Марія Примаченко книги для дітей ілюструвала, і у снах сюжети бачила

Ексклюзив Бібліотеки українського мистецтва

Текст: Катерина Лебедєва

Марія Примаченко як ілюстраторка книг

Творчість Марії Примаченко (1908—1997) всеохоплююча і вражаюча; улюблена дітьми і складна для мистецтвознавчого аналізу. Джерела натхнення Примаченко поєднують архаїку та сучасність, сни та радіо. На роботах мисткині бачимо фантастичних істот, антропоморфних тварин і просто людей. У цій структурованій внутрішній міфології — один із ключів до розуміння загадкової Примаченко.

Антропоморфних тварин вона зображала з самого початку творчої діяльності. На одній з перших картин, згадка про які збереглася, «Звіриний суд» (1936), мавпа сидить за столом і пише протокол. Двоє вовків стоять перед нею навшпиньки.

У статтях про Марію Оксентівну часто наголошується, що мавп наживо на той час мисткиня не бачила. Але важливо не що, а як саме вона бачила. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні». Так згадувала Примаченко глиняну підлогу у своїй хаті. Художниця мала галюцинаторне бачення. Думаю, не була позбавлена і певних екстрасенсорних здібностей.

Зокрема, фотограф Віктор Марущенко, який часто відвідував Марію Примаченко у її рідній Болотні, розповідав, що якось вона спитала, чого він не одружується. І порадила одружитися. При цьому мисткиня не знала, що нещодавно (у 1990 році) у Марущенко померла дружина.

На питання, де Примаченко бере сюжети, вона відповідала, що це «Сни. Прокидаюся й одразу замальовую». Також вона часто слухала радіопередачі. А на слова пісні, що сподобалася, могла одразу намалювати картину. Мистецтвознавиця Олександра Данченко описує «відгук» Примаченко на науково-популярну передачу про викопних тварин: «На жовтому тлі лежить, спершись на передні оранжеві лапи, товстий червоний звір, укритий синіми кружальцями. У нього рожева морда, великий рот, ощирений білими зубами, гіллясті сині вуса, зелена шапочка на голові». «Мільярд років, як цього звіра немає», — доповнює художниця свій малюнок традиційним написом. Медіа не менше, ніж сни, слугували джерелом натхнення Марії Примаченко.

Варіативність характерна і для форм її творчості. Примаченко у 1930-х роках робила кераміку, а також була знаною майстринею-коровайницею: випікала до свят різноманітні фігурки з тіста. Натхненні пані Марією та її звірами, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко створювали свої монументально-декоративні композиції для Київського палацу дітей та юнацтва, а Ольга Рапай оздоблювала фасад Республіканського будинку самодіяльного мистецтва. Примаченко за певних обставин і сама могла би опанувати монументальне мистецтво.

У 1970-ті вона була однією з двох «народних» художниць, книги з ілюстраціями яких друкували у популярному видавництві «Веселка». Другою була Ліза Миронова, яка, до речі, спробувала себе у монументальному мистецтві: розписала ресторан «Курені». Примаченко і Миронова були єдиними майстрами розпису, які працювали не лише над декоративними, а й над сюжетними композиціями. Результатом цього і став вихід книжок для дітей. «Малюнки М. Примаченко та Л. Миронової якнайкраще відповідають образній структурі народних казок та інших форм і жанрів фольклору», — писав мистецтвознавець Анатолій Шпаков.

Примаченко дружила з письменником, фольклористом Михайлом Стельмахом, і більшість оформлених нею книг — з його віршами. Книг відомо п’ять: Ой коники сиваші (1968), «Товче баба мак» (1970), Чорногуз приймає душ (1971), «Що посієш, те й пожнеш» (1972), Заєць спати захотів (1989), і три останні з них авторства Стельмаха.

«Товче баба мак» — з текстом самої мисткині. «Ой коники сиваші» вийшли з підзаголовком «Українські народні дитячі пісеньки» та були відзначені дипломами першого ступеню республіканського і всесоюзного конкурсів на кращі видання; книги було видано англійською мовою.

«Книги Марії Примаченко виявилися ніби «паралеллю» руслу загального для багатьох українських — і не тільки українських — ілюстраторів тих років — зверненню до народної творчості, графічному і живописному лубку, розписних кахлів тощо. Можно назвати Г. Якутовича, А. Базилевича, О. Яблонську, С. Караффу-Корбут та інших, — пише мистецтвознавець Григорій Островський у книзі Добрый лев Марии Примаченко (1990). — Але якщо навіть у кращих роботах цих та інших художників неодмінно присутній момент навмисної стилізації, то ілюстрації Марії Примаченко позбавлені цієї характерної для професійної творчості якості. Між нею та її глядачами, її малюнками і поетичним фольклором немає анінайменшого проміжку, і ці яскраві, барвисті книжки сприймаються єдиною і неподільною імпровізацією селянської казкарки і художниці».

Бібліотека українського мистецтва вперше публікує ілюстрації Марії Примаченко до книги «Що посієш, те й пожнеш» (1972):

 

Translate »