МИХАЙЛО ВАЙНШТЕЙН

1940–1981

Михайло Вайнштейн

Михайло Вайнштейн

Михайло Вайнштейн — живописець потужної творчої сили, унікальної вимогливості до себе, аскет у побуті, але аристократ у мистецтві. Він належить до покоління бунтівних художників кінця 1960–1970‑х. Колеги Вайнштейна: Ігор Григор’єв, Олексій Орябінський, Ольга Рапай-Маркіш, Михайло Грицюк, Олександр Дубовик, Зоя Лерман та Юрій Луцкевич, Анатолій Лимарєв — саме вони протиставили агонії соцреалізму нові художні теми та пластичні рішення.

Гострі пазурі неласкавої долі дряпали Михайла з дитинства та аж до раннього його відходу з життя. 1941 року на фронті загинув батько, а невдовзі (1942) в евакуації померла мати. Михайло із братом потрапили до сиротинця. Голодне дитинство дітей війни, бездоглядність, недоліковані хвороби — таким був початок життя. Через десять років, коли брати щойно закінчили навчання у художній школі, загинула Михайлова єдина рідна людина — брат Володимир. Знегодам, трагічному початку буття Вайнштейн протиставив творчу силу. Бог та батьки подарували Михайлові міцний талант. Після закінчення Київського художнього інституту (1965) завдяки переконливому професіоналізму Михайло зі старту почав виставлятися як дозрілий майстер малюнка та колоризму. Він був щасливим у власному мистецтві. Його жанрові можливості не знали берегів: натюрморт, пейзаж, портрет, жанрові та історичні композиції — все було до снаги молодому митцеві, все створювалося на високому ремісницькому рівні.

Разом із колегами він розробляв інноваційні принципи “суворого стилю”. Це молодіжне мистецтво 1960‑х — початку 1970‑х мало на меті звільнення від штампів бравурно-брехливого соцреалізму. Натхнення шістдесятники знаходили в монументалізмі “бойчукістів”, в аскетизмі кубізму, в колористичних можливостях сезанізму. В ті роки ці мистецькі джерела були табуйованими. Заборона на знання про класичний авангард Європи, Росії та України була тотальною. Таким чином, у досить несприятливих умовах покоління Вайнштейна не лише уважно вивчало класику, але й відроджувало діалог із традицією модернізму 1910–1920‑х. Із перших Михайлових кроків у малярстві в його творах була відчутною творча самостійність та потужний темперамент. Свідченням є бездоганно побудовані композиції, стримана кольорова гама та ретельно опрацьована поверхня полотна. Система мазків, що залишилися від дотику пензля до полотна, справляє враження дорогоцінного мережива.

З однаковою увагою до особистості Михайло писав образи селян (“Лікбез”, 1967), які вперше дотикнулися до грамоти, та водночас портрети інтелектуалів — від Григорія Сковороди до образів друзів-художників: Сергія Отрощенка, Анатолія Лимарєва, Ігоря Григор’єва та інших. Невтомно та постійно Михайло відтворював образ коханої дружини Ніни та дітей — щастя його життя.

Хвороба нирок переслідувала Вайнштейна з часів його невлаштованого дитинства. Передчуваючи короткий життєвий шлях, художник працює напружено, безперервно. Він вражав друзів та всіх довкола власною продуктивністю. Михайло знав, що лише живописом він лишатиметься на землі. Навіть перебуваючи у лікарні, митець був нерозлучним з олівцем та пензлями. Він писав, піднімаючись на горище лікарні. Збереглися імпресіоністичні пейзажі Києва, писані з вікна Жовтневої (нині — Олександрівської) лікарні. Із пронизливою печаллю та теплотою Вайнштейн опрацьовував тему фатальної долі. Композиції “Батько. 1941”, “Мати”, “Брати. 1941”, “Хлопчик з єврейського гетто” — мудрий мемуаризм цих та інших полотен зберіг глибину душевної доброти, чуйності та співчутливості художника.

Михайло, який аж надто гостро та рано відчув холод сирітства, з особливою ніжністю ставився до друзів. Він любив їх, а вони його. Це проявлялося, коли під вікнами його лікарняної палати по кілька діб чергували люди. Друзі та просто знайомі, прихильники Михайлового таланту, всі гуртом збирали гроші на дорогі та дефіцитні ліки у сподіванні врятувати художника.

Translate this page:

Українські художники

Всі художники
Translate »