«Кобзар» з ліногравюрами і без дати смерті
Спецпроект Бібліотеки українського мистецтваТекст: Катерина Лебедєва
У 1963 році було сто років від смерті Тараса Шевченка. Українські видавництва підготували різноманітні видання до ювілею. Ця публікація присвячена «Кобзарю» з ілюстраціями художників Василя Авраменка, Григорія Гавриленка, Федора Глущука, Олександра Данченка, Володимира Куткіна, Олександра Шоломія.
Державне видавництво художньої літератури (з 1964 року видавництво «Дніпро») випустило чотири видання «Кобзаря». Кишенькового формату з репродукціями малярських робіт Тараса Шевченка. Розкішно ілюстроване альбомного формату з офортами провідних (і зараз у більшості забутих) українських художників того часу: Анатолія Базилевича, Ганни Горобієвської, Михайла Дерегуса, Георгія Зубковського, Василя Касіяна, Володимира Новиковського та інших. «Кобзар» з ілюстраціями «молодих талановитих» Гавриленка, Данченка, Куткіна… тиражем 70 тисяч примірників, і його ж як масове видання тиражем 200 тисяч. Книга була відзначена премією на Виставці досягнень народного господарства СРСР. Розповідаємо про «Кобзар» 1963 року.
Всі ілюстрації це ліногравюри. 28 розміром на всю сторінку, найбільше з яких — тринадцять включно з портретом Тараса Григоровича — створив Куткін. Данченко шість, Гавриленко і Глущук по три, Авраменко дві, Шоломій одну.
«Звернення багатьох українських графіків до ліногравюри в цілому мало позитивне значення для розвитку мистецтва книги, бо ця графічна техніка, навіть у тих випадках, коли над оформленням одного видання працювало кілька художників, сприяла цілісності художньо вираження від різноманітних ілюстрацій. Так було й з виданням «Кобзаря» Т. Шевченка», — пише мистетцвознавець Анатолій Шпаков у своєму дослідженні Художник і книга (1973).
У 720-сторінковому «Кобзарі» міститься, крім ілюстрацій, ще біля тридцяти додаткових візуальних елементів (початки і закінчення розділів). Їх створили Олександр Данченко і Володимир Куткін, вони ж розробили макет книги відповідно основним періодам творчості Шевченка.
«Кожен розділ відкривається фронтиспісом, що сприймається як своєрідний епіграф до вміщених тут поезій, — пише відомий мистецтвознавець Леонід Владич у книзі Мовою графіки. Огляди. Рецензії. Статті (1967). Ці фронтиспіси разом з ілюстраціями та заставками, як правило, точно дібраними за сюжетом і майстерно награвірованими, становлять єдине ціле. Кожен з художників працює в своїй улюбленій, властивій його творчій індивідуальності манері. Виконані скупими, майже аскетичними технічними засобами сріблясті гравюри Гавриленка різко відрізняються від різноманітних технікою, багатих живописними ефектами світла й тіні творів Данченка. Декоративні, побудовані на контрастах чорного й білого гравюри Авраменка нічим не нагадують роботи Куткіна з їх карбованим штрихом, що майже фізично відчутно моделює об’ємну форму. Нічого спільного не має підкреслено грубий, експресивний штрих Глущука з точно виваженими прийомами Шоломія, представленого в книзі однією гравюрою на фронтисписі до останнього розділу. Та, незважаючи на таку різноманітність і відмінність манер і технічних прийомів, у книзі не відчуваєш ні різностильності, ні еклектики».
Справді, ілюстрації є класикою української графіки, зразком візуальної культури 1960-х. Цікаво мінімально простежити, як склалися долі художників.
Федір Глущук дожив до 83-х років, Володимир Куткін до 76-ти, Олександр Данченко до 66-ти. Данченко з 1962 року і до кінця життя був членом Правління і Президії Спілки художників України: отже, максимально лояльним до тодішньої радянської влади. Інша справа — Гавриленко і Авраменко.
На початку 1960-х років, напередодні роботи над «Кобзарем», Григорій Гавриленко (1927—1984) працював викладачем у Київському художньому інституті. Гавриленко визначний графік, це видно і по ілюстраціях «Катерина», «Перебендя», «Садок вишневий коло хати…». Звісно його твори, методи навчання і навіть учні не подобалися керівництву КХІ. Митця звільнили за прояви формалізму. На знак солідарності з другом і колегою з інституту звільнився і Георгій Якутович (1930—2000). Цей скандал — подія в історії українського мистецтва 1960-х.
У подальші роки Василь Кузьмич Авраменко оформив кілька десятків книг у видавництвах Києва, зокрема Земля говорить (Київ, Веселка, 1965) та ілюстрації до Тараса Бульби Миколи Гоголя (Київ, Веселка, 1971). З середини 1980-х років сліди губляться. Зі Спілки художників відрахований ще в 1976-му, тож там нічого дізнатися не вдалося. У якому місті помер, невідомо. Знайомі кажуть, що помер Василь Авраменко приблизно тридцять років тому. Не усім митцям пощастило як Тарасу Шевченку. У деяких навіть дата смерті невідома, що вже казати про вшанування художньої спадщини.