13.

Людина перебуваючи у ядрі всесвітнього збудження відчуває себе перед таємницею досконалостей, лякаючись мороку таємниці, вона поспішає їх пізнати, пізнати ж вона може через вдосконалення (судження спільножиття), бо тільки творячи найдосконаліше знаряддя, пізнає чи руйнує таємницю, так свідчить логіка спільножиття. Так усе явне в природі міццю своєї досконалості каже їй, що всесвіт як досконалість — Бог. Осягнення Бога чи осягнення всесвіту, як досконалого стало його головним завданням.
Осягнення — пізнання усіх проявів природи, просто природи, не надаючи їй першості або титулу досконалості, або ні, все-таки без цього пізнання її мудрості людина не може зробити ніякої досконалості, відповідно шлях її життя — шлях побудови досконалостей, життя — шлях останніх. Така точка всього спільножиття. Людина стала роз-мірковувати, про всі явища в природі та на підставі, їх сил розумних пізнань пропонує будувати свій світ уявлень. Визнавши всесвіту досконалість — визнав Бога і тим самим визнав те в природі, що вона не мислить, мисліть тільки він, бо Бог, як абсолют досконалості природі, не може більше мислити. Таким визнанням вона виділила себе у мислячу істоту та вивела себе з досконалості Божого творіння. Які причини спонукали її до цього виходу?
Мені не уявляється, як вона вийшла виключила себе зі спільної абсолютної досконалості, і чому їй стала необхідність мислити, раз усе вже було в абсолюті?
Вона, єдина, стала прагнути пізнання природи, як Бога досконалостей; — вийшовши з немислимого як абсолютної досконалості, знову прагне через шлях своїх досконалих предметів втілитися у досконалість абсолютної дії, що не мислить, ніби якась необережність трапилася, ніби ковзнула і вискочила за борт абсолюту. І таким чином вона, як частка абсолютної думки, що вийшла із загальної орбіти абсолюта, що рухається, прагне тепер включити себе в орбіту. Може бути тому в землі збирає своє тіло, аби кинути його в безкінечність. Спочатку сама; звільнила ноги свої, потім підняла їх і це було першим відривом від землі, і так поступово через швидкість коліс і крила аеропланів усе далі й далі до кордону атмосфери, і потім далі до своїх нових орбіт з’єднуючись з кільцями рухів до абсолюту. Прагнучи подолати досконалості вона змушена будувати свою природу — звідси видно, що людина, ще не втілена всесвітньою або абсолютною думкою як досконалість; вона лише рухається до неї, шлях її йде до людства, а звідти до Бога, як досконалості.
Думка її напружена і першим словом на устах її є слово досконалість чи практичність речі в подоланні питань її життя, а оскільки досконалість — Бог, то перше слово її завжди буде Бог. Через всі свої виробництва вона у надії досягти Бога чи досконалості, збирається досягнути трона думки, як абсолютного кінця, на якому вона вже не як людина буде діяти, але як Бог, бо вона втілиться у нього, стале досконалістю. Але що ж для цього треба зробити — небагато, керувати зоряним простором сонць, всесвітніми системами. А поки що наша земля буде її відносити у божевільному своєму падінні в безкінечне ніщо, в дзвоні безпредметного руху ритмічного вихору всесвіту.