Перед людиною стоїть світ як незмінний факт дійсності, як непорушна реальність (говір спільножиття), однак у цю непорушну реальність, як дійсність, не можуть увійти двоє, аби винести одну суму, однаково виміряти. Скільки б не увійшло у цю дійсність людей, кожен принесе інакшу дійсність, а інший нічого не принесе бо не побачить нічого дійсного — кожен принесе своє судження про ту річ, яку пішло бачити, їх судження і буде дійсністю яка доводить, що немає того об’єкта, про який йде мова, бо навіть самі судження при взаємному обміні створюють безліч відтінків протиріч. Тому те, що називаємо дійсністю — безкінечність що не має ні ваги, ні міри, ні часу, ні простору, ні абсолютного, ні відносного, ніколи не окресленого у форму. Вона не може бути ані такою що уявляється ані пізнаваною. Немає пізнаваного, і в той же час існує це вічне “ніщо”. Людина ж вічно стурбована тим, щоб все у неї було обґрунтовано, обдумано і тоді тільки приступає до будівництва речі, будуючи її на міцному науково-обґрунтованому фундаменті, забуваючи про те, що міцний фундамент для речі будує на тому, що не має фундаменту. Така його непорушна предметна логіка.
