1.
Початком і причиною того, що називаємо у спільножитті життям вважаю збудження, що проявляється у різноманітних формах — як чисте, неусвідомлене, незрозуміле, ніколи нічим не доведене, що справді воно існує, без числа, точності, часу, простору, абсолютного і відносного станів.
Другим щаблем життя вважаю думку, у якій збудження приймає видимий стан реального у собі, не виходячи за межі внутрішнього. Думка — це процес чи стан збудження, що видається у вигляді реальної чи натуральної дії. Думка тому не є чимось таким, через що можливо розмислити прояв, тобто зрозуміти, пізнати, усвідомити, знати, довести, обґрунтувати, ні, думка лише один з процесів дії збудження, що не пізнається. Ніщо тому на мене не впливає і “ніщо” як буття не визначає моєї свідомості, бо усе збудження як єдиний стан без усіляких атрибутів, які називаються загально життєвою мовою.
Усе те, що через думку, як засіб роз–думування, роз–криття дійсності, що вміє роз–ділити дійсне від недійсного і таким чином показати людині той або інший предмет у його точності та дійсності — абсурд є, насправді бачимо завжди те, що не можемо ніколи пізнати і бачити дійсно. І те що проявляється людиною чи у світі загалом, незважаючи на усі його “наочні”, “наукові” та “інші” обґрунтування, лишається недоведеним, бо усі прояви — результат збудження, що не пізнається.
