Вогонь та глина. Стаття про Надію та Валерія Протор’євих

ОДНА — НА ДВОХ

Заходило на дощ, хмари квапились окупувати небо. У такому мінливому, що скидалося на театральне, освітленні постала переді мною і майстерня подружжя Протор’євих.

—    Надія Юхимівна.

—    Валерій Семенович.

Знайомилися в напівтемряві, та за якусь мить сонце вдарило в шибки — зумисне: так, аби одразу приголомшити мене безліччю скарбів.

Вони містилися у двох шафах і не вміщувались. Бо і зверху, з-під самої стелі вирячувались на мене пихаті райські птахи, товстухи-ведмедиці з барильцями в лапах, задерикуваті напівсобаки-напівдракони та олені з рогами, схожими на гребінець або на квітку. З полиці, що між вікнами, якийсь чудернацький, небачений звір лагідно світив небесною голубінню очей. А навпроти нього з керамічного пласта зверхньо і гнівливо дивився мальований лев, синьоокий, войовничий, з граційно загнутим предовгим хвостом. Столи, наче до весілля, були вщерть заставлені святковим посудом, і сонячні зайчики розкошували, викрешуючи райдуги з поливи майолікових ваз, глеків та куманців.

Власне, це була не перша моя зустріч з протор’євською «глиною».  Їй передували радісні хвилини на виставках, коли ще здаля розпізнавала в експозиції твори васильківських майстрів. Та тепер для мене усталилося остаточно: хоч би в який превеликий майоліковий «натовп» ввести вироби Протор’євих, все одно їх безпомилково відрізниш. Надто вже вони своєрідні, індивідуальні… Творча індивідуальність? Але ж творець не один — двоє! То індивідуальність, виходить, на двох — одна?

—    Авжеж, одна, — залюбки підтакує мені подружжя Протор’євих. І однакова посмішка бринить в його сірих та в її чорних очах (либонь, не я перша про це в них допитуюсь).

—    Тобто як — одна? Хтось із вас, певно, веде, а інший — виконує?

Заперечують: ні, повнісінька рівність та незалежність. Кожен сам щось нове замислює, сам і здійснює. Другий тільки радить,

Тоді, питаю, чому б вам не підписувати вироби окремо?

Спершу, відповідають, так і було. Та вже багато років підписуються просто — Протор’єви. Бо зрозуміли: одне в них, спільне бачення, одна майстерність, один, спільний стиль виробився.

І пропонують мені: розподілити вироби, що стоять тут, у майстерні, на дві групи. Виявити, коли зможу, двох авторів. Пристаю на цю гру. Досить довго, під глузливе блимання передгрозового світла борсаюсь у власних здогадах, припущеннях, сумнівах, самозапереченнях і, нарешті, — здаюся на милість переможців: автор — один!

ВДЯЧНІСТЬ

Як, все ж таки, це сталося? На мою, може, наївну цікавість дістаю у відповідь — історію їхнього професійного становлення. В ній лише сам початок роздвоєний — два корінці. Далі йде вже спільний пагін. Втім, мої співрозмовники розповідають не так про себе, як про тих, хто колись втаємничував їх у мистецтво кераміки. Воно й не дивно: вдячність до вчителів здебільшого прямо пропорційна активності творчого самовиявлення.

Отож, у селі Воронівці, що на Вінниччині, підростав хлопчик. Батько його був лікарем і дуже сподівався, що син успадкує потяг до медицини. Та хлопчика вабило мистецтво. Улюблені байки та казки ілюстрував по-своєму.

Тим часом у селі Дубрівка на Житомирщині і собі підростала дівчинка Надійка. Також кохалася у казках і намагалася на свій смак малювати до них «картинки». Зустрілись вони вже в 1945 році, коли поступали водночас до Київського училища прикладного мистецтва. Екзаменатори самі «сортували» абітурієнтів: кого до якого з трьох відділів училища. Валерій та Надія, що виявили на іспитах добре відчуття форми, потрапили до відділу керамічного. І шкодували. Більш, як то тепер кажуть, «престижним» вважався серед учнів відділ декоративний. А глина? Що ж, все життя у глею порпатися?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВИСТАВКА ТВОРІВ ПРОТОР’ЄВИХ

«В Опішні — всесвітньовідомому осередку українського гончарства — керамічні глини називали в давнину «святою землею». Таке почули вони на першій лекції Олександри Павлівни Грядунової. І дізнались також, що майоліка — виготовлення вкритих поливою виробів з глини — виникла на території України ще задовго до Київської Русі. І що в X—XII століттях київські кахлі славилися по всенькій Європі. Майолікові підлоги Софійського собору, поліхромні фризи Десятинної церкви — яку красу вже тоді вміли видобувати із звичайнісінької глини!

З гончарним кругом їх ознайомив Федір Іванович Олексієнко. Хитро підморгнувши, він заходився чаклувати: ногами приводив у рух нижній диск («спідник»), а на «верхняку» з шматка глини зводив конус майбутньої посудини. Глина слухалась його рук, бігла за ними вгору, мов заворожена.

Та перш ніж точити горщики й миски на чудодійному гончарному крузі, студенти мали самі підготувати придатну для ліплення глину: щоб була належною за складом, однорідною, піддатливою, щоб легко відлипала од рук. Щоб після випалу дала міцний, гарний за тоном черепок.

Йшов перший повоєнний рік: в училищі було холодно, і глина була холодною, аж руки од неї ломило. Вперто, годинами терли, м’яли її. До крові, було, обдирали долоні. Та почувалися щасливими, посвяченими у таїнство керамічного ремесла.

А втім, де там — посвяченими! Відома майстриня Поліна Глущенко почала викладати їм народний розпис — і знову подих забивало від того світу недосяжно високої майстерності.

Я дивлюсь на руки Надії Юхимівни: лівицею вона легко торкається вертушки-турнетки, а в правиці тримає гумову грушу із солом’яною насадкою. На турнетці — велика таріль, ще трохи волога. Поки точиться наша розмова, Протор’єва працює — так само легко, природно, як дихає. Обертається турнетка, і з соломинки ллється на таріль візерунок. В кераміці по глині малюють глиною — рідким, як сметана, розчином. У цю фарбувальну глину — ангоб — додають ті чи інші окиси металів. Окис міді даватиме зелений колір, окис заліза — жовтий, марганцю — брунатний і таке інше. Але ці кольори виникнуть лише після випалення виробу. А поки що всі ангоби майже однакові за тоном — бляклі, сіруваті. Отже, яку треба мати розвинену колористичну уяву, щоб малювати, так би мовити, наосліп!

Училище дало Протор’євим ґрунтовну професійну підготовку. Отже, труднощів щодо освоєння технології для них не існувало. Натомість постали нові проблеми: боротьба з «ширвжитком» міщанського смаку, відстоювання традицій української народної кераміки і, нарешті, творчі пошуки в напрямку осучаснення цих традицій.

ЗОНА ВИПАЛЮВАННЯ

Валерій Семенович водить мене по цехах. Де й поділись його розважлива неквапливість, іронічність! Він вочевидь радіє з такої нагоди — ознайомити ще одну людину із заводським господарством. Мов на баских коней, позирає мій поводир на товстелезні барабани, що в них колотиться глиняна сировина, перетворюючись на однорідний, рідкий шлікер. Для чого такий рідкий? Модель нового виробу, зроблена художником, тиражується потім не на гончарних кругах, а методом лиття в гіпсових формах. І Протор’єв веде мене в цех, де я можу побачити і навіть помацати тонкий шар того глиняного литва всередині гіпсової «колодки». Самому Валерію Семеновичу аж кортить зайвий раз торкнутись вологої поверхні матеріалу, пом’яти в пальцях глиняного «коржа», занурити руку в сірувату сметану — ангобу… Надивившись досхочу на фляндровку — вид розписування виробу, такий дотепний та віртуозний, що в мене аж подих забиває, — рушаємо далі. Протор’єв загадково посвічує очима: попереду найголовніший «сюрприз».

Вогонь. До нього глиняний виріб потрапляє двічі — після розписування і після глазурування, тобто покриття поливою. Поливи, поки над ними не поворожить вогонь, зовсім непрозорі. Вони вкривають виріб тьмяним шаром — і на думку не спаде, що під ним є розпис. Якісь сумні, наче присоромлені власною непоказністю, повезуть миски, вази, баранці у довжелезну піч.

Протор’єв показує: «Зона підігріву, зона випалювання, зона охолодження». Отже, вогонь володарює посередині. Заглядаю в тунель печі і там, в глибині, бачу якісь золотаво-рожеві, наче вранішня зоряниця, майже прозорі пелюстки. Невже то глина?! Ми йдемо у кінець печі. Які красені чекають на нас там! Блискучі, барвисті. Цокаю нігтем по корпусу вази — він дзвінко озивається…

Вогонь та глина. Геніальність чи випадок прислужились первісній людині, коли вона вперше випалила черепок? А в майстерні крутиться турнетка, і Надія Юхимівна завершує розписування декоративної тарелі.

СТЕЖКА

Протор’єви — талановиті й досвідчені майстри. Вони вміють обігрувати природні властивості матеріалу, викрешувати із звичайної глини яскраві естетичні ефекти. Серед їхнього доробку чи не найбільше привертає увагу та скульптура малої форми, що про неї вже побіжно мовилось: пластично виразні, чарівливі фігурки тварин, казкових, фантастичних істот. Вдало пристосовані до вимог сучасного інтер’єру, ці дотепні ліпні вигадки вражають сміливістю фантазії їхніх авторів, вони щедро забарвлені суто народним гумором, в них особливо відчутне своєрідне, протор’євське бачення. З незлобивою іронією трактована, приміром, «краса» пав та райських птахів: довжелезна, могутня шия кумедно контрастує з малюсінькою голівкою, увінчаною чимось схожим на незугарну перуку; віялоподібний хвіст кучерявиться, наче бараняча вовна, фігурки звірів часто «олюднюються», антропоморфуються: не втрачаючи тваринної подоби, вони, однак, влучно характеризують певний людський тип, навіть характер. Взяти хоча б «Модницю». Її зоологічну приналежність (схудла корова? коняка?) встановити, либонь, важче, ніж визначити висміяний у ній соціальний різновид: геть уся обвішана прикрасами, з дурнуватими витрішкуватими очима, вискаленими задовгими зубами. «Модниця» видається агресивною і водночас трохи розгубленою. А втім, більшість протор’євських кумедних фігурок приваблює прихованим ліризмом. То звірятка добрі, милі. Блакитнооке чудисько, про яке мовилось на початку розповіді, так і зветься: «Добрий звір». До речі, він нещодавно повернувся з Японії. Протор’євські мала пластика і декоративний посуд взагалі частенько подорожують. Як розповів мені директор Васильківського майолікового заводу Анатолій Антонович Тростинський, тільки протягом одного року ці вироби побували на виставках у тридцяти двох країнах світу. Протор’євську майоліку можна побачити в кількох музеях України.

Решту аркушів мого записника заповнив перелік відзнак, нагород подружжя, цитат з вітальних адрес та листів, що їх одержали Протор’єви до своїх ювілеїв. Надія Юхимівна виймала з шухляди ці реліквії, всміхаючись сором’язливо й щасливо, по-дівочому.

То вже було на квартирі Протор’євих. До речі, їхніх власних виробів побачила там мало; либонь, більше було творів посестр та побратимів по декоративному мистецтву — М. Тимченко, І. Скицюка, Л. Митяєвої, І. Балабіна та інших.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: МАЙОЛІКОВЕ ДИВО

Оселя Протор’євих з вікнами, прочиненими в сад, у зелень, обмиту дощем, буйну, аж наче тропічну, чимало розповіла мені про своїх господарів. Та шлюбне щастя (навіть тоді, коли воно усталене, випробуване роками) не терпить рекламного розголосу. Воно цнотливе.

…Надія Юхимівна тримала в руці майолікового песика. На світлі його спинка переливалась синім, смарагдовим, блакитним, фіалковим. Виявляється, такого ефекту досягнуто завдяки двом—трьом краплям полив, влучно кинутим на чорне тло. Певна річ, треба добре розумітися на поливах, передбачити, куди і як розтечуться оті крапельки в печі, коли вогонь почне чаклувати над глиною.

На порозі з’явився Валерій Семенович — з віником у руках. (Дружина останнім часом хворіє на серце, і всі хатні справи він виконує сам). Почувши, про що йдеться, Протор’єв поскаржився: коли їхні нові вироби закладають у піч, Надія місця собі не знаходить, потерпає. Навіть серед ночі, бува, схоплюється, біжить на завод — подивитись, якими вони вийшли з печі.

Мені ввижаються: м’яка постіль, металевий пенал заводської печі, а між ними — стежка. Глиниста стежка, що нею поспішає жінка.

Річ у тім, що перед будинком, де мешкають Протор’єви, колись, мабуть, буде сквер. А поки що — невеличкий пустир. По ньому, повз павільйон заводської їдальні, пролягла стежка. Ми йшли нею після дощу. Ослизались. Глиниста стежка.

Я погортала записник і знайшла слова Валерія Семеновича, — це коли він розповідав про їхніх учителів: «Здавалося б, що таке глина? Це ж такий простий, буденний матеріал, по якому топчемось ногами кожен день. Але що робиться з цим матеріалом, коли він потрапляє в руки майстра? Ці руки видобувають з глини вічну красу».

Бригітта Вєтрова,

з журналу «Радянська жінка», №1 за 1978 рік.