Василь Овчинников. Спогад про Мексику
Пропонуємо вашій увазі уривки з мексиканського щоденника художника-монументаліста Василя Федоровича Овчинникова (1907—1978), написаного 1968 року. Публікація підготовлена дочкою Овчинникова, художницею Оленою Овчинниковою.
Фрески Дієго Рівери в Чапінго мені пощастило побачити за досить-таки випадкових обставин. Коли ми приїхали до ресторану обідати, у вестибюлі Таїр Салахов познайомив мене з відомим мексиканським художником Пабло О’Хіггінсом та його дружиною. О’Хіггінс запропонував нам оглянути фрески.
Ми їхали дорогою, милуючись гарними й суворими краєвидами Мексики, і під зливою дісталися до Чапінго.
Ці ранні фрески Рівери справляють сильне враження. Весь зал задумано й вирішено як одне ціле. О’Хіггінс докладно розповів нам, як Рівера з учнями працював над цим розписом. Я не думав, що мені за таких незвичайних обставин доведеться оглядати ці розписи. Надворі шуміла злива, гуркотів грім, спалахували блискавки, а ми неквапом роздивлялися ці чудові фрески. Вони були написані понад сорок років тому і стали всесвітньо відомі. Нам пощастило. Я вдячний долі, що вона усміхнулася мені. В моїй пам’яті залишиться цей прекрасний день, дорога, гроза і вечірній краєвид, яким ми милувалися, повертаючись назад. Того дня мені пощастило двічі побачити фрески Рівери, але розпис у Національному палаці поступається за своєю внутрішньою силою фрескам у невеликому містечку Чапінго.
О дев’ятій ранку їдемо в Гвадалахару. Небо синє-синє, в ньому пливуть білі хмари, на обрії ледь видніє силует гір, простяглися поля, а на передньому плані — кактуси й дерева, що нагадують наші верби, лише вони з червоними ягодами. Смагляві мексиканські діти. Спекотно.
Містечко дуже своєрідне. Середньовічне. Восьма година вечора (у Києві третя ночі). На соборі двічі вдарили у дзвін. Мексиканці прогулюються і відпочивають натовпами.
Завтра вранці малюватиму кактуси, що біля підніжжя нашого готелю, подібного до замку. В арці стіни стоїть лицар у латах, а на подвір’ї — величезна яма, де колись видобували золото.
Сьома година вечора. Гвадалахара. Ороско, фрески в притулку для бідних дітей. Вони вражають більше, ніж «Страшний суд» Мікеланджело. Після огляду не можу отямитись. Спасибі народові, який дав Ороско, і спасибі Ороско, що дав свої витвори народові!
Моє серце б’ється тривожно-тривожно. Повернувшись додому, я наполегливіше продовжуватиму свою роботу. Я підійшов дуже близько до вирішення завдання. Напишу серію «Спогадів про Мексику». Конче треба замалювати мексиканців. Гарне місто Гвадалахара!
Ороско явно перебуває під впливом Ель Греко. Але цей вплив не позбавив його самобутності, він такий же великий, як Ель Греко, і вплив його фресок на людей, навіть далеких від мистецтва, значний. Я в цьому переконався.
На відміну від Дієго Рівери, фрески Ороско написані в широкій манері, мазок у нього експресивний, нервовий. Гама кольорів чорнувато-зелена, з різкими контрастами чорного і білого. З фресок — манери письма — видно: Ороско працював енергійно, видно стики штукатурки, можна визначити, скільки він записував за один раз.
Фрески Ороско в університеті у Гвадалахарі написані з величезною експресією. Сильні ракурси постатей, вписаних у склепіння, розширюють його, і над піднятою головою ці постаті у своїй динаміці створюють стан неспокою. Фреска в склепінні присвячена знанням, науці й освіті. Вона символічна, дещо відсторонена, але сповнена радості. Три голови, скомпоновані в одне ціле, такі виразні, що кривляння Пікассо здаються просто смішними. Я не випадково згадав про Пікассо. В аеропорту Амстердаму я розглядав нову монографію про Пікассо, де в основному представлено його кубістичні пошуки. Мені здається, що якби Пікассо побачив ці фрески й ці голови, у нього вкрай зіпсувався би настрій.
Ми не знали цих фресок Ороско, бачили лише фрагменти. Коли з ними ознайомляться докладніше, мистецтвознавці обов’язково порівняють цих двох майстрів. Безумовно, порівняння буде на користь Хосе Клементе Ороско.
Національний палац: фрески «Ідальго», «Мілітаризм», «Фашизм». ОРОСКО.
Паласіо де Гоб’єрно. ОРОСКО.
Закритий дворик. ОРОСКО.
Залишилося побачити тільки його «Барикаду», і я матиму повну уяву про монументальне мистецтво Мексики — прогресивне, революційне.
Велике враження справив на мене пам’ятник дітям Гвадалахари, які загинули. На високому скошеному п’єдесталі постать жінки-матері. В руках вона тримає вінок з троянд. Унизу п’єдесталу — бронзова група воїнів. Пам’ятник стоїть у центрі площі, гарно виглядає його стрункий силует.
Їдемо берегом чудового гірського озера. Селяни орють землю. Тепло, спекотно. Полудень. Цвітуть дерева. Скоро місто Морелія.
Про Морелію нічого не можу сказати. Після приїзду до міста в мене заболіло серце. Я бачив тільки ту фреску О’Хіггінса, що в театрі на щиті. Вона відрізняється від розписів Ороско, але виглядає гарно.
*
Далеко за морями-океанами залишився Київ. Але я бачу його реально. Поняття часу змістилося. Другу половину ночі я майже не спав.
Згадую мозаїки Університетського містечка в Мехіко. Не можу сказати, що ті мозаїки справили на мене особливе враження. Гарно, але це не межа. Найскладніша мозаїка Сікейроса, однак, здається, форма в ній грала першорядну роль. Форма явно тяжіє над змістом, тому в мене подвійне враження. Не можу сприйняти цю мозаїку як один суцільний твір. У нарочитій формі криється уразливе місце, що знижує цінність твору.
Меріда. Монумент Батьківщині (Monumento a la Patria) колумбійця Ромуло Розо. У 1956 році він виконав цю роботу безкоштовно, за гроші уряду. Над пам’ятником кружляють величезні орли. Пам’ятник цікавий, вперше бачу таке рішення. Він виконаний у традиціях стародавньої культури майя.
Із Меріди до Уксмала вирушаємо під зливою. Вузькі вулиці до тротуарів залиті суцільними потоками води. Дощ припинився, коли ми виїхали автобусом за місто. На цій землі колись жило плем’я майя. Тут я вперше побачив селянські хатини й стайні, вкриті соломою, як і в нас в Україні. Різниця лише в тому, що їхні стіни не глинобитні, а цегляні, хатини овальної форми й оточені пальмами. Тут носять національний одяг майя, а народний типаж нагадує фрески Рівери.
Юкатан. Піраміди. Ці архітектурні пам’ятники і стародавня скульптура дають деяке уявлення про загадковий народ, який знав зворотну перспективу. Ввечері в готелі троє мексиканців дали концерт. Дві гітари і щось подібне до кастаньєт. Мені особливо сподобалася «Кукарача».
*
Знову Мехіко. Фрески Дієго Рівери в Секретаріаті народної освіти.
Нам пощастило. Того дня з усіх штатів Мексики позїжджалися вчителі. Фундаментальний, триповерховий будинок Секретаріату був переповнений людьми, а для вчителів зведений оркестр виконував на внутрішньому подвір’ї народні мексиканські пісні. Це було дуже зворушливо, й нам сподобався такий звичай. Музика не заважала знайомитися з фресками, навпаки, навіть допомагала. І я кинувся до знайомих розписів. Насамперед побіг дивитися Звільнення селянина La Liberación del Peón на нижньому поверсі будинку. Всі ці знамениті фрески мають великий розмір. Вони чудово вкомпоновані й сприймаються як один ансамбль. Просто чудово. Підходячи до розписів, я наче наново ознайомився з тим чи тим твором. Нарешті дійшов на третьому ярусі до «Ночі бідняків» і «Бенкету мільйонерів». Ці фрески справді народні твори, за якими мексиканці вивчають свою історію. Вони є взірцем для молодого покоління.
Ознайомившись з фресками Рівери, ми поїхали в госпіталь Ла Раса (Centro Médico Nacional La Raza) дивитися фреску Сікейроса. Та це й не фреска. У великому, з овальними кутами приміщенні вмонтовані квадратні щити (видно шви). На них нанесено грунт, письмо широке й подекуди пастозне. Сміливі ракурси на стелі, дві руки архітектора. На табличці зазначено, що у цій роботі, крім керівника Сікейроса, брали участь ще десять художників, фотограф, хімік і, мабуть, штукатур. У цьому розписі відсутня яскраво виражена думка. Майже весь він — символ. Зовні ефектно, але від цього розпису віє холодом, чого не скажеш про кращі фрески Рівери й Ороско. Коли я оглядав другий розпис Сікейроса в історичному музеї замку Чапультепек, у мене залишилося таке саме враження. Абстрактність образу, перетвореного на символ, здається, не розкриває ідеї розпису. Ця риса, притаманна багатьом творам мексиканських художників, — уразливе місце в їхній творчості.
Вранці виїхали до Куернаваки на зустріч із Сікейросом. Прибули в самісіньку спеку. Він зустрів нас привітно, познайомив зі своєю донькою. Біля нього весь час крутився п’ятирічний білочубий онук.
Нас, художників (Таїра Салахова й мене), відрекомендували окремо. Сікейрос показав нам макет майбутнього оформлення, пояснив, що він заміряється створити. На подвір’ї — величезна майстерня, збудована спеціально для цієї роботи. Вона нагадує заводський цех. Вони самі скріплюють металеві конструкції, фарбують автоматами; серед них — хімік, фотограф, робітники, а також художники, які допомагають йому. Майстерня не подібна до звичайної.
Ідея живопису-скульптури не нова. Кубісти, а згодом і абстракціоністи, знали цю кухню. Підсумовуючи пошуки численних представників різних течій, аж до сюрреалістів, Сікейрос вирішив об’єднати окремі пошуки із застосуванням перспективних новацій, які часом скидаються на ілюзію і дуже ефектні. Вони вражають своєю незвичайністю. І це, безумовно, досягнення. Перспективу Леонардо да Вінчі він вважає застарілою. Можливо, це так.
Коли буде оформлено зал засідань та інших масових заходів, ця робота справлятиме ефект, вражатиме своєю незвичайністю, тим більше що за розмахом у жанрі живопису-скульптури вона не має аналога ні в Європі, ні в Америці.
Оглянувши роботи, я багато думав, але певного висновку не зробив. У мене залишилося відчуття невдоволення. За всіма цими незвичайними новаціями пропала Людина, пропала психологія. Людина розчинилася в крикливих плямах і осмислити задуману ідею майже неможливо.
Ми тепло розпрощались. Я подарував йому свій альбом і фото мозаїки «Червоноармієць». Його помічник, італійський художник, занотував мою адресу, а Сікейрос пообіцяв надіслати репродукції своєї роботи. В останню мить ми обійняли один одного за плечі та домовилися зустрітися, коли він буде в Москві або, можливо, й у Києві. На жаль, не довелося поговорити про саму суть роботи. Суперечка, мабуть, була би гарячою.
Оглядаємо базар. Чого лише тут немає! Зустрічаються й фрески О’Хіггінса.
*
У Музеї Модерн (Museo de Arte Moderno) можна простежити боротьбу, що точилась і точиться у мексиканському мистецтві. Все чуже традиціям національного мистецтва Мексики несе в собі занепад не лише думки, а й майстерності. Марні намагання надати мистецтву модерн новизни скидаються на давні експерименти безпредметного мистецтва початку ХХ століття. Прикро бачити ці немічні полотна, розміщені у новому сучасному будинку музею, жалюгідні потуги, що нагадують спроби деяких київських «монументалістів» заличкувати своє невміння та убогість думки «новаторством».
Великі художники Мексики Рівера, Ороско, Сікейрос, О’Хіггінс чимало експериментували, але їхні експерименти були підпорядковані головному: максимально виразити думку, суть явища і — хай це не звучить банально — поставити мистецтво на службу народові.
У Палаці витончених мистецтв (Palacio de Bellas Artes) ці майстри (а також Родрігес, Камарена, Гонсалес та ін.) виглядають могутньо. Величезних розмірів твори, із застосуванням нових матеріалів, сучасні за своїм класовим звучанням. Я оглянув ці твори і згадав інститутські роки, коли монументальне мистецтво мало грунт, були талановиті художники і, якби не несприятливі обставини, в Україні склався би згуртований колектив монументалістів. І, можливо, мені б не довелося писати цих сумних рядків, проводити аналогії.
Але минуло багато часу, а відродити монументальне мистецтво не просто.
Про музей Анагуакаллі (Anahuacalli Museum) хочеться сказати особливо. Проєкт музею підготував сам Рівера. Він нагадує піраміду, і вже сам будинок — пам’ятник архітектури. Він збудований з уламків темно-сірої застиглої вулканічної лави. Від нього віє стародавньою романтикою. Планування дуже вдале. Численні вітрини, вмонтовані в стіну, добре освітлені. Рівера зібрав величезну кількість (близько 60 тисяч) експонатів народної кераміки, скульптури, різьби. Експонати мають неабияку цінність. У музеї розташована майстерня Рівери, на стінах якої висять картини його фресок. Майстерня велика. На вході до музею прикріплена меморіальна табличка зі словами Рівери: «Усе, що взято в народу, треба повернути народові» і з датою відкриття музею. Він був створений після його смерті. В заповіті Рівери зазначалося, що вхід до музею безкоштовний. Службовці, доглядачі й усі витрати на утримання музею оплачуються за рахунок капіталу, залишеного Ріверою. Його дружина Фріда Кало хотіла зробити так, щоб у майстерні чоловіка працювали художники, які не мають своїх власних майстерень. Але вона померла, й усе лишилося так, як було за життя Рівери.
У спеціальному приміщенні музею виставлені твори Рівери — від перших до останніх етюдів в Акапулько й московських малюнків. Є і його закордонні роботи, твори безпредметного й кубістичного періоду, пейзажі, написані під впливом Сезанна.
Чудові його картини «Танок під сонцем», «Танець землі» й «Танцівниця, що відпочиває». Остання робота була опублікована в його монографії. Вся творчість Дієго Рівери мені відома, і я добре знаю, як він став великим мексиканським художником, гордістю Мексики, свого народу.
На стелях музею за ескізами Рівери майстерно зроблена кам’яна мозаїка. Підлоги також викладені каменем, як мозаїка, але без малюнка.
Якщо говорити про індивідуальності й трьох китів сучасного мексиканського мистецтва, то, безумовно, треба сказати про Дієго Ріверу, Хосе Клементе Ороско і Давіда Альфаро Сікейроса. Ці три кити різні, але до них я додав би і П. О’Хіггінса, що також має індивідуальний почерк. Він видатний художник.
Ми відвідали його майстерню, ознайомилися з технікою фрески на окремих щитах. Роботи О’Хіггінса мені сподобались; вони чимось нагадують твори Анатолія Петрицького. Натюрморти, квіти навіяли на мене спогади, й мені захотілося додому.
В О’Хіггінса гарна майстерня. Фарби для фресок зберігаються в спеціальних банках. О’Хіггінс — учень Рівери, він брав участь чи не в усіх його розписах, він — жива історія мексиканського монументального мистецтва. Аж не віриться, що ця людина, працюючи поряд з Дієго Ріверою, зберегла свій власний почерк. А це так. Його фрески ясні й прозорі. О’Хіггінса можна впізнати без підпису. Він обожнює свого вчителя, і для нього Рівера — недосяжна вершина.
*
Останній день, остання ніч нашого перебування в Мехіко. Вночі Мехіко гарне місто, затоплене вогнями реклам, усе в русі. Високо в небо здійнявся 42-поверховий будинок «Латинська Америка». Вузький, прикрашений на темному тлі яскравою рекламою, він панує над містом. Центральна площа Мехіко, собор XVI століття, урядові будинки — все залито емблемами Олімпіади. Повертаючись у готель «Лінкольн», ми зайшли до готелю «Прадо» й оглянули останню фреску Дієго Рівери, на якій він зобразив свою сім’ю, себе дитиною і величезну кількість інших постатей. На цьому і закінчилося моє прощання з містом.
