Людина у своїх проявах прагне у думці своїй досягти досконалості, тобто передати дійсність свого збудження, але в той момент, коли проявляє форму, забуває про те, що форма — умовність, у дійсності форми — не існує, як же тоді можливо виявити йому збудження коли збудження не є формою — не має кордонів; друге — припустимо що умовність буде умовною реальністю чи натуральністю, але і в той момент саме збудження умовно вийде всередину форми, але як тільки форма проявлена, робиться мертвою, бо завершила у собі певну досконалість, точніше крок досконалості — думка натомість пішла у збудження іншої форми більш досконалої по виявленню збудження, і таким чином життя ми бачимо у формах як ступінь збудження, але спільножиття бачить у житті предметні, практичні, законні формоутворення — відповідно сутність збудження, як безпредметне у практичній свідомості вважається предметним.
