Череп людини представляє собою ту ж безкінечність для руху уявлень, він рівний всесвіту, бо у ньому вміщається усе те, що бачить у ній; у ньому проходять також сонце, усе зоряне небо комет і сонця, і також вони блищать і рухаються, як і в природі, також комети у ньому з’являються і в міру свого зникнення в природі, щезають і в ньому, усі проекти досконалостей існують у ньому. Епоха за епохою, культура за культурою з’являються і щезають у безкінечному просторі.
Чи не буде і увесь всесвіт тим же дивним черепом, у якому без кінця несуться метеори сонць, комет і планет, і що вони теж одні уявлення космічної думки і що увесь їх рух і простір і вони самі безпредметні, бо якщо би були предметні — ніякий череп їх не вмістив. Думка рухається, бо рухається збудження і у рухах своїх творять реальні уявлення чи у творчості складають реальне як дійсність, і все складене змінюється і йде у вічність небуття як і прийшло з вічного буття. І це вічне служить вічним дослідженням людини, само ж дослідування простий твір уявлень, а вірніше того, що не може себе уявити, бо якби людина могла що-небудь уявити, то була би кінечність для неї. Життя і безкінечність для неї у тому, що вона нічого не може собі уявити — усе уявне також невловиме у своїй безкінечності, як усе. Таким чином існує для нього трудність творення, трудність осягнення дійсності, встановити дійсність їй не вдасться, бо немає моменту, який не змінився би незліченно раз. Сума його нестійка, коливання її безкінечно трепетні у хвилях ритму, і тому нічого не можна встановити у цьому ритмі збуджень, саме уявлення мерехтить як зірка і немає можливості за мерехтінням встановити її дійсність, встановити предмети.
