Я фабрика у волі Бога бачу один забобон, тільки моя воля у всьому і в мені сенс усіх досконалостей “я влаштую царство небесне на землі, і не на небі і тому я є Бог” (знову Бог “небесне царство” на землі). Я в руках тримаю світ моторів земних і повітряних, я кидаю їх у простір і даю матерії нову форму. “Але вірніше було би, даю форму своєму судженню (але матерії дати форму на жаль ніякий Бог не в силах), “у моїх руках дроти електрики (про які так нещодавно дізнався), земля стане новим початком, я тільки один всесвітній і могутній, я є дійсність, я ясна наочна сила явищ матерії”. “Я владика світу, бо у руках моїх труд” і “я всесвіт, бо я володію ним”. Чи не буде у цих словах прихована причина — “оволодіння всіма божими силами”. “Бути володарем світу” тільки може бути Бог, або той хто взяв усі його особливості, але якщо людина візьме усі особливості у Бога, чи не візьме й усі його забобони і чи не збудує царство небесне на землі на тих же забобонах. Очевидно людині що скидає Бога треба будувати світ свій, небо своє на абсолютно нових засадах “дійсних наочних причин”, а не на Божих безпричинних забобонах. Але виявляється усе людське виробництво будується на тих же підставах, що і світ Божий. Якщо всяке творіння Бога у світі харчується, то й всяка нова машина, теж потребує харчування; матеріаліст і бере останнє за причину усіх причин, і тому, що все хоче харчуватися й загоряється сир бор, це сама наочна причина всього матеріального вчення. Але тільки незважаючи на усю наочність, я сумніваюся у ній, бо не можу уявити того, щоб світ як всесвіт тому тільки побудований, що колись щось захотіло їсти. Якби в цьому ніщо не виник апетит, то всесвіту не існувало би.
Отже дві людини уявили собі по різному всесвіт, одна бачить у ньому духовний початок, інша матеріальний, одна будує на духовному началі, бачить щось більше над тим, що бачить матеріаліст, матеріаліст же бачить світ як матерію що сама себе пожирає. Більше духовного полягає у тому, що духовне творить не заради себе пожирання, а заради своєї безпредметності; матеріаліст же бачить творіння тієї ж матерії, як мета самопожирання — творить предмети для свого апетиту. Але з іншого боку науково доведена наочність каже, що матерія не щезне, її не можна ні спалити, ні спекти, ні поїсти; так як же зрозуміти матеріалістичне усвідомлення матерії, яке є те, що не може поїсти сам себе, ні звариш в котлі і не з’їсти без залишку. Якщо це так, то дія предметної свідомості — порожня дія. Бачити ж у цій дії якусь вищу причину і давати перевагу їй не бачу більших заслуг чим духовному навіть Релігійному світорозумінню. Загалом перед обома світорозуміннями стоїть все та ж безпредметність.
Якщо ж предметна свідомість у предметних спорудах бачить тільки вишку, з якої — можливо розгледіти світ, досягнути того, щоб матерія побачила усі свої відозміни, то це, теж проста жіноча цікавість оглядати себе у дзеркалі. Предметне мислення зайняте побудовою дзеркала, бачити світ — причини самої матерії. Але і в цьому “якщо” теж досконалості немає, бо дзеркало все ж таки не покаже усіх сторін матерії. Рух предметної свідомості йде до тієї досконалості, яке все ж таки досягла би свого сенсу, саме побудувати такий апарат, щоб наситив апетит предметної свідомості; іншими словами сказати, збирається побудувати так матерію, щоб вона все ж таки задовольнила свій апетит. Останнє ж все можливо досягти тоді, коли буде зведена без залишку матерія. Церква прагне через свою релігію привести свідомість людини до Бога як досконалості, матеріалістичне прагне досягти досконалості у машині як самохарчування, одні думають харчуватися Богом, інші — машиною.
Прагнучи себе зробити володарем світу, фабрика у той же час каже “що”, аби досягти останнього, потрібно “все” знати, пізнати, усвідомити, дослідити, “науково обґрунтувати”, бо тільки тоді можливо бути володарем і керувати світом, коли все знаєш. І знову це “все” як би це “все” зібрати і утримати його, щоб, дослідити і розпізнати, як би це “все” зібрати і зробити його предметом нашого остаточного вивчення. А як багато на вигляд предметів що здається оточує нас, а як тільки торкнеться їхніми розумними приладами, то вони розбігаються, і чим гостріше розум, тим далі вглиб, вшир, вниз. Висоту, розбігаються предмети нашого вивчення, як би борючись за свою безпредметну істину, не хочуть бути предметами, і наша воля, разум, практика, “наочне осягнення” розбивається об їхню безпредметну істину чи просто безпредметність без будь-якої істини. Визначивши Бога, як абсолютне — визначили досконалість, і незважаючи на це все-таки це “все” вислизає, його кордони невловимі в абсолютному і не можемо керувати кордонами. І насправді як нескінченні світи всесвіту, незліченні тумани сонць що несуться зі своїми системами, який таксометр виміряє їхню швидкість і пройдений ними простір? Уся незліченність сонячних туманів мчить у мороці, і ми зі своєю землею, як порошинка у загальному пилу світів, мчимо у шаленому вирі і досі не можемо встановити звідки й куди летимо, за чим і який сенс у цьому безкінечному коловороті. І людина усю цю численність хоче обчислити і зробити предметом свого вивчення та “наукового обґрунтування” наочністю прикладу через досвід, а над чим, над яким предметом виробляти досвід. Нехай же скаже людина коли буде той день, коли востаннє прогуде свисток на фабриці труда, коли скаже науковий технікум, що все скінчено, остання зміна, “усе” виявлене і людина на фабриці крикне — досить, працю скінчено, досліджено усе. Я на вершині світів або усі світи поглинені мною, я оволодів усіма досконалостями, “я Бог”.
