Похорон

25 червня 2023 року я відкриваю фейсбук і бачу допис подруги Марії Саманюк. Три літери на чорному тлі: Юра… Зрозуміло. Юрій Саманюк загинув у бою під Запоріжжям. «Йобана русня. Горіть усі в пеклі», — публікує Марія наступний допис через короткий час, але фейсбук блокує його нібито через «мову ненависті».

Десятки постів, тисячі слів співчуття з’явилися у фб у наступні кілька днів. «Світла память Юрій Саманюк», — пише історик, Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович. Ще до війни Юра, усвідомивши власну залежність від соцмереж, якось не користувався фейсбуком протягом Великого посту (перед Великоднем).

Юра родом з Ворохти. Це віддалене від цивілізації селище у Карпатах, з населенням біля чотирьох тисяч гуцулів. Гуцули — етнографічна група українців, які проживають у Карпатах приблизно з Х століття. Дослідження гуцулів та їх трибу життя почалися лише в середині XIX століття. «До позитивних рис гуцулів належать їхня гостинність, гонор, гордість за свій нарід», — пише етнограф Софрон Витвицький в одному з перших цих досліджень, «Історичний нарис про гуцулів» (1863).

У Ворохті Юра народився і виріс, навчався у Львові. Був майстром фрі-файту та рукопаш-гопаку (українські бойові мистецтва), столярував, ходив у гори, грав на народних музичних інструментах. У 2009 році зіграв головного героя у відеокліпі групи «Тартак» — «Дж…Ангел».

У травні 2011-о року Юрій і Марія одружилися. Весілля, згідно традицій, тривало у Ворохті кілька днів. З цього часу і до початку Великої війни у подружжя з’явилося двоє дітей: Олекса та Меланія. Востаннє діти бачили батька живим 26 лютого 2022 року. Марія з дітьми виїхали в евакуацію спочатку до Ворохти, а згодом у Словаччину.

Після похорону повернулися в евакуацію в Словаччину.

24 лютого 2022 року Саманюк записався у тероборону, а згодом у 93-тю окрему механізовану бригаду «Холодний Яр». Брав участь у боях на Ізюмському напрямку, обороні Соледару і Бахмуту. Після Бахмута перевівся у полк «Ґерць» командиром взводу протитанкових керованих ракет. Працював у складі мобільних груп вогневої підтримки. Опанував види зброї Mk19, СПГ-9, ПТРК «Фагот», Мілан-2, 120-мм міномет, кулемети різних типів, снайперську гвинтівку тощо. За військову майстерність та відважність за життя був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест», відзнакою командування 93 ОМБр «Сталевий Хрест» II ступеня, медаллю «Честь. Слава. Держава».

Юрій Саманюк загинув у віці 36 років. Позивний був «Тринадцятий», і ніби то він тринадцятий ворохтянин, який загинув у війні з лютого 2022 року. Насправді він десятий, ще троє односельчан зникли безвісти, а двоє перебувають у полоні.

Герой загинув 25 червня о 10.40 ранку. Годинник у його сестри Людмили (живе у Ворохті) зупинився у цей час. Саманюк виконував завдання під Запоріжжям, його зачепив уламок 120-мм міномету. Юра лише встигнув підняти руку до шиї, і настала смерть. Миттєво. Тому у труні виглядав наче лише заснув, майже щасливим: не встиг усвідомити, що помирає.

Боялася, що тіло буде спотворене, але вигляд майже живого вразив ще більше. Прощання з Юрою відбувалося на Майдані Незалежності 28 червня. Ніколи не бачила, аби плакала така кількість чоловіків. Ридали військові побратими Юрка, які стояли за труною і тримали фотопортрети Героя; ридали родичі, друзі та знайомі. Попрощатися з Юрою прийшли громадський діяч, ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт та шоумен, лідер групи «Тартак» Сашко Положинський. Лунала весела музика: Юра заздалегідь склав плейліст. Згодом, під Гімн України, труну з тілом загиблого віднесли до авто. Попереду — шлях до Ворохти.

У цей день ввечері у Києві пройшов невеликий дощ, і з’явилася веселка. У Карпатах, куди Юру довезли годині о восьмій вечора, теж була веселка. Одночасно з тією, що в Києві.

У Яремче, Татарові, Микуличині, Ворохті кортеж з тілом Юри люди зустрічали, стоячи вздовж дороги; з лампадками, квітами, жовто-блакитними прапорами та іншою національною символікою.

У четвер о п’ятій ранку я вирушила до Ворохти. Через дев’ять годин була на місці, обійняла Марічку і дітей. Її родина саме обідала у ресторані «Стара Ворохта». Коли прийшов час оплатити рахунок, офіціанти відмовилися брати оплату: впізнали родину Героя.

Розповідаю родичам Марії, що приїхала на авто з хлопцем, який працює на Київській ГЕС. Вони питають: чи не боїться він, що русня влучить ракетою у ГЕС. Відповідаю: хіба хтось чогось ще боїться? Війна йде вже півтора роки.

До компанії приєднується друг родини Віталій з дружиною. Він показує Марії фото, як зашитий Юрин шрам на шиї, і що приблизно так само був зашитий інший Герой, «Да Вінчі» (Дмитро Коцюбайло). Бронежилети і каски захищають вояків, але шия лишається вразливим місцем.

Ввечері і вночі триває прощання з Юрою, врешті у кожного своє.

Саманюк усно заповідав, аби на його похоронах люди веселилися, а попіл розвіяли над Карпатами. Але був традиційний похорон.

30 червня — шалено красивий сонячний день у Ворохті. Юра вже не побачить ані цей день, ані будь-який інший. Я йду плаями (гірськими стежками) і плачу. Будинок культури, як і 12 років тому під час весілля, прикрашають жовто-блакитний і червоно-чорний прапори. Ще три жовто-блакитних прапори стоять біля труни. Тут є хліб, свічки, коробки з сірниками.

Згідно вірувань гуцулів, вода і хліб необхідні душі, яка повертається до тіла, та ангелам, які її супроводжують. Раніше іноді розсипали борошно: якщо ранком на ньому були сліди — то душа завітала.

Юра виглядає трохи гірше, ніж у середу, дві доби тому: позеленів, волосся трохи відросло, почали з’являтися трупні плями. Біля труни чатують родичі, згодом приходить сила-силенна інших людей: військові, спортсмени, місцеві бабусі, діти, гламурні дівчата. Найдовший шлях на похорон до Ворохти проробила Іванка, подруга дитинства Юри: вона приїхала з Канади.

Чоловік у жовто-блакитному спортивному костюмі з написом Ukraine безупинно розповідає оточуючим, який Юра був талановитий столяр. Бабусі з іншого боку пліткують про те, як саме загинув Юрій. Заходять священники. Починається спільна молитва, і незабаром уся процесія виходить на подвір’я. Священнослужитель розповідає про життєвий шлях Юрія Саманюка, наголошує, що загинув він у боротьбі з російським агресором і що треба побороти агресора. Перераховує наскільки це можливо тих, хто прийшов проститися з Героєм. Труну вкривають жовто-блакитним прапором. Місцеві музики грають автентичні сумні мелодії.

Натовп рушає до церкви. Тут вже вдруге (вперше під час спільної молитви) помічаю дивний жест на моменті, коли лунають слова про «вічну пам’ять». Люди складають долоню і водять нею вверх-вниз. Пізніше спитала у місцевих: це традиційний у них жест, і раніше в руці ще тримали хліб.

З церкви процесія рушає на місцевий цвинтар. Тут зачитують послання на честь Юрія Саманюка від Валерія Залужного. Відкривають на секунду кришку труни і кладуть туди прапор Юриної бригади. Лунає сумна музика. Бажаючі проходять повз могилу, кидають туди шматки рудої глинистої землі.

З’являється гуцул у традиційному вбранні — постать яскравих кольорів — і грає на трембіті. Це є давньою гуцульською традицією: грати на трембіті біля мерця. Проте звук інструменту не заглушає ридань навколо. Усі завжди «бануватимуть» (сумуватимуть гуцульською говіркою) за Юрієм. Цього болю неможливо позбутись.

Виходимо з цвинтаря. Дядько у сонцезахисних окулярах уточнює, чи це діти Юрія, і дає Олексі та Меланії 500 грн. Поминальний обід проходить у ресторані «Оксамит» у центрі Ворохти. Олекса каже, що усі ці дні у нього стоїть комок у горлі, але він тримається і не плаче. У хлопця чуб, як був у його тата ще задовго до війни. Олекса грається з пістолетом (без куль), «стріляє» в інших дітей та собі в голову. Його назвали на честь повстанця Олекси Довбуша (1700—1745), який боровся за права бідних гуцулів.

Меланії з сьогоднішнього дня запам’яталося, як закопували тата, а з учорашнього — як їй і брату дарували блокноти для малювання.

Тато Юрія — його теж звуть Юрій, як і діда, — наголошує на необхідності помститися за сина. Військові підтримують і доволі швидко роз’їжджаються: їм треба на фронт, працювати над перемогою. Прощаючись один з одним, пророкують, що побачаться знову на похороні.

Ближче до вечора з Марією і дітьми їдемо до одного з кумів Юри. Його теж звуть Юрій, він був дружкою на весіллі. Тут у будинку часів СРСР, зі сріблястою чеканкою оленями і візерунками, він облаштував хостел, а на величезному подвір’ї змайстрував різноманітні принади для туристів. Хлопчики йдуть грати у лазертаг: розвага на кшталт пейнтболу. Через годину Лесик вибігає звідти і повідомляє, що його команда всіх перемагає. Я і не сумнівалася! Катаємося на величезній гойдалці на березі гірської річки Прут. Її треба спеціально запускати, це вміє робити тільки Юрій. Він збудував атракціон «Петрос» на честь свого брата Петра, який помер від раку кілька років тому. Гойдалка магічна і дарує незабутні враження: будете у Ворохті — обов’язково спробуйте. Після гойдалки Марія посміхається, мабуть, вперше за ці дні.

Наступного дня їду з Ворохти. За 12 років, що пройшли з часу попереднього візиту сюди, — на весілля Саманюків, — у мене змінилося сприйняття краси. Все навколо видається більш красивим, аніж раніше. У цих краєвидах гуцули народжуються, живуть і помирають. Покоління людей формувалися у красі. У цих людях багато краси, як і навколо них.

В неділю їду до Києва. Ландшафт поступово змінюється з гірського на рівнинний. Думаю про Юру, на очі навертаються сльози. Ніколи не забуду цю людину і не змирюся з його загибеллю. Смертю від русні! Юра лежить у могилі на висоті 850 метрів над рівнем моря. Квіти зів’януть, від Юри лишаться самі кістки. Ми продовжуємо жити, рухатись, а Юра вже ні.

Неможливо не думати, що у цій війні багато жертв як Юрій Саманюк. Гинуть тисячі військових і цивільних. Сум поглинає усе всередині і навкруги. Впевнена, Юра не хотів би, аби ми сумували. Якими були би його побажання?

Бути сильними. Бути витривалими. Берегти і підтримувати один одного. Нищити русню як і де тільки можна (в русні ніколи не було краси, згодом не стане і самої русні). ПЕРЕМОГТИ. Самовдосконалюватися. Насолоджуватися життям. Бути щасливими.

Текст: Катерина Лебедєва