Мистецькі зацікавлення та обдарування Володимира Винниченка були навдивовижу широкі й глибокі. В його літературній спадщині — поема, оповідання й нариси, повісті й романи різних жанрово-стильових та проблемних видозмін, увесь спектр драматичних творів і кіносценарії, публіцистичні й літературно-критичні статті, філософсько-естетичні та морально-етичні есе, історико-політичні студії. Але навіть таке розмаїття не вичерпувало творчих потенцій і прагнень митця. Щедро обдарована природою Винниченкова натура шукала поба­чення ще з однією музою.

Власне, захоплення Винниченка графікою та живописом, можливо, не було для нього несподіване. Вже ранні оповідання письменника засвідчили тонку спостережливість до колористичної гами навколишнього світу, мінливого стану природи й людської душі, нахил до графічно чітких фабульно-композиційних побудов — усе це він міг уміло знайденими засобами відтворювати з максимальною точністю, виразністю і неповторністю. Низка його пейза­жів, ситуаційних сцен схожі були на майстерні описи живописних кар­тин. Прикладів того — безліч: від барвистих «Краси і сили» та «Контрастів» і до творів двадцятих років — оповідання «На лоні приро­ди», чарівного разка «Намиста» та роману «Сонячна машина». Не випадково серед героїв його творів (роман «Рівновага» та інші) подибуємо й художників, а деякі оповідання, повісті та п’єси — «Контрасти», «Олаф Стефензон», «Чудний епізод», «Memento» — взагалі висвітлюють проблеми мистець­кого життя.

Згадуємо тут славнозвісний со­ціально-утопічний роман «Сонячна машина» крім усього іншого ще й тому, що саме на час його написання (1922—1925 роки) й припадає початок образотворчих студій автора. Цьому сприяли й деякі зовнішні обставини життя письменника. Опи­нившись в еміграції, Винниченко жив у різних містах Німеччини, Чехословаччини, Італії, Франції, завжди виявляючи пильний інтерес і до мистецького життя, художніх музеїв та виставок. Серед його знайомих були відомі французькі художники Поль Сіньяк, Сергій Мако (автор портрета Винниченка), знані українські митці Олександр Архипенко, Михайло Жук, Олександр Довженко.

Наприкінці 1921 року Винничен­ко зустрів у Берліні молодого сту­дента Берлінської академічної вищої школи образотворчого мистецтва Миколу Глущенка та його товариша, художника-початківця Івана Бабія. Відтоді В. Винниченко й М. Глу­щенко заприятелювали, а згодом — почалось їхнє творче співробіт­ництво.

За свідченням Миколи Петрови­ча, Винниченко допомагав йому, тоді бідному студентові, матеріально, ра­див вивчати мистецтво Альбрехта Дюрера, Ганса Гольбейна, Луки Кранаха та інших давніх майстрів, фінансував мистецькі подорожі до Швеції та Франції.

Микола Глущенко. Портрет Володимира Винниченка. Середина 1920-х років.

За сприяння Винниченка 1924 року було влаштовано першу персональну виставку молодого мит­ця (тридцяти робіт) у  берлінській галереї Каспер. Художньо-фаховий і матеріальний успіх виставки від­крив перед художником шлях до мистецького світу Парижу.  Митці поближчали один до одного, коли обидва туди переїхали. (Винниченко — з лютого 1925 року).

В цей час він стежив за роботою художника, допомагав вибирати належне оточення, щоб не втратити себе під впливом модних експресіоністських течій, від яких, мовляв, можуть урятувати тільки стійкі реалістичні смаки, “скромність і щирість, вперте прямування до своєї мети, постійні шукання і завзята праця”. 

Винниченко поділив радість колеги від успішної виставки у липні 1925 року в приміщенні Паризької художньої галереї Фабр, відзначив­ши, що Глущенко — і працьовитий, і допитливий, і жвавий, І невтомний. Показово, що молодий маляр тоді ж подарував подружжю Винниченків — Володимирові Кириловичу та Розалії Яківні — невелике полотно «Любовна пара», високі композиційні, пластичні й живописні якості якого особливо оцінювала французька критика. Кілька разів він малював і портрети Розалії та Воло­димира Винниченків.

Прихильність і поради зрілого й авторитетного письменника багато важили для становлення молодого художника. Характерно, що саме тоді Винниченко порадив Глущенковому приятелеві Іванові Бабію «їха­ти без вагання та обіймати посаду в Харківському художньому техні­кумі». В цей час офіційно оформлює радянське громадянство і Микола Глущенко, очевидно, не без сприяння Винниченка, який теж спробував добитися дозволу повернутись на Радянську Батьківщину.

Отримавши радянське грома­дянство, Глущенко став художнім консультантом при Торгпредстві СРСР у Парижі, оформляв радянські павільйони на Ліонському ярмарку, а згодом — радянські відділи на виставках у Парижі, Марселі, Мілані, Брюсселі.

Визнаний художник Глущенко читав у клубі посольства СРСР лекції з історії мистецтва, влаштовував дискусії з питань розвитку образотворчості, в яких брали участь Луї Арагон, Ельза Тріоле, Володимир Маяковський, а також Володимир Винниченко, який тоді налаго­див зв’язки з радянським посольством, зустрічався з послом Раковським. Саме на той час за активної допомоги приятеля поволі почалися й практичні заняття Винниченка малярством.

Відомо, що в рецензіях на першу Паризьку виставку Глущенка французька критика особливо цінувала ліризм у пейзажах та майстерність у зображенні жіночих постатей. Саме Глущенкові рисунки та акварелі, на думку знаменитих критика Люка Бенуа і письменника Ерве висували його в ряди «найкращих рисувальників нашої доби».

Мабуть, не випадково захопле­ний Глущенковим мистецтвом Вин­ниченко власне й починає з прямо­го наслідування. Те можна побачити етюдному альбомі художника-початківця, про який йтиметься далі. Згодом вироблялася й оригінальна манера в його акварелях та олійних полотнах. Він був уважний і кміт­ливий учень, хоч і вдавався до малярства лише вряди-годи. Поступово Винниченко-художник, як згадував у розмові з нами Микола Петрович, здобув визнання навіть у колі професійних художників Поля Сіньяка, Пабло Пікассо, Фер­нана Леже. 

Зрештою пішло на те, що показані на виставках акварельні й олійні пейзажі, натюрморти, портрети й графічні композиції Винниченка стали діставати високі оцінки, бо могли скласти честь навіть художникові з фахом. 

На жаль, про тематику та мистецький рівень Винниченкових малярських робіт маємо лише свідчення Миколи Глущенка (йому належить і спеціальна розвідка “Винниченко як маляр”), а самих робіт бачити не пощастило — жодна з них досі не потрапила на батьківщину. В домашньому архіві Глущенка зберігся лише один етюдній альбом малюнків тушшю та акварелей Винниченка.

Як довірливо розповідав нам Микола Петрович, цей альбом Володимир Винниченко подарував йому 1935 року, і то був не єдиний мистецький подарунок “старшого товариша молодшому “вчителеві”. Але тоді, коли навіть саме ім’я Винниченка було в нашій країні під забороною як ім’я “ворога радянського народу”,  тримати ті дарунки було небезпечно. І, одверто кажучи, намір Глущенка взяти з собою на Батьківщину альбом малюнків, під кожним з яких стояв підпис «Vinnitchenko», наражав його на неабиякий ризик, був актом справжньої громадянської мужності.

Тривалий час альбом ретельно переховували і лише у 1970-х роках Микола Петрович наважився показати його людям, котрим довіряв. Автори цієї публікації сподобилися такої довіри та високої честі. З щирою теплотою, незмінною вірністю розповідав нам митець про свої дружбу з Винниченком, про спільні хвилини й дні натхненного чаклування під час малярських штудій у майстерні чи на пленерних етюдах у різних французьких містах чи селах — чи то Віллен на Сені поблизу Парижа, чи Сен-Рафаель на Середземноморському узбережжі біля славнозвісних Канн. До речі, назви цих місць позначено рукою Винниченка й на палітурці його альбому як місця, де малював пейзажні етюди.

По смерті Миколи Глущенка (1977 року) його дружина Марія Давидівна і брат Володимир Петрович передали альбом одному з авторів цих заміток, тодішньому заступникові міністра культури республіки. Цей рідкісний «документ» пощастило врятувати й зберегти. Нині йог передано на вічне зберігання до рукописного відділу Інституту літератури АН УРСР імені Т. Г. Шевченка, де створюють спеціальний фонд видатного письменника. Будемо сподіватися, що зусиллям добрих та компетентних людей фонд поповнюватимуть дедалі нові матеріали, в тому числі й малярські роботи, пошук яких і повернення з-за кордону, слід не гаючись розпочати.

Що ж являє собою альбом Володимира Винниченка?

В етюднику — зшитку ватманських аркушів «Lavis eguarelle» французької фірми міститься 15 зарисовок, зроблених, як зазначено рукою їхнього автора, в 1932—1934 роках в Yillannes — S. Seino, Lavandou, St — Raphael. Це здебільшого реалістичні натурні етюди, в яких автор пробує кольором відтворити настрій природи, передати своє сприйняття. Це прочитується навіть в одному з аркушів абстрактного живопису, де пастельними кольорами та графічними конструкціями по-своєму повідано про безмежність і складність суперечливого світу.

В пейзажних етюдах вдало передано простір, музику шуму дерев і плину річок та хмарного неба. Це особливо відчутно, коли автор вдається до змішаної техніки — акварелі й пера. Міцно скомпоновані різні плани зображення, тло і перспектива.

Деякі пейзажі схожі чимось на роботи малярського вчителя. Можливо, ще й тому, що “читані” й творені з одного, спільного, оригі­налу. Манера Глущенкових «Про­вансальського пейзажу» і «Пейза­жу» (1932), «Весна на Марні» (1934) по-своєму відлунює і в анало­гічних за фактурою та ліричним настроєм акварелях Винниченка. Захоплює щирість і професіона­лізм малюнка «Оголена», компози­ційно близького до «Любовної пари» Глущенка. Постать жінки теж зоб­ражено на пагорбу з ледве прорисо­ваним тлом, де у прозорому повітрі відчуваєш голубувату далину і легкі рожеві хмари, а в усій композиції — ідилічну тишу, музикальний ритм спокою й зажури…

Звісна річ, за майстерністю й фа­ховим рівнем годі ставити поруч Глущенка, вже європейськи визна­ного майстра, з Винниченком, ама­тором, але імпонує нам щось спільне для обох митців. Можливо, це духов­на чесність митців, нічим не замуле­на щирість та безпосередність сприйняття навколишнього світу, поєднана з високим інтелектуаліз­мом. Обидва вони дають волю художній інтуїції і, залишаючись вірні реаліям світу, не бояться наповненої оригінальним баченням та смислом умовності. Художня розкутість, без шор холодної розсудливості, є гарантами бажаного мистецького результату — емоційної схвильованості глядача, а водночас — його внутрішньої зосередженості й роздумів над тонко і вміло загаданою філософською загадкою…

Хотілося б, щоб так люди сприйняли й малюнки Володимира Винниченка. 

ОЛЬГА ЧОРНОБРИВЦЕВА, ПАВЛО ФЕДЧЕНКО

З журналу “Україна”, №36 за 1988 рік. 

 

Translate »