Стати Патроном!

Монографію Ірини Ходак «Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця» присвячено знаному науковцю Данилові Щербаківському (1877–1927), якому судилося стати емблематичною постаттю українського мистецтвознавства й музейництва першої третини ХХ ст. На широкому джерельному матеріалі реконструйовано біографію вченого, продемонстровано нерозривний зв’язок його практичної (музейної, науково-організаційної, пам’яткоохоронної, педагогічної) і власне дослідницької діяльності; визначено основні напрями, теми та методи його студій; за проблемно-тематичним принципом проаналізовано мистецтвознавчий доробок і тим самим встановлено місце у вітчизняній науковій традиції, розкрито причини трагічного фіналу — самогубства у Дніпрових водах. Публікуємо уривок з книги, яку можна придбати у Видавця Олександра Савчука.

«Крім мистецьких вишів, Д. Щербаківський викладав у Київській художньо-індустріальній профшколі № 1 (у 1922–1923 роках — Художньо-індустріальний технікум), організованій 1922 року на базі Художньо-промислової школи, що постала 1920 року внаслідок реорганізації Київського художнього училища. Слід наголосити, що ще в травні 1918 року рада відділу пластичних мистецтв Генерального секретарства освітніх справ, членом якої дослідника обрали 9 квітня того самого року, розглядала питання про долю Київського художнього училища. 4 липня 1922 року Комісія з організації Художньо-індустріального технікуму запросила Д. Щербаківського на посаду лектора історії українського мистецтва, і він дав згоду викладати курс народного мистецтва. Крім того, брав активну участь у житті закладу, наприклад, у березні 1924 року його як члена педагогічної ради делегували на міську конференцію з питань мистецької освіти, на якій він послідовно обстоював необхідність уведення курсу українського народного мистецтва до навчальних програм художніх шкіл усіх рівнів. 

Офіційне ставлення до народного мистецтва в 1920-х роках зазнало суттєвих змін (за совєтських часів творчість «відсталих селянських мас» уже не могла розглядатися як фундамент «нового пролетарського мистецтва»), тому Данилові Михайловичу довелося продемонструвати неабияку винахідливість, щоб на згаданій нараді переконати присутніх у доцільності викладання курсу як основи практичних занять з індустріально-виробничого мистецтва в художніх школах. У доповіді він наголосив: «Перш за все народне мистецтво найде велике приміненнє при задоволенні економічних потреб селян, при організації цілого ряда галузів кустарної промисловості (керамічної, текстильної, деревообробної). Наш хліборобський край, на жаль, остільки відстав в промисловому відношенні, має так мало фабрик і заводів, що вони не в силі задовольнити весь попит, і тому кустарна промисловість в тих або инакших формах довго ще буде грати значну ролю в місцевій продукції. Використаннє тут народного мистецтва цілком доцільне тому, що воно пристосовано до життєвих умов селянина. До селян треба говорити і в мистецтві найбільш зрозумілою їм художньою мовою. Підвищуючи техніку, вводячи більш доцільні типи житла, вносячи разом із школою, сельбудинками, читальнями, кооперативами, театром нові ідеї і нові форми громадського життя, треба це давати селянину в зовнішніх формах по можливості близьких до тих, які виросли на ґрунті місцевих фізичних умов, до яких селянин призвичаївся». З іншого боку, дослідник уважав, що саме вивчення народного мистецтва й тактовне використання його набутків допоможе суттєво підвищити художній рівень фабричного виробництва одягу, предметів побуту, меблів тощо

Данило Щербаківський

Д. Щербаківський неодноразово клопотався про видання підручника з історії українського народного мистецтва, але безрезультатно, тому про структуру й наповнення його курсу нині можна скласти уявлення хіба що з розрізнених нотаток, серед яких важливе значення мають програма й фрагмент плану-проспекту (1923). Програма курсу «Українське народне мистецтво» включала двадцять тем:

1. Мистецтво загалом. Завдання мистецтва та його роль у людському житті.
2. Народне українське мистецтво. Його роль і місце в художній школі й місцевому виробництві.
3. Первісні типи будівель на території України. Село. Головні типи української оселі. Селянська садиба.
4. Матеріал, техніка, конструктивні прийоми будівництва селянських хат, їхні регіональні відмінності.
5. Хата. Основні типи хати. План хати та процес його поступового розвитку. Основні частини хати: покуть, підлога, мисник, піч тощо.
6. Перекрій хати чільний і причілковий.
7. Деталі хати, їхня орнаментація (розпис хати, піч, сволок, двері й одвірки, вікна, комин, коник).
8. Надвірні будівлі: комора, шпихлір, клуня тощо.
9. Дерев’яна церква. Походження і розвиток українського дерев’яного церковного будівництва. Основні типи українських дерев’яних церков.
10. Український архітектурний стиль, його основні риси. Впливи та пережитки інших стилів.
11. Дерев’яне різьблення. Техніка й орнамент, їхні відмінності залежно від призначення виробу. Орнаментація мисників, скринь, божниць, рублів, днищ, возів, саней та інших речей. Різьблення по кістці.
12. Залізо. Форма й орнамент виробів із заліза.
13. Кераміка. Техніка. Застосування кераміки в архітектурі (обробка печей, груб, стін).
14. Керамічний посуд полив’яний (у Д. Щербаківського — поливний) і неполив’яний, його форми й орнамент, глиняна цяцька.
15. Малювання. Малювання на стінах, скринях, дерев’яному посуді. Народна картина та її сюжети. Портрет.
16. Тканина. Килими (техніка виробу килима), головні типи й орнамент.
17. Одяг чоловічий і жіночий, головні убори, прикраси.
18. Вишивки. Техніка. Орнамент, його відмінності залежно від призначення речі.
19. Скло. Гути в Україні. Форми гутного скла.
20. Писанки. Символічне значення яйця та писанки. Особливість композиції писанки, її типи. Орнамент писанки, основні етапи його розвитку.

План-проспект лекцій другого триместру, названий дослідником записками з історії українського мистецтва, доводить, що одній темі він міг присвятити кілька лекцій. Скажімо, якщо в програмі дерев’яній культовій архітектурі відведено одну позицію, та й згадано там лише про церкви, то з плану-проспекту дізнаємося, що розглядуваній темі було присвячено сім лекцій, під час яких послідовно висвітлювалося явище загалом, дзвіниці, церкви, придорожні й надбанні хрести зосібна

Щодо методики викладання, то Д. Щербаківський поєднував теоретичні лекції з практичними заняттями, бо саме самостійну працю студентів уважав основою навчального процесу. Так, після низки лекцій з народного мистецтва він пропонував студентам Київського архітектурного інституту самостійно опрацювати теми з ритміки та регіональних особливостей хатнього будівництва тощо. Скажімо, студент П. Юрченко обрав тему «Ритм в архітектурі», А. Кравців — «Український архітектурний стиль», О. Смик — «Роль орнаменту в народній архітектурі», П. Захарченко — «Степова селянська хата», Я. Тарасюк — «Полтавська хата», П. Костирко — «Київська хата»

Учений надавав вагомого значення літній практиці, упродовж якої студенти обміряли та фотографували архітектурні об’єкти, замальовували народні вироби, за літературними джерелами чи на підставі натурного обстеження пам’яток готували доповіді з різних питань народного мистецтва. Він не намагався перетворити вихованців на колекціонерів, а переймався тим, щоб, розробляючи проекти для сільських регіонів, майбутні архітектори з повагою ставилися до віками сформованого середовища, тобто, як сам казав, виховував у них культурне ставлення до народного побуту. Звісно, практичні завдання не обмежувалися сільською архітектурою. Якось Д. Щербаківський і В. Кричевський доручили студентам обміряти та замалювати міщанські будинки Києва, серед яких був і будиночок на Хрещатицькому завулку, де, як з’ясував студент Ф. Титаренко, зупинявся Т. Шевченко. Так учнівське завдання стимулювало створення першого меморіального музею в країні — будинку-музею Т. Шевченка, реконструкцією й оформленням якого опікувався В. Кричевський».

Translate »