БОГДАН СОРОКА

1940–2015

Богдан Сорока

Богдан Сорока

Ідейно-естетичні позиції Богдана Сороки сформувалися у Львові, де він здобув мистецьку освіту спочатку в дитячій художній школі, а впродовж 1958—1964 рр.— на відділенні кераміки Львівський державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Вказані хронологічні межі опосередковано дають ключ до розуміння принципових аспектів цих пози­цій. 1960-і рр. були етапним періодом культурного життя в Україні, зокрема — у Львові. Українська література і мистецтво поповнилися сузір’ям яскравих творчих особи­стостей, котрі стали речниками тодішнього відродження національної самосвідомості — через осмислення традицій свого народу як інтегральної частини загальнолюдської спільноти. Виходячи з цього, феномен національної своєрід­ності в культурі розумівся не як неодмінна фіксація хоч би котроїсь із народно-етнографічних ознак. Вищим рівнем осмислення такого фено­мена можна вважати мистецькі явища, у котрих засобами формально-пластичного вислову матеріалізуються первинні риси національної психології, збережені ба­гатьма поколіннями народу впродовж віків певні мораль­но-етичні постулати, ідеали, які були і є для народу непе­рехідними, і стосовно яких зовнішні етнографічні атрибути дуже часто є вторинними, похідними. Для усієї генерації творчої інтелігенції, за якою закріпилася назва “шістде­сятники”, таке розуміння національної своєрідності мисте­цтва не було єдино можливою істиною, але один із “шістдесятників”, Богдан Сорока незмінно дотримується цих засад уже від перших своїх самостійних кроків на мистецькому шляху. З цього випливає і його розуміння мистецтва як важливого чинника, що може і повинен активно форму­вати суспільний світогляд, кликати кожного до істинних, понадчасових вартостей. Принциповість цих переконань робила неможливим для Сороки будь-який перехід на конформістські позиції у наступний, після недовгої в Україні “відлиги”, сумнозвісний період 1970—1980-х рр. Ставши причиною жорстких обмежень, які були накладені на його участь в офіційному культурному житті, ця обставина усе ж таки не позбавила Богдана Сороку мистецької чес­ності. Витримати двобій допомагали й родинна традиція служіння вищим ідеалам народу та непокори тоталітарній системі, і середовище тих же друзів-“шістдесятників”.

Працюючи як митець також і в галузях станкового й декоративно-монументального малярства, Богдан Сорока найбільше уваги приділяє графіці, починаючи від циклу “Фольклорні мотиви” (1969), що проілюстрував збірку поезій Ігоря Калинця “Відчинення вертепу”. Уже цей де­бют у графічному мистецтві засвідчив його творчу зрілість і продемонстрував вищезгадані ідейно-тематичні засади, як і певні стилістичні ознаки, що стали показовими для інди­відуальної манери Сороки, вдосконалюючись у подаль­шому. Акцентуючи специфічні властивості саме графіки, у його працях проступає чітка градація чорно-білих конт­растів, максимальне узагальнення форми та її площинність, спрощення рисунку і зміщення перспективно-просторових відношень. У зв’язку з аскетичним лаконізмом вислову, кожна деталь на гравюрах Богдана Сороки набуває симво­лічної ваги і знакової багатовимірності. Суголосність цих прийомів із тематикою “Фольклорних мотивів” чи персо­нажами язичеського пантеону божеств у циклі “Українська міфологія” — очевидна, як і з цілим рядом інших праць, де переважають характерні для образного мислен­ня митця алегоричність, широка асоціативність (“Символи Сковороди”, “Наші люди”, цикл за мотивами народних прислів’їв), химерна фантазія (цикл “Похід гномиків”).

Спостереження й аналіз системи людських стосунків і пристрастей деколи викликають у митця іронічні і навіть саркастичні нотки. Що ж стосується формального втілення, то мистецький темперамент автора надає його гравюрам своєрідної експресивності, динаміки, напруженого ритміч­ного ладу.

Богдан Сорока належить до митців, у творчості яких інтелектуальна рефлексія переважає над безпосереднім чуттєвим враженням від довколишнього оточення. Демон­страцію цього дають не лише названі цикли, але й інші твори, де конкретне, індивідуально-характерне відступає на другий план перед загальним. Таку характеристику знач­ною мірою можна прикласти і до помітної частини його доробку, яку складають архітектурні крає­види — міста Середньої Азії й, особливо,— львівські моти­ви, серед яких є не лише широкі панорами, а й зображення окремих споруд.

Почавши свій шлях графіка циклом ілюстрацій до “Відчинення верпету” І. Калинця, Сорока зв’язав влас­ну творчість зі світом літератури й ілюстраціями до поезії чи прози Іванни Блажкевич, Лесі Українки, Василя Стефаника, Романа Іваничука, Григорія Сковороди і, нарешті, Тараса Шевченка.

1989 рік асоціювався для українців зі 175-літнім юві­леєм від часу появи на світ Тараса Шевченка. Особливість і духовна спадщина Кобзаря важить для України так ба­гато, що яка б то не була інтерпретація (художньо-критич­на, музична, образотворча) спадщини Т. Шевченка вима­гає великої відповідальності й високого рівня майстерності інтерпретатора. Звернувшись у ювілейний рік до цієї теми, Богдан Сорока з-поміж глибин Шевченкової поезії обрав “Давидові псалми” — цикл, у якому геніальний поет пере­співує фрагменти Біблейської “Книги псалмів”. Оскільки тут нема окресленої сюжетної лінії, то єдино можливим для Сороки рішенням був шлях асоціативних парале­лей, створення такого візуально-пластичного образу, який відповідав би головній ідеї поетичного слова. Більше того, саме це “слово” матеріалізується у густих рядках Шевченкових строф, які відтворені в буквальному розумінні та щільно заповнюють тло гравюри — увесь простір, вільний од власне фігуративного зображення.

Промовисті паралелі мають окремі еле­менти мистецької мови у тих же стародруках і ліноритах Сороки, що дає підставу говорити про органічну єдність його творчості з історичною лінією розвитку української графіки. Тим паче, що митець користується й безпосередніми репліками із скарбниці українського мистецтва, вводячи, приміром, у структуру екслібрисів зображення виробів на­родних майстрів (переважно — різьби). У більшості випад­ків це дає натяк на коло зацікавлень власника екслібриса, але опосередковано виявляє й загальну естетичну позицію автора мініатюри. Праця у галузі книжкового знака, а їх Сорока створив біля 90,— важлива грань його творчості, в якій особливо сконцентровано видно майстерність усіх компонентів вислову. Якраз у цьому підрозділі свого до­робку вперше звернувся він до шевченківської тематики у кількох екслібрисах. Розвиваючи традиції, закладені в цій сфері й українськими митцями довоєнних літ, Богдан Сорока досягає загальновизнаних успіхів (приміром, дру­га премія на Міжнародному конкурсі екслібрисів у Віль­нюсі, 1989 рік). А говорячи про творчість митця взагалі, можна констатувати, що помітне місце в сучасно­му українському мистецтві забезпечують його працям грун­товність задуму, поєднання інтелектуальної рефлексії і силь­ного, але стриманого почуття, впевненість різця, виваже­ність композиції і вміле використання декоративної гри чорного й білого у найрізноманітніших градаціях, і, що найважливіше,— гостре почуття сучасності у поєднанні з усвідомленням безперервності традицій національної культури.

Книги про Богдана Сороку:

Translate this page:

Українські художники

Всі художники
Translate »