Єлизавета Миронова малювала пісні

Ліза Миронова народилася у 1929 році у селі Сошників Бориспільського району Київської області. Матір Лізи, селянка, не просто співала для доньки, а розповідала про персонажів пісні, пояснювала ситуацію, в якій опинилися герої. “Мамо, я буду вашу пісню малювати. Бо голосу не маю, щоб підспівувати вам”, — казала маленька Ліза. Їй завжди хотілося намалювати ті пісні, які співала мама. Яка вчила доньку вишивати, писати, прясти і малювати. Дівчинка брала білу глину, додавала сажу — отримувала сірий, коричневий кольори. Іноді в глину додавала буряк, пасльон, шовковиці — виходила фарба фіолетова і рожева. Мати дозволила Лізі розфарбовувати грубу у хаті з очеретяною стріхою.

“Мене мати водила на поле з восьми років. Назад іду, з волошок вінок сплету, одягну на голову. То радість! А коли мати посварить, то кажу їй: “Піду та заблукаю у волошках та хай мене лисиця з’їсть!” — згадувала своє дитинство Миронова. Лисиця її не з’їла, але почалася Друга світова війна. Це був складний період у житті мисткині. Дізнатися про нього можна з щоденника самої Миронової, який подаємо у цій публікації.

Ліза продовжувала малювати, тепер і олією. Працювала на замовлення. “Двері в мене не зачинялися. Люди мене дуже любили, — розповідала Єлизавета Федорівна. — Хто будував нову хату, то казали, що буде мир і благо в хаті, коли буде там моя квітка”. У 1962 році Миронова вперше виставила свої роботи у Києві, на Республіканській виставці українського декоративно-прикладного мистецтва. Творчість художниці привернула увагу. Їй подарували темперу, якою вона ще не малювала. І відправили познайомитися з Марією Примаченко в Болотню. Та подивилася твори Миронової і каже: “Ну хто збрехав, що вона малює так, як я?” Ще й сусідів покликала: “Схожа на мене?” “Ні!”

Примаченко зраділа, що Миронова їй не конкурент. Справді: вони обидві художниці наїву, але у кожної є свій стиль. Єлизавета Федорівна не одразу усвідомила цінність цієї самобутності і хотіла вчитися малювати, а художник, депутат Верховної Ради УРСР Василь Касіян її відмовляв. Казав: “Що тобі мати дала, природа, село рідне — оце твоє і нікуди не лізь. Я знаю, що ти сердишся, але хочу, щоб ти була самостійна, у тобі все є.”

У 1967 році Миронову прийняла до Спілки художників України і вона переїхала до Києва. Надалі її твори виставлялася в Австралії, Бельгії, Італії, Канаді, Німеччині, Словаччині, США, Чехії, Швейцарії, Японії. У 1967-му у будинку творчості у Седневі Єлизавета Миронова знайомиться з художником Леонідом Яворським (1925—1989) і незабаром одружується з ним. До речі, працювати разом цим митцям порадив художник і шпигун Микола Глущенко.

Мисткиня розписує декорації для фільму Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала” (1968). З Яворським вони працюють над монументальними творами. Створили 16 гобеленів і 9 рушників для ресторану готелю “Україна” у Москві, оформлення ресторанів “Козацький дозор” у Запоріжжі та “Курені” у Києві.

Серед творів, створених разом з Яворським, Єлизавета Федорівна особливо шанувала гобелен “Сорочинський ярмарок” (1989). Розміром 3,15 на 5,3 метра, він був створений на замовлення Міністерства культури Української РСР, а зараз зберігається у Музеї декоративного мистецтва (дякуємо музею за фото твору — К. Л.). На гобелені зображені і Гоголь, і кераміка з Опішні, і килими з Решетилівки. “Люблю його, бо там — вся Україна. Коли творю гобелени, забуваю про все на світі. Іноді почуваюся дитиною і її очима дивлюся на Божий світ. Радію і тішуся, як дитина”.

Джерело натхнення художниця знаходила у природі, любила блукати лісом і слухати спів пташок.

Наприкінці 1960-х Єлизавета Миронова почала ілюструвати книги у видавництві дитячої літератури “Веселка”. Роботу художниці курував директор художнього відділу Віктор Полтавець (1925— 2003). Він радив їй: “закрий всі книжки, які у тебе є, і малюй, як сама хочеш”. Книги з ілюстраціями Миронової видавалися іноземними мовами.

У 1990-х Єлизавета Федорівна зробила три книжки для дітей: “Рідне слово”, “Джерельце”, “Українська мова”.

“Треба ж якось надрукувати хоч одну книжку для діток, тож звернулась в просвіту, — згадувала Миронова. — Там зустріла її (ім’я і прізвище закреслені — К. Л.). Гарненька жіночка з великими карими очима на кругленькому личку. Чорне платтячко щільно обтягує її українську пухкеньку природу. Жіночі пальчики тримали цигарку і ніжно зтряхували попілець в керамічну попільничку. Відзивчиво проглянула книжечку: “цікаво, тільки ж тепер так ніхто не пише”. Калина (Миронова іноді так називала себе у щоденнику — К. Л.) нажмурила брови, трохи схвильовано запитала, “поясніть, що треба поправить”. Жіночка поправила на голові коротенько відрізане волосся, взяла цигарку потягнула в себе і мовчала. Їдкий дим пронизав її все жінотство, яке так було захоплене красою, осадило на місце, як і належно бути в сучасному стилі. “Все у вас так, та не по сучасному, бо ви пишете душею, а тепер пишуть тільки розумом”. З виданням, на жаль, не склалося. Про появу химерних героїв своїх ілюстрацій художниця казала: “Мені кажуть: де ти бачила таку корову? А я відповідаю: то ж вона всіх нас годує, тож її вим’ячко дає молоко — от я його і прикрасила, і розмалювала; і роги їй також квітами уквітчала, бо ж смирна вона і добра”.

1929 рік. Світанок подарував мені життя.

1933 рік. Відкривається казковий дивосвіт, в ньому радість і горе, а особливо голод — безпощадна стихія людини. Мені пощастило упасти перебити позвонка їдемо з матір’ю до лікарні в Київ. В лікарні врач по прівище “Гей” стає мені батьком, а його дружина матір’ю, які мали намір мене вдочерити, а матір рідна влаштується на роботу в Києві на заводі “Червоний плугатар”.

1936 рік. Помирає врач “Гей” від тифу і його дружина уїжджає у 1938 році. Мене везе провідник з лікарні до матері в село Сошників Бориспільський район Київська область. Я їхала полем лежачи на возі окутана важким гіпсом. Відчинились двері низької хатини куди мене занесли. Вранці прибили дівчата. Проте встати я не могла в гіпсовому корсеті. Через тиждень мати гріє окріп і кидає з мене цей тягар. Я вчилась потроху ходити по хаті під замком, бо мати ходила на роботу в колгосп. Вечором ми смакували коржом спеченим з грушевого борошна та кори липи, бо іншого нічого не було їсти. Я плакала і нудьгувала за прийомними батьками, які померли від тифу в Києві. Вони мене підгодовували хлібом.

1941 рік. Малювала, як уміла, дещо допомагала мати, якщо у мене не так виходило.Одного ранку я побачила велику хмару, яка зрівняла небо з землею, сунула з Дніпра. Люди налякані бігли до своїх хат.
Вечором того ж дня ми сиділи з матір’ю біля хати на призьбі і побачили у небі дві мітли сяяли вогнем. “Що це, мамо?” “Передвісник війни”.

Другого дня я пішла до магазина по фарби, а там велика черга за тканиною на спідниці. Так завжди було, що в чергах люди ночували до ранку, аж поки прийде продавець. Цього ранку приїхав на коні дядько Максим і кричить: “Війна!! Бориспіль бомблять!” Через кілька днів до нас привезли борошно пекти хліб для військових. В хаті запахло хлібом справжнім і смутком. Дорогою їхали біженці з Києва, не знаю куди. Мати дала мені хлібину, щоб розділити між дітьми біженців. Того ж року було багато грибів в лісі, неначе не перед добром. Біля сільської ради багато людей проводять своїх рідних на війну.
В Зобках крику я плутаюсь попід ногами, шукаючи свого вчителя Феодосія Ільковича, який так мене шанував. Він взяв мене на руки і сказав: “Прощавай незабудочка”. Прийшла додому запитала матері, чому назвав мене вчитель незабудкою? “Це такі є квіти”, — відповіла мати.

Згодом вступили німці відбили магазин, люди все розбирали, а німці сміялись. Я також набрала земляних фарб. Біля контори валялись плакати, портрети Сталіна і інших. Я все збирала і несла додому, адже це папір з другого боку чистий, пригожий малювати. Багато кого намалювала, а особливо Петра Чарівника і Наталку Полтавку.
При німцях я знову пішла до школи в другий клас. Нас учив учитель отченашу молитись на українській мові, а також співати пісню “Ще не вмерла Україна”. Згодом цього учителя не стало і школа закрилась.

1942 рік. В полі збирала колоски на куліш, проте у мене торбинку наш об’їжчик відняв і дуже побив мені груди. Від батога у мене тіло зліпилось з сорочкою. Мати виливала з олива мені переполох. Від болю я ніч не спала і нарешті зміркувала піти у село Старе де знаходився німецький кущ комендатури на чолі з Альбертом, який був з однією ногою, а друга протез різовий.

Дві перекладачки мене зустріли, самі співчували і боялися за мене, щоб не було гірше за скаргу. Я настояла краще нехай уб’є чим мучитись, хоча дуже шкодувала за матір’ю, яка не знала, де я. Зайшла в кабінет сміливо, байдужою до страху. Альберт сидів зовсім спокійний задуманий, щось креслив в паперах, адже йому будували у Старому камінний дім.

Перекладачка з ним говорила показала підняла кофточку мої побої, потім вивела з кабінету. Пощастило тобі, що йому сон приснився в який він фанатик. Бачив свою доньку дуже схожа на тебе всім.

Вона дала мені хлібину і кілька грудок сахару. Через два дні Альберт об’їжчика бив на полі. Від того мати мене нікуди не пускала.

1945 рік. Я закінчила 7-й клас стаю посильною в сільській раді, а також малюю першу картину “Незабудки”.

1941—1945 рік. Це була моя перша на той час і остання робота. В пам’ять розстріляних невідомих солдатів у лузі біля нашого городу, в дикі ліщині за втечу з бою від Дніпра нашою радянською комендатурою. Діти які недавно просили їсти і плакали ходячи по хатах їх і половила комендатура. Я довго боялась входити в хату топити печі, щоб не дивитись на цього коменданта, адже це були хлопчики схожі зовсім на дітей. В цій ліщині вже давно вирубаній ростуть незабудки в траві, проте там ніхто не какає, не садить. Пустує місце, де спить багато безіменних наших радянських людей, розстріляних одною рукою, винних і невинних. Побіліли хати після війни, а хліба нема в колгоспі дали на трудодень по пів кг пашні і більше нічого.

Я дуже мріяла піти вчитись, а тому писала трудодні на матір.

Одного туманного ранку до нас завітав суддя Камінський з Борисполя. Судити людей у кого не вистачає до мінімуму трудоднів. В те число попала і я. Мені присудили шість місяців примусово відробляти задаром. Я не стерпіла і висказалась. Тоді мене почали судити як скаргу, на суддю.

Одного ранку я пішла у село Старе до своєї тітки, по дорозі мене схопив участковий в машину як арештовану, завіз в пожарку де сиділи кілька людей гуляли в карти і залишив. Сказав, що вранці повезе мене на Бориспіль до суду. Я сиділа і куняла, аж поки замерзла, вирішила піти до тітки погрітися. Мене ті люди пустили. В тітки на теплій печі смачно заснула. Участковий на другий день мене і там знайшов. Тітка була дуже добра і плакала благала, щоб не забирав мене поки прийде і узнає моя мати. “Моє діло це приказ, а там розберуться”, – відповів Поспєлов участковий. Тітка одягла на мене теплу свою кожушину і посадив мене в кабіну машини участковий. По дорозі ми мовчали. На дорозі мела весняна заметіль, пробита сонячним кольором. Я дивилась і любувалась. Нарешті приїхали до відділу міліції. Мене прийняв інший міліціонер, а той поїхав. Я крикнула йому вслід “передайте матері де я знаходжусь”.

В кімнаті спочатку залишили мене одну. На столі лежала колода карт, та миска з недокурками, а в кутку біля шкафа стояла купа гвинтівок: такі, які я вивчала в школі. В сусідній кімнаті грав патіфон про одінокую гармонь. Туга охопила неначе удав, а може просто застрелитись? Проте шкода матері, така майнула думка. Я взяла одну гвинтівку, а за нею попадали усі і наробили такого грохоту, ускочив міліціонер повів мене в камеру. Величезний собака накинувся на мене, я упала зляку на землю. Біля мене вже стояли троє з міліції і дивувались, що злякалась собаки, який на прив’язі. В камері сиро безмірно бо підлога цементова. На дощатих нарах сиділи дві жінки засуджені за мінімум трудоднів. У кутку стояв алюмінієвий великий бачок. У горі решотка, крізь яку заглядав той же собака.

В ніч мене посадили у поїзд. Вагони без дверей, а перекриті кружевними решотками, тобто купе з відкритим простором під решоткою, на замку. Спочатку все це мене дивувало, бо ніколи ще не бачила такого поїзда з таким купе. Дві жінки сиділи і курили цигарки, а три співали якісь вуличні стидливі пісні, на них всі руки і ноги розмальовані в зміях синіх та різні написи прямо на тілі. Я дуже злякалася їх мені стало погано, потемніло. Проте вони стали мене рятувати, кликали міліціонера, просили воду для мого порятунку. Мене вивели у колідор на проході. Далі поїзд зупинився. Нас в Лубнах вивели на вулицю, всіх заставили стояти на колінах в мокрому снігу, а кругом цепом собаки такі здорові, що я таких теж вперше побачила в житті. Це поки відійде поїзд. Мене окружили люди, говорять, що я мала можу стояти не на колінах і буду така як вони на колінах. Нас повели у великий дім, лубенську тюрму. Мене завели в одну кімнату де була одна жінка продавець. Кімната суха, підлога дерев’яна і на столі лежать газети журнали, проте ми під замком. Мені дали поїсти хліба маргарин чай. Я трохи з’їла, а решту беру з собою для матері залишила, це не дозволили. У мене забрали молитву від нападу ворогів, а також відрізали від спідниці старовинний гудзик сріблений. Це була тюрма Лубнів, яка мені дуже сподобалась. Думала: пощастить туди і матір, щоб привезли, та ні, не повезло. Вранці мене повели до начальника тюрми на допрос. Оказалось, що мене помилково туди привезли не осуджену. Даремно я благала, щоб мене залишили там, адже у нас дома під очеретом хата тече і їсти нічого немає, та й сон приснився там гарний кругом тюрми росте жито, а це ж і є життя. Начальник мене уважно слухав, а коли я стала просить, щоб залишив мене і матір мою запросив туди, то почав витирати сльози. Другого дня мене відвезли до Баришівки з моїм пакетом до суду, який мав там бути.

Дома пішла чутка, що я померла. Мати кожну ніч і день ходила до тітки Марфи Миколихи гадати на карти, чи я жива? І нарешті надворі вже стемніло іде мені суд, який подав мені суддя. Проте сам не приїхав, а також не приїхали й свідки, бо готувались до весілля, тобто мої родичі боялись, що погано буде нареченим жити. Свідком це був двоюрідної сестри чоловік, який мав партійний білет і працював головою в сільській раді. Присудили умовно мені мовчать тобто нікому не маю права сказати “брешеш”. З таким відпустили додому дали папір безплатний проїзд. На суд мене вів міліціонер, а назад зник, залишив мене одну. Надворі дощ темнота, то куди ж мені іти? Я вернулась назад в міліцію, та мене не пускають, кажуть, що я вільна і не має права мене впустити в камеру. Я стала плакати, щоб до ранку перебути. Нарешті погодивсь, зсунув два столи, постелив шинелю, сказав уранці відведе до станції. Я дуже втомлена спала непробудним сном, даже ніщо не снилось. Вранці розбудив незнайомий голос і сміх, “що це за пацанка? — і чому вона тут?” — запитав, який прийшов змінити міліціонера. Я дійсно була схожа на пацанку, мала, худа, хоча мала уже 16 років. Ми йшли по коліях, до вокзалу і нарешті я бачу матір! Вона була така, якої я ще ніколи не бачила, здається не йшла, а підстрибувала наче підстрелена орлиця в білому кожушку, в руках тримала вузлик, а коли дійшла до мене, то упала мені під ноги. Міліціонер підвів, заспокоїв, сказав що я звільнена. Мати ночувала на воказлі, а я в міліції, ось і зустрілись.

В селі мій однокласник Микола який дуже мені симпатизував, часто приходив підкидав дрова в грубку в сільській раді. Проте батько приходив забирав говорячи що мовляв йому ще треба вчитися, а мені нема від кого я буду робочою на чорних роботах то нічого зайво заглядать собі не по пір’ю. Одначе, коли пішла чутка що я померла, організував учнів в протест. Зі злості батько відправив сина в шахти на Донбас насильно.

1947 рік. Голод забирав деякі життя. Паришкура тобто секретар райкома забрав усе зерно з колгоспних комір. Людям дали на трудодні за півроку по 150 г гречки і більше нічого, а за півроку взагалі нічого. Панував недород на овочі і хліб. На щастя за селом стояла військова частина конниці. Солдати їздили по селу і іржали як коні, це означало що в них в тачканках був овес. Люди виходили купляли у кого були гроші, а багато грошей також не було. Ми з подругою Марійкою пішли через полігон військ навчань у сусіднє село Гусинці щоб влаштуватись на роботу в столову. По дорозі зупинились на горбку росли козлики, а ми їх їли. Раптом стали падати близько снаряди. Ми попадали на землю, щоб очі не бачили тих снарядів. До нас під’їхала танка і забрала нас, повезли в наше село в сільську раду. Ми пояснили що голодні шукаємо роботи де можна поїсти. Голова колгоспу відповів, що комори пусті виметені нехай ідуть до секретаря райкому і просять їсти. Іншим разом ми стали уже групою ходити в військовий табір до столової. Ми дівчата сидимо в кущах, а хлопці ідуть і в картузи виловлюють з помийних бочок якусь здобич, отак понаїдаємось і додому принесемо матерям.

1948 рік. Великі податки не під силу. У нас описали козу єдину нашу кормилицю, но мати не дала стояла з вилами і не допускала забрати козу. 1949 я стала малювати людям на замовлення. Одного разу понесла у військовий табір продавати яйця, щоб там у магазині купити хліба, або крупу яку. Я побачила як художник малював портрети масляними красками. Мене це дуже зацікавило, особливо краски. Я виміняла у нього краски за яйця, і пішла дуже щаслива. Дома мене мати лаяла, що нічого не принесла з їжі. Каже “їж тепер фарби”. Я намагалась два дні нічого не їсти, тобто моя пайка замінить фарби. Ними і почала малювати людям панно рушники. В хаті завжди було людяно весно-квітуче. Згодом почали брати на виставку в 1962 року в будинок народної творчості. Далі пішли виставки республіканські, всесоюзні, зарубіжні.

1967 рік. Велика втрата померла моя найрідніша в світі мати, погас світильник в хаті, темні кутки дивились смутком. Глибока осінь росила шибки маленьких віконець. Хотя раніше вони пестили мене казковим розписом мороза. У печі розігрівались замерзлі фарби, на материні скрині оживали і співали разом з матір’ю. Тепер на цю скриню пішов крізь очеретяну стріху дощ, що змиває усе святе і дороге душі. Незабаром я зустрілась з художником Степаном Андрійовичем Кириченко, який мене забрав до себе зігрівав теплотою морально і матеріально. А також інші художники Колос Касіян Яблонська та інші.

1967 рік я була в Седневі у творчій групі. Там у мене виробився новий стиль творів. Була персональна виставка в Будинку літераторів. Переїхала до Києва. Далі нас зв’язало мистецтво з художником Яворським Леонідом Федоровичем, що й одружились. Нам порадив разом працювати Микола Петрович Глущенко. Він не помилився. Ми багато працювали виставлялись оформляли і були щасливі як тії діти. Боже мій! Коли б так усі любили мистецтво як Леонід і я разом то ніколи б на світі не було б ані зла, ані лиха.

1989 рік важкий, погасло півсвіта, помер Яворський. Я не знаю чи є в світі така чистота душі і добра як у цієї найдорожчої на світі для мене людини. Ми ж любили цей чарівний дивосвіт і народ. За що ж така кара неожидана, несправедлива. Сонце не щадить палить, але і гріє наші душі і ми його любим. Наївні вівці.

І так, я вівця наївна щира, блукаю в пекучому полі, шукаю насіння з квітів, шукаю птахів щоб почути голос і мати надію, хоч маленьку, яка прилітає і відлітає, а за нею женусь все життя, через терни і колючки, щоб віддати почесть цій квітці життя.