З давніх часів Україна славилася майстрами-склодувами; їхніми виробами користувалися усі верстви населення. Так, у XVII-XVIII століттях серед селянства широко побутували великі скляні діжки, тази і блюда – для зберігання зерна і борошна; для рідини – разноманітні за формою графини, штофи, жбани, братини, “барила”. Не менш різноманітним був посуд для пиття – чарки, стопки, кружки. Особливо популярні фігурні ємності у вигляді ведмедів і баранців вважалися обов’язковою приналежністю святкового столу, оскільки зображення ведмедя символізувало подружнє щастя, а барана – багатство. Прикрашали вироби ліпними джгутами, стрічками, нитками – за традицією, яка присутня у склоробстві з часів Київської Русі. Зустрічається на посуді також і розпис емалевими або олійними фарбами; орнаменти мають багато спільного з українськими настінними розписами. Виготовляли цей різноманітний посуд на невеликих напівкустарних підприємствах-гутах, які знаходилися у лісах північної та північно-західної України. Найбільше – приблизно до ста двадцяти – гут було на Чернігівщині.

XVIII століття – час розквіту мистецтва гутного скла. Кожна річ, виконана і прикрашена майстром у процесі вільного видування, має живу пластичну форму. Збережені зразки свідчать про те, що українські склодуви не тільки добре володіли цією складною технікою, але і були талановитими художниками.

У середині XIX століття у зв’язку з появою скляних заводів гути, не витримуючи конкуренції, поступово стали зникати. Однак у родинах склодувів з покоління в покоління передавали секрети майстерності, зберігали традиційні форми і методи обробки скла.

Штоф "Ведмідь". 18 століття. Висота 24 см.

Штоф “Ведмідь”. 18 століття. Висота 24 см.

У 1970-х роках у Львові, Києві та Стрию працювали чудові майстри, уся діяльність яких була спрямована на відродження прекрасного, колись забутого, народного мистецтва гутного скла. Вони творчо використовували і розвивали можливості техніки вільного видування, виявляючи незвичайну пластичність, красу і декоративність матеріалу.

Перші твори з гутного скла з’явилися у 1948 році на виставці українського народного мистецтва. Вони належали Петру Семененку. Потомствений склодув створив традиційні штофи-ведмеді, вазочки, графини.

У розвитку художнього скла 1970-х років чільне місце займає творчість талановитого народного майстра Мечислава Павловського. Три покоління сім’ї Павловських у XIX столітті працювали на скляних заводах, займаючись важкою працею видування шибок, і весь цей величезний досвід позначився в роботі Павловського. Створюючи нові види виробів, художник виходить з народних національних форм побутового посуду і прагне прикрасити їх якомога вигадливіше. У традиційних фігурних посудинах у вигляді тварин, птахів, людських фігур, незважаючи на їхню своєрідну умовність, завжди проявляється велика спостережливість майстра.

У Павловського було чимало учнів і послідовників, які працювали у цеху гутного скла при Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Яскравою творчою індивідуальністю виділялись гутники Мар’ян Тарнавський, Богдан Валько, Петро Думич та інші. Особливе образне мислення, разюча технічна майстерність, велика свобода у поводженні з будь-яким засобом обробки гарячої скломаси склалися у них у ході довгих і серйозних пошуків, наполегливої роботи у печі.

Штоф. 1796 рік. Висота 28,5 сантиметрів.

Штоф. 1796 рік. Висота 28,5 сантиметрів.

Ці пошуки не були марними. Поряд із традиційними формами виробів з’явилися нові, різних форм прилади для напоїв, десерту, вази, предмети декоративного призначення. Твори виконані або в безбарвному чи акварельних півтонів склі, або вони яскраві, інтенсивні за кольором. Збагатилися також прийоми і методи декорування. Скульптуру, наприклад, майстри стали створювати і за допомогою ліплення, і в техніці видування, і на газовому пальнику з кольорових скляних паличок. Традиції старого українського гутного скла набули великого значення і в творчості художників-професіоналів, які працювали на скляних підприємствах СРСР. Їхні вироби відзначені вдалим поєднанням національної форми, колориту і методів обробки скломаси з розумінням естетики сучасної речі. У роботах Лідії Мітяєвої, Євгенії Мері, Володимира Геншке, Альберта Балабіна і інших, не дивлячись на різноманітність творчих методів, чітко простежуються риси, властиві єдиній національної школі.

У Києві, у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, зберігається велика колекція старої гути XVIII-XIX століть, а також твори сучасних народних майстрів і художників-професіоналів. Найбільш цікаві та характерні вироби дають можливість ознайомитися з яскравим і глибоко самобутнім видом українського прикладного мистецтва.

Н. Корнієнко, 1975

'
Share This