехрестилась, зробила низький поклін могилі і почала тужить. Я ніколи не чула такого тужіння. Серце зупинялось. “Та скажи ж. Та скажи ж, брате наш Taрасе.T a скажи, скажи та де на тебе виглядати!?” – тужила Якилина і сама плакала, а з нею усі люде. Який у неї талан великий,- каже твій дідусь, крадькома витирає сльози. Це плакала вся Україна за великим своїм нещасним сином, замученим царем, дорогим Тарасом Григоровичем Шевченком. (Я чула, панок “пришелепкуватий” Якилину з Пікарів привозив тричі тужить на могилі “батька Тараса”).

Дід Глущенко нас забрав до себе. Два дні не міг дідусь стать на ноги… Потім добрались Дніпром до Прохорівки. Добирались човном. Одвезли пас рибалки. А потім з горем та бідою добрались до Черкас. Ось чому твій дідусь ходив з паличкою і довго не міг стоять на ногах.

Другого року, зимою нам Марина писала, що пшениця, яку жінки “по закону” кидали на дорогу, уся зійшла. Зелена доріжка була од собора до царини, цю зелену, а потім золоту пшеницю люди не косили, і не жали. Баби руками виминали колоски, збирали, а потім припаркою з цього зерна лікували хворих людей. Перед вінчанням “на щастя”, “на добру долю”, “на довгі роки’’ молодих обсипали Тарасовим зерном. Люди зберігали зелену полосу од скотини. Восени молодиці і баби пшеницю жали серпами, і соломою лікували дітей: парили у соломі од “пропасниці”, “від пристріту”, “з очей”, “на зубки”, і запевняють люди – що допомагало. Святая пшениця від Шевченка допомагала усім, хто вірив, і не могла не допомагать, бо люди дуже вірили у святість мученика Шевченка. Казали, у ті дні похорону було багато чудес. У ті незабуті дні…

Красногорський монастир. 28 вересня 1918 року. 

З журналу “Родовід”, №2 за 1991 рік.

'
Share This