Львів, 2010. 472 сторінки.

Дослідження пропонує тлумачення Покрову Богородиці як перенесеної на старокиївський ґрунт ранньохристиянського сприйняття, розвинутого самостійним явищем національної релігійної традиції. Українська іконографія Покрову реалізувала ідею опіки Богородиці, утверджену в Києві за часів Ярослава Мудрого, опіку-покровительство витлумачено поняттям покрову. Розроблена в XIII ст. іконографія Богородиці в молитві за рід людський виходила від зображень в апсидах, нав’язуючи до підтвердження місії Заступниці у влахернському видінні святого Андрія Юродивого. Упродовж XIIІ-XIV ст. вона поширилася й на Північну та Північно-Східну Русь. Від XIII до кінця XVI ст. знані з українських та давніших російських пам’яток поодинокі схеми змінювали одна одну, відображаючи ево­люцію шанування Богородиці у духовній традиції Київської митрополії. Від XV ст. через залучення мінейної служби та Акафісту акцент переміщено на уславлення Заступниці. Покров Богородиці та його мистецька реалізація – єдиний так послідовно розбудований у колі східнохристиянської культури приклад самостійного розроблення візантійської богородичної традиції.