Дмитро Нагурний. Красень українського мистецтва
Спецпроект Бібліотеки українського мистецтваТекст: Катерина Лебедєва
Художник Дмитро Нагурний (1946—2019) — син художника-самоука і учень Тетяни Яблонської. Організатор скандальних виставок і стиляга. Живописець Києва. Його твори ні з чим не порівняти.

Портрет Дмитра Нагурного. Автор Сергій Гета. 1977 рік.

Початок
Батько Дмитра Нагурного був художником-самоуком. Збереглися газетні вирізки з репродукціями Василя Васильовича Нагурного — картини зображують сценки радянської дійсності:
Дмитро виріс у Києві. Ще коли хлопцем бігав річковим портом на Подолі знав, що буде художником. «Я ріс людиною урбаністичною, — пригадував Нагурний. — Спостерігав, як будують міст на Рибальський острів. Підлітком полюбив місто з його ритмікою і структурністю, київські схили, Лавру, вигляд Подолу від Андріївського узвозу. Відчув гармонію українського бароко».
У 15 років Дмитро захопився творчістю Поля Сезанна та авангардиста Павла Філонова, роботи яких бачив у репродукціях.
Київ на полотнах Дмитра Нагурного:
Становлення
У 1964—1968 роках Дмитро Нагурний навчався на факультеті книжкової графіки Львівського поліграфічного інституту. У 1969 році вступив до Київського художнього інституту на факультет живопису, звідки через два роки перевівся на факультет монументального живопису в майстерню Тетяни Яблонської. Згодом став її улюбленим учнем.
«Тетяна Нилівна — неординарна людина, яка вражала свіжістю світосприйняття, — розповідав Нагурний. — Це геній нашого образотворчого мистецтва. На кожній її виставці ми бачили щось абсолютно нове. У 1960—70-х роках поява нової картини Тетяни Нилівни була явищем. Яблонська була зіркою, тож, коли з нею познайомився, був дуже здивований, що вона така проста людина. Але не завжди з нею можна було знайти спільну мову, бо в неї іноді були досить дивні і вчинки, і слова. Не завжди розумів, що вона мала на увазі, але згодом усе ставало на свої місця. Вона дала колосальну школу; ми дізналися, що таке Ренесанс; стали майстрами монументального мистецтва. Сама Яблонська кожного року мала закордонні відрядження: їздила в Італію чи у Францію, звідки привозила чудові фільми з історії мистецтва. Вона була геніальним педагогом».
На цьому ж факультеті монументального живопису навчався і Лесь Подерв’янський, але на рік молодшому курсі. Тетяна Нилівна приділяла більше уваги курсу, де вчився «Дюма», — так усі звали Дмитра Нагурного.
«Майстерня Яблонської вважалася елітною, куди брали не всіх, — розповідає пан Лесь. — Багато уваги приділялося технікам, опанували мистецтво фрески. Тетяна Нилівна робила красиві довершені постановки: хотілося зранку встати та йти їх писати, а не просто виставляла натуру на фоні старих речей. Яблонська була, як ураган «Катріна». Розносила вщент усе і, регочучи, вилітала з майстерні. Зранку могла похвалити ті роботи, які лаяла напередодні ввечері».
У 1970-х роках у художньому інституті було два найпривабливіших хлопця: Дмитро Нагурний і Лесь Подерв’янський. «Ми були товарищами, — пригадує Лесь. — Дмитро мав зовнішність голлівудського актора, трохи нагадував Франко Неро. Був дуже популярним серед дівчат». Дружиною (другою) Нагурного стала живописець, графік Світлана Лопухова. Вона була донькою тодішнього ректора художнього інституту, Олександра Лопухова (1925—2009).
«Лопухов найняв мєнта, аби той слідкував за Дмитром, — розповідає один із приятелів Нагурного, художник Віктор Хоменко. — Діма писав диплом, мєнт заходив, а художник йому потроху наливав. Ще через деякий час сам Лопухов зайшов перевірити, як справи, і побачив, що Нагурний і сержант вже співають пісні».
Шлюб зі Світланою тривав рік. Після розлучення з Нагурним Лопухова стала дружиною Подерв’янського і лишалася нею до 1987 року. Дмитро згодом зустріне своє справжнє кохання.
Друзі
Про Дмитра Нагурного та життя студентів у 1970-х роках згадує художник Володимир Бовкун:
«З Дмитром познайомились на здачі вступних екзаменів у Київський державний художній інститут. З першого курсу, з 1969 року, і до 1975 були близькими друзями. Потім теж були щирими друзями, але життя трохи розвело. Дмитро був на 5 років старший за мене. Навчалися у Тетяни Нилівни Яблонської на монументальному відділенні. Вплив Яблонської був як свіже повітря. Ми пишалися тим, що наша майстерня особлива.
В музиці тоді настав неймовірний час, вже було не тільки чотири балалайки. З’явився Pink Floyd. У книжковий магазин “Дружба” завезли книгу Амадео Модільяні. Нас дуже об’єднувала музика і ми жили відкриттями у мистецтві. Дивилися фільми Андрія Тарковського, Федеріко Фелліні, Акіро Куросави, читали “Доктор Живаго” Пастернака, “Собаче серце” Булгакова.
Діма — талановитий художник від народження. Безумовний майстер, безумовний профі. Усі періоди, починаючи зі студентських і далі, стиль Дмитра практично не змінювався. Митець наполегливо працював, його козирною фразою була “Ми профі. Ми професіонали”.
Ми опинилися в періоді між поколіннями. Між поколінням старших художників — Володі Буднікова, Олександра Дубовика, Зої Лерман, Міши Ванштейна, Григорія Гавриленка, і Паркомуною. Ми активно працювали у 1980-і роки, а після нас пішла нова хвиля. Дуже швидко трансформувалися ця молодь — ще не закінчивши інститут. Вони не були навчені так, як ми. Учасники Паркомуни користувалися проектором, фотографією, а для нас малювати з репродукції чи фотографії було табу і соромом. Але ми були в захваті від їхньої творчої свободи. У 1988 році світ дуже змінився. Ми думали, що наша майстерність на віки, а зрозуміли, що можна бути генієм на 15 хвилин, а завтра вже не актуально те, що ти робиш.
Діма — серйозний, солідний, справжній художник. Він був неймовірно вмотивований. Слава і велич для нього полягали у тому, що він працював, працював і працював. Дімка був кльовим стильним суперменом. Був і богемним, і серйозним».
- Дмитро Нагурний та Лесь Подерв’янський.
- Дмитро Нагурний та Іван Марчук.
- Дмитро Нагурний. Місто в зоні. 1990 рік. Полотно, олія.
- Дмитро Нагурний. Портрет Івана Марчука. 2004 рік. Папір, акрил.
«Антісовєтчик»
У 1976 році, у підвалі консульства Польщі в Києві на вулиці Ярославів Вал, відбулася спільна виставка Нагурного і Сергія Гети. Експонували живопис, шовкографії та концептуальні слайди. Митці називали це «дизайн-шоу». Олександр Скобліков, скульптор і голова Спілки художників, особисто зривав твори Нагурного зі стін з криками «дисидюга» та «антісовєтчик».
«Бо на той час, з точки зору провінційних київських рагулів, це було страшною лєвізною, — коментує Лесь Подерв’янський. — А з сучасної точки зору це абсолютно нормальна професійна виставка».
Та ж сама історія повторилася й у 1979 році, коли Дмитро Нагурний організував свою першу персональну виставку у Спілці художників. Спілчанське начальство познімало твори з цвяхами і мотузками, якими картини кріпилися до стін.
У 1970-80-х роках Дмитро Нагурний створив вражаючі монументальні роботи: в Сумському машинобудівному науково-виробничому об’єднанні — вітраж зі скла на бетонній основі з рельєфом (розмір 15 х 6,5 метрів); розпис дискотеки в Ровеньках «Блакитна планета» (розмір 4,5 х 11 метрів); розпис Морської школи та лікарні на вулиці Рейтарській у Києві (не збереглися).
- Вітраж “Прогрес” в Сумському машинобудівному науково-виробничому об’єднанні. 1979 рік. Розмір 15 х 6,5 метрів. Фото Сергія Гуцана.
- Вітраж “Прогрес” в Сумському машинобудівному науково-виробничому об’єднанні. 1979 рік. Розмір 15 х 6,5 метрів. Фото Сергія Гуцана.
- Вітраж “Прогрес” в Сумському машинобудівному науково-виробничому об’єднанні. 1979 рік. Розмір 15 х 6,5 метрів. Вигляд зсередини.
1986
24 травня 1986 року Дмитро Нагурний вирушив у Чорнобиль, де пробув ще у червні та липні. Створив 32 портрети ліквідаторів та інших персонажів, зокрема портрет українського фотожурналіста Ігоря Костіна (1935—2015). Це єдиний фотограф, який зробив фото зруйнованого реактора на Чорнобильській АЕС. За що й здобув премію World Press Photo. Він зазнав опромінення в 5 допустимих доз, але прожив після Чорнобильської катастрофи ще 29 років.
Нагурний розповідає, що вразило відчуття тривоги, яке йшло від усіх людей. У Чорнобилі митець багато фотографував:
«Чорнобильська тема і жахлива (більшість ліквідаторів, яких я малював, вже давно померли від страшних доз випромінювання), і по-творчому цікава, — пригадував митець. — Ось де дійсно я міг застосувати весь свій полістилістичний діапазон: від документального «гіпер» до найбільш «відірваної» абстракції. Чорнобильський вибух гірким відлунням відгукнувся моїм власним творчим вибухом».
«Художників у Чорнобиль залучали для підтримання ідеології, — коментує Володимир Бовкун. — Мовляв, героями є усі. Ми і відгукувались. Тема Чорнобиля була більше, ніж просто політикою, це було серйозним випробуванням. Тому їздили туди, дивилися, як мужик коло реактора каже, що в дозиметрі вже 110 ампер, і це значить, що він незабаром вирушить на той світ».
Дмитра Нагурного у Чорнобилі дуже шанували; обкладали шматками свинцю, який нібито рятує від радіації.
Роботи Дмитра Нагурного з Чорнобиля:
«Художник завжди правий»
Невдовзі після поїздки в Чорнобиль, у січні 1987 року, Нагурний по «швидкій» потрапив у лікарню: не міг рухатися. Ставили різні діагнози і дружину Ольгу готували до найгіршого. У тій же лікарні перебував і актор Іван Миколайчук, який сильно хворів і невдовзі помер. Нагурний з Миколайчуком «розважалися»: намагалися випивати і курити.
Саме у лікарні Дмитро вигадав концепцію і назву виставки Погляд. І став її куратором, коли вийшов з лікарні. Збереглися нотатки митця: «Общий характер самый мрачный… Отход от мышления в духе прямой перспективы. Особая зона в искусстве, а мы: сталкеры. Художник всегда прав. Он не прав тогда, когда им управляют сверху. Тогда искусства нет. Художник создает историю культуры, когда он не предает свое сердце».
На виставці були представлені живопис і графіку, кераміку і гобелени відомих художників-монументалістів: Олександра Бабака, Анатолія Гайдамаки, Олександра Дубовика, Валентина Задорожного, Ернеста Коткова, Миколи Малишка, Івана Марчука та інших. Федір Тетянич робіт на виставку не дав, а просто походжав у своєму екстравагантному одязі.
Експозиція «Погляд» у Київському політехнічному інституті стала сенсацією: виявляється, можливі й інші форми мистецтва. «У нас, монументалістів, — казав Нагурний, — творчий експеримент у майстерні нерідко реалізується в матеріалі у великому архітектурному просторі».
- Виставка “Погляд”. Київ, 1987 рік. Фото Ігоря Гільбо.
- Виставка “Погляд”. Київ, 1987 рік. Фото Ігоря Гільбо.
- Виставка “Погляд”. Київ, 1987 рік. Фото Ігоря Гільбо.
- Виставка “Погляд”. Київ, 1987 рік. Фото Ігоря Гільбо.
Європа
З 1987 до 2004 року Дмитро Нагурний з дружиною Ольгою більшість часу жили за кордоном. Продавали там багато картин, зокрема у Німеччині.
Роботи митця купували італійські та німецькі музеї і колекціонери. Зокрема, знакову для Нагурного картину «Артефакт» у 1988 році, на Експортному Салоні, першому валютному салоні у Москві, придбала Галерея Боргезе. Цей римський музей існує з 17 століття, там зберігаються роботи Рафаеля, Тиціана, Караваджо та інших митців.
З 2000-го до 2003-го — три роки! — Дмитро Нагурний розписував у Македонії, у містечку Радовиш новий Храм Святої Трійці. Загальна площа розпису становила 1500 квадратних метрів. За зразок митець взяв Софію Київську.
Джаз мінімальними засобами
Живописна творчість Дмитра Нагурного вражає якістю та різноманітністю стилів, у яких візуалізує митець свої фантазії. Дмитро Горбачов так його і називає — полістиліст. Нагурний підтверджує: «мій стилістичний діапазон — від академічної до абстрактних систем». Навіть на картинах, де зображена реальність, вона усе одно ніби готова згорнутися і розгорнутися, як у фільмі «Початок» Крістофера Нолана.
У творчості Дмитра Нагурного помітний вплив гіперреалізму та оп-арту, але натяки на актуальні стилі ХХ століття лишаються лише обгорткою. Натомість зміст — у новаторстві та індивідуальності: Нагурний кожним рухом пензля створює власний стиль. Аналізуючи свою картину «Титул DN» (1995), художник пише: «Якщо у даному випадку виникає питання про першоджерела, а саме — Казимир Малевич і Віктор Вазарелі, то відповім: мене це питання анітрохи не бентежило. Я й назвав картину своїм ім’ям: DN — абревіатура Дмитра Нагурного. Усе це — цілком природний розвиток культурних традицій. Як природний відбір і еволюція». Подібні картини (наприклад, «Місто в зоні» (1990), митець називає «джаз мінімальними засобами». Від джазу у Нагурного — не тільки структура, але й безтурботність. Картини митця, формування і більша частина життя якого пройшли у СРСР, на диво позитивні та позбавлені шаблонів. Символи розкішного життя — бокали з вином на березі моря, вінтажне авто — органічні у Нагурного, як і геометризм київських архітектурних пейзажів.Усе це не випадкове, а набуло наочності завдяки працелюбності та професійності. Художник досконало вибудовує композицію кожного сюжету, зокрема, і у роботі «Архангел, який залишає місто» (1992): «Архангел Михайло з десятого століття є покровителем Києва і киян. І ось я, щоб підкреслити гостроту кризи, помолився за гріхи свої, і відправив Архангела як мінімум у відрядження. Композиція будується на динамічних діагональних векторах. Перетинаючись на умовній лінії горизонту у вигляді літери «X», ці діагоналі створюють композиційну рівновагу. Свідомо перевантажена ліва частина картини з напівзруйнованим будинком і великим голим деревом, врівноважується великою площею світлого неба, і особливо Архангелом, що відлітає, — праворуч зверху. Вся архітектура в картині «завалена» ліворуч. Це мій давній, вдало знайдений прийом, що надає композиції внутрішньої динаміки. Я давно визначив — якщо в композиції є геометрична горизонталь, то на неї можна спокійно «вішати» будь-які конфігурації. Мої похилі композиції продовжують лінії космічних маятників, тільки в земному вимірі».
У 1996 році у Національному художньому музеї України відбулася персональна виставка Дмитра Нагурного. На відкриття прийшла Тетяна Яблонська, хоча на той час вже не виходила з дому. На відкритті було 300 гостей. Через тиждень довелося влаштувати ще одне відкриття: для послів різних країн та Міністерства закордонних справ. Екскурсію проводив Дмитро Горбачов.
Історія любові
Дмитро Нагурний відзначав два найсильніших враження за життя: Чорнобиль і зустріч з дружиною Ольгою. Створив тридцять її портретів і дуже любив.
Історія знайомства Дмитра і Ольги не позбавлена містики.
«Ми завжди були поруч, — розповідає Ольга. — Дмитро писав етюди на Замковій Горі, або на горі біля НАОМА, а внизу був дворик, де ми дітьми гралися, верещали і тикали пальцями в художників. Пізніше бігали в кінотеатр “Жовтень” на перший дитячий сеанс, а поруч була майстерня Дмитра. Тобто ми ще не були знайомі, але вже ходили одними шляхами: він юнак, а я дитина. Коли в університеті навчалася, теж проходила повз його майстерню, вже іншу. Ми не могли не зустрітися».
Знайомство відбулося у кафе від готелю «Інтурист» на вулиці Богдана Хмельницького. «Дюма» побачив Ольгу і підійшов до столика, де та сиділа з подругою. Виявляється, вночі уві сні Дмитро бачив Ольгу. І коли побачив її наяву, то просто підійшов, бо бачив це уві сні.
Ольга Нагурна закінчила школу для особливо обдарованих дітей з золотою медаллю і має феноменальну пам`ять. Була неприступною і дуже гордовитою. Їй пророкували велике математичне майбутнє, але Ольга вступила на історичний факультет Київського університету. Нагурний вимагав, аби дружина не працювала і завжди була з ним, навіть у відрядженнях.
«Альянс Діми з дружиною був чудовим, — каже Володимир Бовкун. — Оля підтримувала чоловіка у всьому, для нього це було дуже важливо».
«Дмитро працював з ранку до ночі, зовсім був поведений, — зі сльозами на очах пригадує Ольга. — Він спокійний, стабільний, а я дуже емоційна. Між нами була гармонія і любов. Ми були ніби сіамські близнюки, зовсім не розлучалися. У нас було одне життя».