Іван Мозалевський. Артист-графік Юрій Іванович Нарбут
Стаття Івана Мозалевського про Георгія Нарбута з журналу Нова Україна / Neue Ukraine, червень 1923 року.
У 1920 році українське мистецтво понесло незабутню, нічим непоправну втрату: цього чорного року передчасно зійшли в могилу найбільші люди епохи визволення й відродження України — Юрій Нарбут, Олекса Мурашко, Кость Широцький та Вадим Модзалевський.
Юрій Іванович Нарбут народився 1886 року в місті Глухові. Син заможних дідичів, він іще дома, в господі, змалку виховав свій мистецький смак на старовинних книжках, літографіях, акварельних портретах і орнаментах вишивок, і тим то завжди був тонким знавцем і поціновувачем українського мистецтва, особливо ж народного орнаменту. Після закінчення гімназії він вступив до петербурзького університету, і вже 1908 року — одночасно з університетськими лекціями — студіює малярство й рисунок у майстернях Званцевої під проводом відомих артистів Бакста й Добужинського. 1909 року, відчувши в собі остаточно поклик до мистецтва, Нарбут кидає університет і їде в Мюнхен, де у школі професора Holochy студіює протягом одного року малюнок. Із Мюнхена він знову повертається до Петербурга й під кермою Микола Реріха починає студіювати декоративне малярство, але, не маючи сили вжитися в тим великим артистом і професором, і його деспотичними поглядами, залишає його та переходить під провід найкращого російського артиста-графіка Івана Білібіна. Це вже дорешти змінило й вирішило наперед його наступну мистецьку діяльність. Від цього часу Нарбут яскраво виявляє своє обличчя, як першорядного графіка, й залишається ним і (тільки ним) по сам кінець свого життя. Не маючи рівного собі серед сучасників, він заслужив на те, що його прозвали «лицарем графіки без страху й докору».
Вперше Нарбут виступає в малюнком герба міста Москви (у видавництві «Общини св. Євгенії»). Це було 1904 року, коли молодий художник, опісля майстер графічного мистецтва та один із найкращих європейських артистів книги, ще не закінчив гімназії. Від 1906 року, з моменту переїзду до Петербурга, Нарбут-студент уже виконує багато малюнків для видавництв і особливу увагу звертає на ілюстрації дитячих книжок. У 1911 році його запрошують співробітником до празького російського мистецького місячника «Аполлон» та експонентом на вистави товариства «Мир Искусств». 1914 року він, уже як член згаданого товариства, з великим успіхом бере участь у лейпцігській всесвітній графічній виставі «Bugra». 1917 року Нарбут, відомий уже артист-графік, переїздить врешті в Україну й до 1920 року, до своєї смерті, віддає себе цілковито на службу рідному мистецтву.
Молода Українська Академія Мистецтв уже 1918 року віддає належне енергії та знанням художника й обирає його ректором. Одночасно він кермує мистецьким видавництвом, завідує церковним мистецьким майном та бере участь майже в усіх комісіях для справ мистецтва. Але й ця така широка наукова і громадська діяльність все ж не перешкоджає йому виконувати силу малюнків на замовлення Держави та приватних видавництв.
В червні 1920 року, після тримісячної тяжкої недуги (запалення нирок) — смерть забирає в могилу цього кращого громадянина України. Недуга захопила Нарбута в рік нужди та нищення всього, що він здобув своєю міцною волею. Розвиток рідного мистецтва припинився через навали чужинців. Академію морально знищено. Гинула знову що-тільки відбудована культура…
Але останні хвилини життя артиста прикрашувала тепла віра в нову, щасливу майбутність Батьківщини: останні дні Нарбута відзначилися заняттям Києва військами У. Н. Р. й коло постелі вмираючого зібралися всі, що повернулися на той час до міста, його друзі та прихильники його таланту.
На сторінках Історії Українського Мистецтва при імені «Юрій Нарбут» будуть писати великими літерами: «творець української графіки».
На превеликий жаль, значну більшість статей і монографій про творчість Нарбута написали російські критики, й через те всі вони пройняті тенденцією русифікації його мистецького обличчя. У творчості кожного артиста є два основні елементи: органічний, природний й штучний, присуканий тим середовищем, серед котрого розвивається його талант. Природний ґрунт — як діамант: що більше гранів, що старанніше шліфування, — то яскравіший блиск. Але ґрунт, природну красу, колір — змінити не можна. Бриліант «чистої води» вже перед діамантом був гарний та цінний. Нехай творчість артиста має в собі багато чужого шліфування, нехай у ній багато наносного, все ж таки справжній, природний національний ґрунт його творчості зостається незмінним. У малюнках Нарбута національний елемент особливо яскраво виявляється у такі періоди його мистецької діяльності:
- перед переїздом до Петербурга (1904—1906 р.р.),
- після остаточного переїзду в Україну (1917—1920 р.р.).
До першого періоду належать малюнки Нарбута до дитячих книжок, орнаментика котрих цілковито виходить із українських народних вишивок та кунштиків стародавніх українських церковних книжок. Ще за своїх гімназіальних років Нарбут ілюструє «Слово про похід Ігоря», де національний елемент грає основну роль не тільки в орнаменті, але й у трактуванні сюжету. На жаль, ці ілюстрації не були видрукувані, й через те небагато сучасників артиста знають про його органічний зв’язок із українським народним мистецтвом, що його помізчив у ньому Ампірний колос — Петербург. До 1917 року — до часу проголошення незалежності України, — пробуваючи в Петербурзі, Нарбут жагуче захоплюється епохою Олександра І, й це захоплення затьмарює на довгий час природний нахил артиста до рідного Глухова з його церквами, оселями й пасіками… Справді — з надзвичайною майстерністю, у дуже короткому реченці (1911—1913), він охоплює всі тонкощі російського Ампіру і вже 1913 року одержує велике замовлення від «Капітулу Орденів» на оздоблення нового «Георгієвського Статуту» (біля 100 аркушів пергаменту!). Успіх йде за успіхом, і все більше й більше віддаляє артиста від служіння рідному мистецтву. Лише вряди-годи, особливо в орнаменті (зокрема і в композиції), проявляється його справжнє національне обличчя. Вже в перших книжках, ілюстрованих Нарбутом у Петербурзі, намічається боротьба двох засад його творчості: боротьба органічної, української — з штучною, російською, що виховали в ньому навчителі — великі російські майстри (Реріх, Білібін і т. д.), впливаючи на його молоде, ще не зовсім свідоме мистецтво. Наприклад, у книжці «Горшеня, Снегурочка» видавництва «Русское Чтеніє» (1906) поруч із незначним перейманням Білібінського стилю — ми знаходимо цілком оригінальні, розкішні українські орнаменти, котрі свідчать про мимовільне тяжіння артиста до свого питомого, народного мистецтва. Але й у самому розпалі захоплення російським Ампіром, Піранезі, Палладіо, часом проривається все ж таки намагання пригадати своє рідне. Дуже помітний вплив (особливо в розетах) українського орнаменту — на обгортці «Российской современной графики» (видавництво «Свободное искусство», 1916).
Також деякі кунштики 1916 року містять у собі сюжети українського села та рідної панської господи. Не випадково й обгортка книжки Георгія Лукомського «Старинная архитектура Галиции» (1915 р.) написана з особливою любов’ю та може вважатися одним із найкращих творів артиста. Тяготіння до всього рідного, українського, проявляється і у виборі замовлень. Майже всі книжки петербурзьких видавництв — навіть із посереднім відношенням до України — оздоблені Нарбутом. Він же ілюстрував усі капітальні наукові праці з українознавства: «Малороссійскій гербовник» (збірник гербів українських родин), «Галіція», «Харьковские усадьбы».
Коли ж 1917 року Юрій Іванович переїздить остаточно в Україну, він віддає усе своє життя, всі свої помисли рідному мистецтву, мов би спокутуючи своє тимчасову відсутність. Проголошення незалежності України застає його на чолі оборонців відродження національного мистецтва. Невтомний та енергійний, він кермує мистецьким життям молодих українських графіків, бере участь у виставах і головує по різних комісіях. Зміна урядів, хиткість політичного становища не могли послабити в ньому запалу служіння Батьківщині. В 1917—20 роках кількість праць Нарбута досягає надзвичайної для артиста міри, майстерність же набуває чудової закінченості. Відомий критик Лукомський пише про це так: «Троїцька Лавра, модель з ляльковими, яскраво розфарбованими в пунсовий, кенаровий, блакитний тони, російський монастир — усе це він виявляє у своїх малюнках. Він виконує й низку замовлень. Обгортки, книжкові оздоби, «Георгієвскій Статут», малюнки епохи війни 1915—17 рр. — усе це знаходить відбиток у його творчості. Але найбільші його роботи-образи відносяться до його останнього «київського періоду», коли він виїздить у 1917 році в Україну. І дійсно — створення гербів України, орденів, відзнак, військової форми, грошових знаків, грамот, гральних карт, книжкових прикрас, — усе, що в цей час стикалося, в той чи інший спосіб, з сучасним графічним мистецтвом українським, є в більшості праця Юрія Нарбута».
Трагічна доля малюнків артиста, безладно розкиданих за революційних часів по Росії та Україні, примушує автора цих рядків, замість звичайної післямови, подати відомості про місце, де знаходяться декотрі з них (особливо з останнього київського періоду), а також вказати на неминучу потребу для української культури врятувати від повного знищення в пам’яті земляків імені Великого Артиста шляхом видання монографії про його життя і творчість. Більшість малюнків, виконаних Нарбутом у дореволюційні часи, була виставлена в «Російському Музеї» (Петербург, 1922 р.). Про те, де є малюнки з дитячого періоду, повні відомості можна одержати від молодшого брата небіжчика — Володимира Нарбута (Петербург). Проєкти гральних карт (дві талії), марок із віртуозними портретами гетьманів, грошових знаків та інші малюнки, замовлені міністерством фінансів та міністерством пошт і телеграфів, знаходяться серед майна колишньої експедиції державних паперів У.Н.Р. Крім цього, декілька композицій знаходиться в Українській Академії Мистецтв. Велике число малюнків та більших композицій порозкидане між приватними збірками в Петербурзі, Москві, Києві, Чернігові й Глухові та по архівах петербурзьких, московських і київських видавництв.
Українське громадянство в майбутньому не повинно забувати про те, що відбудову нормального культурного життя Батьківщини треба пов’язувати) зі збиранням загублених у куряві революції культурних цінностей, та що найбільшою цінністю є твори такого великого майстра, яким був усіма визнаний небіжчик — Юрій Іванович Нарбут.
