Хто він, Еко?

Це явище за своєю поетичною природою суто львівське, за змістом і значенням — національне, за силою мистецького виразу — загальнолюдське. Тому воно й залишило глибокий слід в історичному образі Львова, ставши знаком незнищенності народу, якому то масковано, то відкрито хотіли відняти духовність. Едвард Козак бачив і бачить для України історичну перспективу. Він мас виняткову здатність помічати й називати корені гріхів і невдач українців, яким “…розум… чєс до чєсу си обсувас вдолину. Тра, аби над ним фурт стояв хтос из бучком і чєс до чєсу підганєв розум назад на своє місце”. Таким й увійшов у свідомість львів’ян добрий (а коли треба то й терпкий), щирий, іронічний, всюдисущий Еко.

Едвард Козак (псевдонім Еко) народився 21 січня 1902 року в селі Гірне на Стрийщині. Деякий час їх селянська сім’я (батьки Теодор і Бронислава, брати Альфред, Володимир і Богдан, сестри Емілія і Ольга) проживала в селі Дуліби поблизу Стрия. У Стрию він навчається у гімназії, але основи мистецької грамоти отримує згодом, уже у школах Відня і Любліна. Кілька юнацьких літ віддано національно-визвольній боротьбі в лавах Українських Січових Стрільців, і ця обставина в майбутньому буде дедалі відчутніше живити його громадянські й патріотичні почуття. 3 1927 року Е. Козак навчається у мистецькій школі О. Новаківського, зближується з талановитою молоддю, яка скоро суттєво впливатиме на хід мистецьких процесів у Львові. Але на той час і 25-річний Едвард далекий від образу “посидючого студійця”. Він публікує перші карикатури в сатирично-гумористичному журналі “Зиз”, розробляє малюнки журнальних обкладинок, малює олійні етюди і картини. Відтоді визначається коло його професійних інтересів (карикатура, газетно-журнальна, книжкова й ужиткова графіка), формується концептуальний погляд на естетизацію побуту та розширення національно-виховних функцій мистецтва, набирають стрункості ідеї його авторського графічного стилю.

У цей, з багатьох поглядів вирішальний, період усієї його творчості, з’являється людина, яка довіряє митцеві свої великі культурно-освітні плани і створює для нього широкі можливості для самореалізації. Іван Тиктор, власник видавничого концерну “Українська преса”, як свідомий і далекогляднй підприємець з однаковою відповідальністю ставився і до змістових, і до візуальних якостей своїх видань. Він же ж послідовно впроваджував у практику ідею створення національного типу періодики. “Українська преса,— писалось у редакційній статті однієї з його газет “Наш Прапор”,— мусить бути українською не тільки мовою і національно-політичною програмою. Вона мусить стати українською і духом який промовляв би так добре зі шпальт її вступної статті, як і з найдрібнішої розміром новинки чи оповістки…” Отож можна зрозуміти, якої ваги надавав власник видавничого концерну мистецькій оздобі своїх видань. А це й газети “Новий Час”, “Наш Прапор”, “Наш Лемко” “Народня Справа” і журнали “Комар”, “Дзвіночок”, щорічні календарі та окремі книжечки серії “Українська Бібліотека” і “Велика історія України”. Тиражі від 7 тисяч до 60 тисяч примірників і більше доволі промовисті щодо популярності видань І. Тиктора серед народу. Співробітниками видавництва був великий загін творчої інтелігенції Західної України, представники різних творчих “цехів”: Д. Паліїв, Ю. Шкрумеляк, Л. Чубатий, М. Голубець, М. Коновалець, В. Гірний, І. Керницький, Я. Пастушенко, Я. Курдидик, І. Іванець, Є. Яворівський та інші. Сам Іван Тиктор, щораз ускладнюючи суспільні й духовні завдання свого концерну, міг бути задоволеним, що вже його пресовий первісток — газета “Новий Час” (перший номер вийшов 14 жовтня 1923 року) — зумів ”..викрутити з рук українського читача ворожу, брукову пресу”, хоча на тому шляху чекали його й прикрі невдачі. І все ж “Українська преса” діяла як чітко відрегульований механізм, охоплюючи всі сфери політичного, економічного, громадського життя краю, активно впливаючи на процеси “національного самопізнання” (вислів І. Тиктора) та гуртуючи навколо себе щораз ширші кола розбудженого громадянства. Наприкінці 1920-х років Едвард Козак подає свої малюнки до окремих часописів Тиктора, але вже скоро, у міру розширення сфер діяльності концерну, охоплює своїм мистецтвом усю його видавничу продукцію.

Достатньо було знати художника трохи ближче, щоб переконатися у тому, що бути рядовим співробітником видавництва для нього буде замало, що ідея національного виховання засобами газетно-журнального і книжкового друку скоро настільки захопить його, що й він сам стане ініціатором багатьох справ, генератором і душею важливих напрямків. Веселої вдачі, енергійний і вигадливий, він так і дарував оточенню тепло своєї душі. В той час його настрій мав досить вагому моральну підтримку: у 1929 році він одружився з Марією Бортник (1905— 1989), яка була вірною супутницею його життя. Е. Козак навіть у побуті не обходився без мистецьких імпровізацій. Він оформляв вертепи, майстрував дотепні механічні іграшки та ялинкові прикраси, придумував куплети і музику до них, виконував їх як автор оригінального жанру. Малюючи олійні етюди (чи картини), гуаші, він за першої нагоди дарував їх своїм близьким друзям, а сам безупинно працював і працював далі. Характерно, що ця природна відкритість до своїх співвітчизників якоюсь мірою буде паралельною темою більшості мистецьких праць Едварда Козака, які б первинні ідеї вони не виражали. Це, зокрема, стосується його малюнків, уміщених у популярних часописах “Новий Час”, “Народня Справа”, “Наш Прапор”, “Наш Лемко”. Передовсім це були малюнки до різдвяних, великодних свят та до 1-го листопада — Дня пам’яті полеглих у рядах Української Галицької Армії. Великі і графічно виразні, вони приваблювали безпосередністю образної подачі і цим забезпечували собі успіх. Незважаючи на розповідну основу, ця графіка вже була спрямована на сучасний тип галицького читача, безсумнівно зрослого в інтелектуальному розвитку, з багатосторонніми духовними запитами. Але й у тому разі автор локалізує своє завдання: він не намагається “підтягувати” масову свідомість до рівня авангардистського формально-мистецького мислення, а шукає ті образні форми й пластику, в яких сучасне і традиційне буде найбільш збалансоване, урівноважене. Побільшені постаті персонажів, які в різдвяних чи великодних сценах виконують відповідні звичаєві дії, мають чітку конструктивну основу. В центрі стилізаторської роботи митця стає досвід давнього українського іконопису, котрий, як відомо, дуже багатий на приклади сильного монументального впливу на глядача. Рисунки Е. Козака теж монументалізовані. Відкидаючи дрібні побутові деталі, які, крім опису, не дають ніякого змістового навантаження, автор виділяє найприкметніші історико-культурні, духовні якості українців, інколи й повторюється в їх оцінках, але стоїть вище від звичайного самолюбування чи ідеалізації свого, рідного. В його інтерпретації тема національного життя трансформується у тему національної своєрідності України. Така вища ступінь художнього узагальнення вводила ці праці в широкий контекст тогочасної передової західноєвропейської мистецької культури, яка, також відкидаючи зайві емоції і сентименти, говорила про свої етнокультурні корені з особливою гідністю і гордістю.

Українське національне життя 1920—30-х років було залежне від внутрішньої політики польських державних кіл; і все ж українці знаходили можливість будувати і зміцнювати свої політичні, економічні, культурні структури. Звичайно, це не могло дати повноти господарського і духовного буття. Успіх у розвитку кожної із цих сфер однаково залежав і від професійного рівня підприємців, і від усвідомленого ними патріотичного почуття. І те, і друге було властиве українським промисловцям. Тому й логічно, що в багатьох національно-освітніх, літературно-мистецьких починаннях великі українські фірми та підприємства (такі, як Маслосоюз, Центросоюз, “Народня Торговля”, “Елєгант”, “Нова Фортуна”, “Ароза”, “Лотос”, “Українське Мистецтво” тощо) були не лише в ролях меценатів, а й ініціаторів. Видавець І. Тиктор був членом ради Союзу українських купців і промисловців у Львові. Тісні стосунки з торговими і промисловими колами мав і Едвард Козак.

Від середини 1930-х років він з родиною винаймає помешкання на вулиці Пісковій, 36 у Львові, де проживав завідувач відділу галентереї Центросоюзу Володимир Кливак. Тоді ж він, як член Асоціації Незалежних Українських Митців (з 1932 року), бере участь у роботах жюрі промислових виставок та ярмарків. А їх на той час було досить багато. Здавалося б, які функції виконували на них художники такого високого авторитету, як Е. Козак, П. Ковжун, І. Іванець? І консультантів-теоретиків, і безпосередніх учасників творення образу цих господарських свят, адже кожен із таких заходів мав не лише комерційні завдання, а й цілі мистецькі концепції рекламування фірм та їх продукції. Для цього розроблялися щораз нові організаційні та дизайнерські форми. Так, на Першому українському дитячому ярмарку у Львові (1934) “…продавцями були виключно діти до 10 літ”, а “…старші були лише покупцями або глядачами”. Експозиційним акцентом багатьох розділів ярмарку були чудово прикрашені кіоски з книжками. Великий громадський резонанс мала “Виставка виробів українського промислу” в Народному Домі у Львові (1936.) Іван Іванець, який разом з Е. Козаком був членом жюрі цієї виставки, писав, що всі учасники виявили розуміння того, “…щоби товар формою своєї подачі будив віру в його добру якість… Коли на засіданні жюрі довелося вирішувати, кому дати спеціальне призначення за найкращі пропагандивні стійлища, то не було ніяких труднощів в узгідненні поглядів представників мистецтва і представників промислу та торговлі”. Кожен експозиційний розділ — це свій художній образ, свій набір оформительських засобів. В одному випадку — складні просторово-рамочні конструкції, в іншому — комбінування рекламних планшетів та круглої декоративної скульптури, ще в іншому — акцент на площинне розкриття теми засобами графічного малюнку та вишуканого шрифта. Ця виставка рішуче спростувала тезу про провінційний рівень української дизайнерської думки, одним із рушіїв якої був і Едвард Козак. На виставці була помітна і його робота: макетування, графічне оформлення книжок, газет, журналів. Для різних видавництв (насамперед І. Тиктора) він оформив цілу низку видань: книжки Г. Журби “Зорі світ заповідають”, Б. Радича “Гуцульська республіка”, В. Будзиновського “Шляхетське право”, В. Гренджі-Донського “Ілько Липей, карпатський розбійник”, Б. Лепкого “Орли”, Б. Нижанківського “Вулиця”, М. Левицького “Петрусів сон”, двотомник “Галицько-Волинський літопис”, “Велика історія України”, різні річники журналів “Літопис Червоної Калини”, “Дзвіночок”, “Комар”, “Зиз”, “Перша лемківська читанка”, серійне видання “Бібліотека для молоді “Ранок”, календарі “Золотий колос”, “Календар для всіх” та інші. В газетах концерну Тиктора він ілюструс оповідання, розробляє малюнки різних читацьких рубрик, подає свої карикатури. Його карикатури та шаржі друкуються у літературно-мистецькому двотижневику “Назустріч” (1934), а наприкінці 1930-х років у газеті “Напередодні” (1937). Святкові малюнки Козака прикрашали й такі видання, як “Жіноча Доля” (Коломия, 1930), “Наш світогляд” (Стрий, 1936), інші часописи. Однак найбільше свою творчу енергію митець концентрує на двох виданнях: часописі для українських дітей “Дзвіночок” та журналі сатири й гумору “Комар”. З цими виданнями переважно й асоціюється образ Ека.

Навіть у досить розгалуженій мережі української дитячої періодики 1920—1930-х років (“Світ дитини”, “Молода Україна”, “Наш приятель”, “Малі друзі”, місячник “Дзвіночок” (виходив під редакцією Ю. Шкрумеляка у Львові протягом 1931—1939 рр.) відігравав особливу роль у національному, морально-етичному вихованні маленького читача. Це досягалося завдяки довершеності форм подачі інформації, умінню авторів заохотити читача до співрозмови корисної дії. Структура журналу охоплювала і поезію (дитячу аматорську і професійну), і малу прозу, і пісенні тексти спільно з нотами, загадки, правила дитячих ігор і огляд читацької пошти. І все ж чільнішу роль у виховній дії часопису відігравали малюночки (це на 16 сторінок журналу в середньому по 20-25 окремих сцен, композицій тощо). І якщо “…у Галичині того часу все ще не ставились до дитячої літератури суворі літературно-мистецькі вимоги, не було виробленої літературної мови, а закони поетики були авторам здебільшого невідомі чи радше нехтувалися власне у творчості для дітей”, то Е. Козак постійно засвідчував глибоке розуміння дитячої психології, притримувався найдоступніших дитячому сприйняттю образних форм рисунку. Він то виконує дотепні заставки, то легко й точно ілюструє чийсь текст, а то й сам пише вірш і коментує його малюнком (як, наприклад, цікава історія у 8 малюнках “Про козака Максима та Юрчика, його сина”). Можна допустити, скільки прекрасних емоцій викликали в маленького читача тексти, в яких окремі слова замінені відповідним зображенням:

“Лесь вам скаже таку байку:
закурило “а” раз файку,
“б” на бубон било грімко,
“д” в дзвінок дзвонило дзвінко…”
(Підкреслене зображене рисунком).

Починаючи від “Дзвіночка” № 7 за травень 1932 року, Едвард Козак є постійним оформлювачем цього журналу (його тираж досягав 18 і більше тисяч примірників аж до його закриття 1939 року і вже тим завоював симпатії широких кіл української громадськості).

Ще більше визнання він отримує як редактор журналу “Комар”. Цей сатирично-гумористичний тижневик став наступником аналогічного журналу “Зиз” (1923—1933), у якому Е. Козак теж працював як художник і редактор (ще від 1927 року) “Кажуть, що ми, українці, маємо вроджений гумор. Чи маємо його справді настільки, щоб розуміти вагу гумору в культурнім розвитку нації!” — так точно сформулював питання М. Рудницький у своїй рецензії на “Зиз”, одразу ж давши ствердну відповідь. Уже тоді він помітив масштаби і можливості інтелекту сатирика-початківця і карикатуриста. “Це перший на Україні Козак, що має ім’я англійських королів і романтичних трубадурів: Едвард. В іншому громадянстві, що має зрозуміння для перел гумору, він міг би вести королівське життя і грати на гітарі; — у нас нехай подякує усім, яких обезсмертнив у “Зизі”, що має досі невибиті зуби”. “Комар” став не лише послідовником у розкритті паразитичних сторін тогочасної дійсності, а й вищим щаблем осмислення української теми в її політичному, господарсько-економічному, духовному зрізах. Перший номер журналу (за 1 січня 1933 р.) засвідчив основні завдання майбутньої роботи: …”Комар” з професійного обов’язку кусає”. Він нагадував: “Стережіться, о провідники темного, невдячного народу. Стережися, великий народе, що маєш кепських провідників…” Вже якщо взяти той факт, що “Комар” “кусав кожного тижня під неділю”, можна зрозуміти, яке величезне навантаження лежало на співробітниках редакції та особливо її провідній силі — редакторові й авторові майже всіх малюнків. Не дивно, що в цей час його підпис трансформується у псевдонім Еко — треба ж було мати час, щоб встигати підписувати повністю! Звичайно, Еко не був єдиним творцем естетичного, ідейного стрижня часопису, його тематичних напрямків. Разом з ним працювали (під псевдонімами) фейлетоністи Василь Гірний, Іван Керницький, Анатоль Курдидик, Роман Купчинський, Лев Чубатий, Євген Яворівський…

На що було спрямоване жало “Комара”? На недосконалість міжпартійних стосунків в українському та українсько-польському політичному житті, на амбіційність окремих політичних лідерів та на давню національну болячку не допускати найменших переваг для своїх ближніх. З однаковою суворістю Едвард Козак таврує політичні кроки Гітлера і Сталіна. Цікаво, що в січні 1934 році художник малює карикатуру “Ялинка в Німеччині”, де засуджує фашистську кампанію проти євреїв, а в січні 1937 року. цей же мотив з ялинкою відтворює аналогічну ситуацію у СРСР, на той раз сталінську кампанію проти українців. Узагалі, тема сталінських репресій, голоду на Україні у творчості Е. Козака отримала багатосторонню і глибоку мистецьку інтерпретацію. Але навіть у його найгостріших оцінках тогочасних реалій у СРСР автор не приховує свого болю за все, що відбувається. Це, зокрема, можна сказати про карикатуру “Внутрішня ситуація у Совітах” (1937), де зображено, як два чоловіки взаємно тягнуть себе в ГПУ, або рисунок “Сталінський пес у погоні за ворогами комунізму” (1937), на якому персоніфікована тварина зображена в бігу за своїм власним хвостом. “Героєм” окремих карикатур Ека був І. Ю. Пілсудський. Е. Козак не жалкує засобів іронії для “укусів” українських політичних діячів, не завжди здатних виконувати взяті на себе обіцянки. Важко тягнуть дві пари волів уперту чоловічу постать (“Виїзд нашого посла на село”, 1933). А ось відтворений діалог між послом і Магатмою Ганді: “Посол: —Чому ви, пане добродію, такі худі! Ганді: — Бо я терплю за народ. Посол: То у вас дивний звичай. У нас навпаки: нарід терпить за нас” (1933). З роками в’їдливість “Комара” настільки зросла, що Е. Козак на одному з малюнків бачить себе у в’язниці. Цей малюнок-жарт був виконаний 1937 року, а через два роки йому ледь вдається уникнути сталінської тюрми…

Коли з’ясовувати причини популярності журналу “Комар” серед українських читацьких кіл, було б несправедливо робити наголос лише на вагомості сюжетних розробок карикатур. Ефект від їх дії був би значно менший, якби не мистецька обдарованість виконавця, легкість, рішучість та переконливість рухів його руки. Едвард Козак — карикатурист за покликанням. Він і майстер моделювання смішних (або гірких) життєвих ситуацій, і майстер конфліктних сцен, і майстер типажу. “Говорять ще в нас,— писав він 1934 року,— що деякі обличчя не надаються до карикатури. Таких людей нема, бо людину з обличчям без виразу ніхто на вулиці не пізнав би”. Майже кожна праця художника в цій ділянці практично підтверджує цю думку. Багато якостей його мистецтва вказує на вершинний успіх української карикатури. Справді, українське образотворче мистецтво ще не знало такої сили художньо-сатиричного виразу, такої компетентності та інтелектуальної глибини в розкритті найскладніших явищ сучасності. Позаду Е. Козака вже існував досвід карикатуристів П. Ковжуна, М. Бутовича, Р. Лісовського, Я. Струхманчука, О. Куриласа, Р. Чорнія, але в ньому змістова проблематика була дещо звужена, локалізована. Еко значно розширив її тематичні рамки, наблизив образну і формальну мову української карикатури до уніфікованого типу карикатури, який на той час уже домінував у Європі.

І все ж, чи могла така людина, як Едвард Козак, живитися лише негативними емоціями, виробляти лише іронічний погляд на світ? У час найвищої активності в карикатурі він веде паралельну роботу в станковій графіці (виконує, зокрема, прекрасну серію гуашей за мотивами стрілецьких пісень), працює в олійному краєвиді та портреті, творить жанрові композиції. Тоді ж він виконує низку монументально-декоративних робіт культового призначення (спільно з Павлом Ковжуном), оформляє лялькові вистави, моделює вертепні костюми, бере участь у виставках та засіданнях АНУМ. З 1939 року сім’я Е. Козака проживає у Кракові. Там він очолює мистецький гурток “Зарево”, оформляє книжки, випускає святкові листівки. Одна з таких робіт помітна для усієї української культури: ілюстрації до Лиса Микити І. Франка.

Його малярська творчість могла здаватися дещо автономною від графіки, оскільки вона й була спричинена потребою психологічної рівноваги для його душі, насиченої громадянськими переживаннями. Та й сам Еко не передбачав для неї широкого розголосу. Теми і мотиви його картин були тісно пов’язані з місцями перебування сім’ї Козаків на відпочинку (часто це був Космач на Гуцульщині), де художник отримував свіжий заряд натхнення для дальших справ. Він глибоко проймається настроями рідної природи, відтворює її у різних поетичних станах. Його пластична мова емоційна і схвильована: у тих чи інших, зовні статичних мотивах, так і вириваються імпульси експресивної вдачі автора. Ціла низка краєвидів виконана у Львові, в районі Підзамча та Знесіння, куди любив навідуватися Е. Козак, живучи на Пісковій. Природна відкритість художника до оточення найповніше відчутна в його нечисленних портретних працях 1930-х років — безсумнівно талановитих у розкритті духовної суті героя, індивідуальної краси людської особистості. На межі 1930-х-1940-х років Едвард Козак розв’язує ширші й складніші змістові задачі малярства, поступово віддаляючись від чуттєвого письма минулих літ. У картинах цього переломного етапу його життя і творчості набирають ваги монументально-символічні ідеї, а з ними й інші масштаби оцінок життя. Помітними стали його великі побутово-гумористичні композиції на теми українських історичних та літературних джерел. Показово, що ці теми виникли саме в час найвищих духовних потрясінь народу. Це була спроба заглушити той біль, який постійно давався взнаки десь глибоке в душі…

Люлі, люлі, спи, мій сину,—
Свище вітер без упину,
Й попід вікна там-назад
Блудить-мудрить листопад.
Та головку наклоняє,
Одну думку він думає:
Про роки оті минулі,
Як збивали листя кулі.
Про велику ясну днину —
Люлі, люлі, спи, мій сину.

Другу думу як думає,
У віконця заглядає,
Щоб ти, сину, дужий ріс,
Понад шаблю, понад кріс,
Щоб із ним у поле злинув —
Люлі, люлі, спи, мій сину.

Цей, далеко не одинокий, вірш Е. Козака з назвою “Листопад”, з багатою асоціативною палітрою повертав його думки до років його дитинства. А тепер він, уже зі своєю сім’єю (донька Наталя, 1930 р. н., сини Юрій, 1932 р. н„ Ярема, 1940 р. н.) вступав у нову смугу свого життєвого шляху… Після закінчення Другої світової війни Е. Козак очолює Українську Спілку образотворчих митців у таборах для переселенців, на початку 1950-х років переїжджає у США, де оселився у місті Воррен (штат Мічіган).

Його творчість еміграційного періоду така значна й розлога, що потребує окремого висвітлення. Досить назвати самі лиш її напрямки: оформлення книжок та журналів, видання власного журналу сатири і гумору “Лис Микита” та утримання власного видавництва з такою ж назвою, праця у монументально-декоративному мистецтві, написання сатиричних та гумористичних оповідань (вони були випущені двома товстими книжками й проілюстровані автором). Ще в 1955-57 роках він виграв першу нагороду на великому конкурсі мультиплікаційних фільмів у Детройті. Еко зарекомендував себе і як педагог — мистецький наставник для своїх синів Юрія та Яреми, тепер теж відомих в українській діаспорі митців. Йому завдячує своїм становленням широко популярний графік та маляр Яків Гніздовський. Уже в кожній із сфер його діяльності можна було б Е. Козака оцінити якнайвище. І все ж найбільше значення й далі матиме саме ідейно-формальний аспект його творчості.

Еко, якому звично бачити світ як у гармонійних зіставленнях, так і в полярностях, Еко, який уже молодим пізнав багато загадок людської натури, у роки своєї духовної зрілості все більше присвячується справі синтезованого, масштабного літературно-мистецького вираження української теми у всіх її площинах: політичній, господарській, моральній. Ще в першому номері його журналу “Лис Микита”, який вийшов 1948 року в Німеччині, він друкує перше оповідання з персонажем, який згодом, за висловом автора, стане “…уосібленням “хлопської філософії”, “хлопського розуму”, і ним буде “…розглядати різні наші громадські, політичні та побутові справи і болячки”. Таким персонажем став Грицько Зозуля. Маючи його за основну образну одиницю — “філософа” з народних низин, автор має змогу моделювати десятки ситуацій, де б могли придатися життєві висновки цього мудреця, де б він міг загострити увагу на гріхах і недоліках української нації. Усі формальні чинники цих творів (передусім мова) підпорядковані тому, щоб поставлена в них проблематика отримала максимально переконливий літературний вираз. Важливим компонентом образної подачі текстів є малюнки Ека. Зібрані у дві книжки (1975 і 1982 рр.), оповідання Едварда Козака стали видатним явищем української літератури за рубежем — явищем, яке повинно гідно оцінитись і на Батьківщині. На чужині ні на мить не зупиняється талановита рука Майстра. Він оформляє велику кількість дитячих книжок, виконує різнопланові живописні та монументально-декоративні праці. На його творчому шляху — десятки виставок у Відні, Копенгагені, Мюнхені, Гантері, Детройті, Торонто, Нью-Йорку…

У час, коли з’являється змога усвідомити українську націю у всій її повноті, неодноразово ставиться питання про первинність у її історико-генетичному коді естетичних чинників. І хоча в образі України тісно сплелося трагічне і героїчне, прекрасне і духовне, усе ж дві перші категорії інколи абсолютизуються, відриваються від інших, рівнозначних їм, ціннісних означень. Та чи може бути якийсь сумнів у тому, що в підтриманні здорового духу народу визначну роль відігравала діяльність окремих інтелектуалів, сфера дії яких особливо рішуче блокувалася різними інструментами насильства. Ми постійно наголошували на класовому характері прогресивних духовних явищ, забуваючи, що вони ж мали для нас не менш важливе значення і як фактор самоочищення нації від чужих (у розумінні непотрібних) її якостей, вульгарних ідей і низьких вчинків, хуторянської забобонності тощо. Спробуймо відкинути цей фактор — і ми не побачимо жодної з історичних перспектив, які відкривалися перед народом і частково реалізовувались на різних часових відтинках історії. Чи зрозуміємо ми настільки “вагу гумору в культурному розвитку нації”, щоб гідно оцінити видатний внесок в українську культуру Едварда Козака — Еко.

Роман Яців, 1990 рік