Мені найбільше подобаються її колажі з тканини. У них — як, зрештою, і в усіх інших роботах Любові Панченко, — і характер самої авторки, і ледь вловимий відголосок її власного життєвого шляху.
Гостра експресія, оптимально точно підібрані кольори, глибокий, але приховуваний трагізм, а над цим — доброта, віра, сподівання. Вони звучать і в її «Єретикові», і в «Тополі», і в «Скорботі» та «Чарівній калині». Вдивімося в її «Тополю». Чи то стоїть дівчина, чи вже дерево? Підняті вгору руки, волосся, навіть брови; далі все ніби на місці, але вітер гойдає ними вже як гілками тополиними, тягне, рве вгору, вгору. Відчувається, що то вечір, хмарно. І скорбота — висне, мов туман. І незбагненно (ні вишивки ж на сорочці, ні коралів на шиї), що перед нами — таки українська жінка.
А скільки ліризму, замріяності, свіжості в колажах «Дівочі мрії», «Купальська ніч», «У світ»; скільки стриманості, суворої патетики й розуміння Кобзаревої творчості в триптихові «Думи мої». Колажі в основному створені 1974 року. «Урожайний був рік», — усміхається Любов Іванівна. —- Відзначалося 160-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.

На обкладинці журналу «Народна творчість та етнографія», № 1 — 1989, вміщено твір Любові Панченко «Дам лиха закаблукам» (картон, темпера; 1969 рік).
Доля цієї жінки-художниці ще раз засвідчує: якщо митець справжній, якщо творчість його істинна, вона дочікується свого часу, доходить до людей і, незважаючи на цілі десятиліття, що проминули, озивається так само чисто, голосно, свіжо, як і першого дня. Час апробує це мистецтво, підносить над нами.
Любов Панченко дочекалася своєї першої виставки в п’ятдесят років. Представила для огляду небагато — біля десяти колажів з тканини, серію розписів «Світе мій», ранню графіку — ілюстрації до «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, — більшого не вмістило приміщення редакції журналу «Київ», що ласкаво погодилася репрезентувати твори майстрині глядачам (скажемо принагідно, що в «Києві» виставки стали вже традицією).
Майже дві третини творчого доробку — колекція моделей одягу, вишивки та ескізи до них, живописні серії «Вірменія», «Карпати», «Київські осені», більшість аплікацій ще чекають ширшого виставочного приміщення.
«Непробивна», — казали про неї друзі. «Тенденційна», — шипіли недруги. А вона палила самоту, боролася з недругами — і працювала. В праці забувалися образи й несправедливість, влягалися болі й гіркота, душа ставала сама собою — і співала-про-мовляла лініями й барвами.
«Художником треба народитися», — кажуть знавці. Люба змалку хотіла бути художницею. Мріяла про це і тоді, коли пасучи корову, плела віночки, зачаровано видивляла форми й кольори квіткових пелюсток, і згодом, у школі, коли чіпке око фіксувало мерехкі лісові тіні, ранкові спалахи неба, трагічну переплутаність доль-стежин, а вразливе серце уже шукало виправдань, пояснень, логіки кожній сльозі, кожному мовчанню й кожному зривові. А ще кликали, тривожили, будили численні вишивки в оселі — на рушниках, скатертинах, — барвистий сільський одяг, який так полюбила. Мати прилучила дівчину до вишивання хрестиком, бо сама багато ним вишивала.
Зростила й викохала Любу Лісова Буча, що під Києвом, — чарівне місце на березі Ірпеня. Будуть потім і інші села — Яблунька, Буча, — але життя прикує її таки до Лісової.
Народилася 1938 року в селянській родині. Після закінчення семирічки подала документи до Київського училища прикладного мистецтва. Конкурс — дев’ять чоловік на місце. Тремтіла, хоч і була відмінницею. «Це я з вигляду така смілива». Та вступила.
То був незвичайний період у її житті. Він проліг світлою смугою і багато що визначив ще тоді. По той бік Дніпра ще не було ні Русанівки, ні Березняків, Дарниця ж біліла одноповерховими будиночками. Весною Дніпро заливав Русанівку, Березняки аж де небокраю. Лаврські мури, ченці, свіжі руїни Успенського собору, що ще зберегли на собі прадавню мозаїку — Люба не раз видивляла її і змальовувала, — дзвони дзенькіт трамваю (він тоді ходив до Лаври замість тролейбуса), непричесані кущі під монастирськими стінами — чи не це стало основою однієї з перших Любиних робіт — «Лаврського вітража», який, на жаль, не зберігся і є тільки в ескізі. Придніпровські далі, загадкові вогні на небосхилі, мерехтливе світло свічок, якими користувалися в печерах (електрики ще не було), прочани, екскурсанти, кучеряві паничі, що обвивали монастирські мури, звивисті стежки по обидва їх боки, вуркотіння голубів і спів соловейка — юність спрагло вбирала всі ці деталі і, трансформуючи, навічно закладала у щільники пам’яті.
П’ять років дали їй багато. Було в кого вчитися — в училищі працювали прекрасні викладачі: Анатолій Казанцев з дружиною Ніною (вели живопис), Микола Срібний (шрифт), Микола Святський (малюнок), Поліна Цибенко (вишивання), Альвіна Талащенко (композиція). Досі пам’ятаються новорічні свята, коли кожен готував ескізи, якими прикрашалися стіни. Це були воістину свята творчості. Правда, під кінець навчання стіни стали берегти, і все перевелося.
Лаврський годинник через кожні п’ятнадцять хвилин відбивав час, вриваючись у їхній студентський ритм, відраховуючи миті і їхнього, ще юного життя, і гаятися, сидіти, склавши руки, не випадало.
Вона вже тоді, в училищі, виділялася своєю непокірністю мистецьким канонам і догмам, шукала, експериментувала. «Якщо ви думаєте, що з кожного вийде Врубель чи Рєпін, то глибоко помиляєтеся, — тлумачив їм один із викладачів. — Для митця треба п’ять відсотків таланту, а 95 — праці». З цим була згодна. Але чула й таке: «Якщо всі будуть, як ти, що ж тоді вийде?» Та шукала, вже знаючи, чого хоче.
- Фрагменти орнаментів Любові Панченко. Туш, перо. 1986 рік.
Одна з найперших її робіт — графічна «Катерина». Скупими, але впевненими чорними лініями і штрихами зображена молода жінка, що годує дитину. Коса довга, як і в Люби тоді була. А ноги надміру товсті, що роблять жінку аж несимпатичною. «Навіщо такі?» — питали друзі. «А хіба просто на плечі завдавати тягар? Ноги від тягара теж гудуть, такими ногами також по світі ходити. Та й причетність до рідної землі підкреслена…» (В Люби жінки майже всі такі — на всіх тисне доля). Сидить жінка під молодою, із зламаним верхів’ям вербою. Це надломлене життя української жінки-матері доби кріпацтва. «Катерину» друкувала в 1963 році газета «Молодь України». Саме в цьому номері вперше повідомлялося про Любов Панченко як про молоду художницю.
Потім був Київський філіал Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова — відділ графіки (вчилася вечорами, працювала старшим художником у Республіканському будинку моделей). Вона згадує той період свого життя із сумом — усі наміри розбивалися об міцну стіну нерозуміння. Саме тоді захопилася розробкою теми «Народні мотиви в сучасному одязі», підготувала альбом. Уже йшлося до видання його, але через бюрократичні підніжки все полетіло прахом.
Ходила по музеях, їздила по різних регіонах України — збирала народну вишивку, вчилася. Але коли сідала за робочий стіл — починалася суто її творчість, трансформація того, що зберегла душа. Орнаменти з’являлися різні — ті, що викликали цілковите схвалення, і ті, що категорично не приймалися.
Як дипломну роботу, хотіла зробити альбом моделей одягу, та її відраяли. Тож, подумавши, взялася за графічні ілюстрації до «Тіней забутих предків», хоч знала, що вже є роботи Якутовича. «Я — по-своєму», — задумала. В цьому — вся Люба.
Судячи з записів у «Книзі відгуків» міні-вернісажу — а там є висловлення і аматорів, і фахівців, — глядачам ці роботи дуже подобаються, оцінюють їх високо. І дипломну Люба захистила на «відмінно».
Художниця вміло передає дух Карпат, стриманими штрихами створює відповідний настрій. І гори в неї — як старовинний народний орнамент, і Маланка серед своїх мішків така ж важка й неповоротка, як і її майно, а Марічка біля Іванка романтична й ранима, не готова до господарювання та підлот життя. На кожному аркуші — внутрішній рух, його відчуваєш, ним переймаєшся. В цій роботі Панченко виявила себе тонким психологом, що розуміє і вміє передати найтонші, найскладніші нюанси стану душі.
Розписи — щось середнє між графікою й аплікацією — полонили Любу ще в юності. Ними вона як митець почала виражати себе, свої думки й почуття. Одразу після закінчення училища, де вивчався й петриківський розпис — диво нашої національної культури, — Любов створила чималу серію таких розписів, назвавши її «Світе мій». Стільки всього навколо людини чудесного — спів птаха, запах квітів, викінчена форма тіла риби й звірини, — хіба можна цього не помічати, не захоплюватися цим, не вчитися в природи? За основу взято той-таки петриківський розпис, але Панченко знайшла свою художню мову, своє творче осмислення дійсності, свій настрій, тональність, свої барви. Розписи Любові Панченко композиційно компактні з мінімальною кількістю тонів — але які чарівливі, хвилюючі. Художниця дуже любить цей жанр і вважає, що він, як найбільш доступний, може викладатися дітям у садочках, школах — хай прилучаються до творчості, утверджують себе.

На задній обкладинці журналу «Народна творчість та етнографія» вміщено твір Любові Панченко «Пісня» (картон, темпера; 1969 рік).
Зараз Любов Панченко готує альбом вишивок — хрестик, гладь, рішельє, мережка. Читачі «Радянської жінки» знають художницю по численних багаторічних публікаціях в журналі орнаментів її вишивок, ескізів моделей одягу.
Болить їй байдужість молоді до народних традицій. Сама пішла до Бучанської школи, запропонувала дівчаткам подивитися на свою колекцію. Ті захопилися, взялися за роботу. Таки вишили собі по поясові, но тайстрі, — здається, не покинуть набутого вміння, не забудуть. Але ж то — крапля в морі. Треба вести цю роботу ширше.
Виставка в журналі «Київ» окрилила її. Не так сама виставка, як численні записи відвідувачів — з різних куточків країни: хто випадково зайшов — побачив афішу, хто знав Панченко ще раніше. Люди дякують за радість бачити таке мистецтво, таку красу, зичать добра й щастя, просять і навіть вимагають ширшої експозиції (є закиди у бік Фонду культури, якому й слід опікуватися саме такими авторами — буде шана народу за небайдужість, будуть гроші для корисних справ і починань).
Наталка Поклад,
з журналу Народна творчість та етнографія, №1 — 1989