Публікуємо уривок з книги Володимира Качкана Каштанове свічадо (1992). У книзі наведено спогади української керамістки Ніни Федорової (1907—1993), які, у свою чергу, містять спогади про Омеляна Железняка, Івана Гончара, Павла Тичину, Степана Кацимона, Олександру Селюченко. 

Ніна Федорова брала участь в оформленні ресторану «Дніпро» (композиція з 600 тарілок на всю стіну), станції метро «Хрещатик» (майолікові кахлі на стінах). Спогади видатної художниці-керамістки оформлено фотографіями М. С. Сопоцька, які було придбано Бібліотекою українського мистецтва на онлайн-аукціоні. На фотографіях представлені твори Омеляна Железняка та інших майстрів, які працювали у так званій «Софійській гончарні».  

«1946 року група художників, мистецтвознавців звернулася до академіка Заболотного з пропозицією відкрити гончарні майстерні. Невдовзі у колишньому каретному сараї почала діяти невеличка майстеренька (до того я працювала на заводі «Керамік»). Основним нашим завданням було утверджувати і розвивати традиції народного мистецтва. Я покинула завод і перейшла назовсім у майстерні, які спочатку належали до Інституту художньої промисловості, що мав у своєму розпорядженні ще й текстильну майстерню.

Найперше взяли ми до керамічних майстерень Омеляна Савелійовича Железняка з Грибової Рудні, і вже через якихось кілька років його роботи експонувалися на всесвітній виставці. Музою цього майстра були коні. Він виліплював їх просто цілими стадами — і які ж неповторні! Так само ліпив птахів, биків. Швидко пішли на люди і роботи Головка.

Про зацікавлення народним мистецтвом, особливо ж гончарним, свідчить такий красномовний факт: якось приїхав до Києва високий гість з Америки. Коли йому показали роботи наших гончарів, він два дні не виходив з майстерні і казав, що такі унікальні центри збереглися ще хіба у Китаї. Іван Тарасович Гончар немало створив речей, випалив і подарував гостеві. Це був далекий 1937 рік.

А коли німота у лихі воєнні роки втікала, то серед цінностей вивозили сирі, невипалені роботи Івана Гончара. Значить, розумілися на їхній вартості!

У повоєнні роки при Лаврській майстерні проводилися цікаві творчі зустрічі з літераторами, композиторами, художниками, скульпторами, архітекторами — то була своєрідна народознавча академія. До нас часто приходили Олександр Ільченко, Михайло Стельмах, Павло Тичина. Павло Григорович якось питає Гончара: «Іване Тарасовичу, ви були колись у театрі?» — «Ні».— «А хотіли б подивитися?» — «Звичайно, але де мені взяти квиток?».

Наступного разу Павло Григорович Тичина приніс йому квиток до оперного театру. Коли Гончар відвідав театр, кілька днів ходив якийсь похмурий Питаємо, що сталося. А він на те: «Таку красиву дівчину отак закололи». А через кілька днів у Івана Тарасовича з’явилися роботи, навіяні сюжетом опери «Кармен». Вони й сьогодні зберігаються у Лаврі.

Гончарна школа при Лаврі ще по війні якийсь час існувала. Та довели її до закриття. Головним консультантом у ній школі колись був визначний архітектор, історик, мистецтвознавець Василь Григорович Кричевський.

Свого часу я намагалася запрошувати до майстерні різних умільців з усій України. Хай кожен попрацює дві години, день, тиждень — скільки зможе. Що це давало? Була подвійна користь — і для самого майстра, і для всіх, хто бачив ту роботу. Дбали про високу технічну й художню якість. Пам’ятається випадок: приїхала до Лаври Настя Пошивайло, попрацювала тут тиждень. А перед від’їздом сидить, плаче. Допитуємося, що сталося, а вона зі сльозами: «Я тут — людина, а в Опішні — ніщо. Я там замітаю цех, вантажу на машину». А тут ще й з’явилася замітка з фотографією у «Вечірньому Києві», ну, як жінці не розпізнати, де по-справжньому цінують народного майстра! За той тиждень, уявити лише, вона виліпила двісті робіт!

Колись давно проводилися контрактові ярмарки. І Железняк, і Олексієнко часто готували свої роботи. Олексієнко розповідав, що, бувало, сяде, наробить коників, інших дрібних речей, збере весь набуток у мішок, вийде на дорогу, хтось підбере його на підводу — і доїде аж на контрактовий ярмарок. Там за лічені хвилини продасть — і гайда назад у майстерні робити посуд. А міг таку макітру викрутити, що й сам туди вмістився б.

Працював у наших майстернях і Степан Юхимович Кацимон, якого запросили з села Нові Петрівці. Той цілу чортячу галерею створив. Часом, коли якась там копійка знадобиться, наробить чортиків, набере у кошик, вийде до готелю «Інтурист», що на розі вулиць Леніна і Володимирської, й через хвилин десять вертається додому, міліція ніяк не встигала його там запримітити. Пам’ятаємо роботи Бондаренка, братів Герасименків.

Пригадується й таке: було це 1946 року в Опішні. Я поїхала у відрядження. Зустрілася з Олександрою Федорівною Селюченко. Але це було миттєве знайомство. Згодом, коли вона приїжджала до Києва, працювала у майстерні, жила часто у нас вдома на вулиці Тимофіївській.

Селюченко одразу полонила усіх нас глибокою українікою, особливо ж виробами за гегелівськими творами. Цікаво, що в останні роки свого життя Олександра Федорівна майже не розмальовувала виготовлені речі. Любила «чисту глину», і це, як мені гадається, мало чималий мистецький сенс: вона шукала досконалості форми.

Саме в Лаврі зберігається чималенько робіт Селюченко, бо коли вона приїжджала працювати у керамічні майстерні, то половину виробів забирала (їх у неї, як правило, закуповували для музейних колекцій), а частину лишила у майстерні. Немало з того потрапляло в експозиції, значна частина роздаровувалася як сувеніри різним делегаціям. Такою, на жаль, була практика.

Була Олександра Федорівна незвичайно скромна, сором’язлива, ніколи не виставляла наперед своєї персони. Востаннє вона була тут, у майстерні, 1983 року. Вдало попрацювала — і всі її вироби закупили для музею.

Листувалися ми з Олександрою Федорівною багато літ, і смерть її була для мене і несподіванкою, і великим горем — довідалася я про це з телевізійної передачі.

Я любила Сашу за її мудрість, скромність, неабиякий талант. Вона майже напам’ять знала твори Миколи Гоголя. От які то були глибоко народні майстри: Селюченко добре знала Гоголя, Железняк — Шевченка, Гончар — Пушкіна та Котляревського.

Ставлення до гончарки Селюченко з боку заводу було геть-чисто злочинне. Вони навіть не допомогли їй придбати муфельну піч — хіба це ставлення до Майстра?!»

Translate »