Зусилля людини у праці — існує тому, що через працю вона збирається вирішити практичне питання. Але будучи не в силах завершити питання, в єдиній речі досягнути межу, вимушена працювати, досягати її далі, так проходять століття і питання залишається незадовільним. Чи може наступити момент, коли людина задовольниться світлом? Спочатку винахід скіпи було звісно великим досягненням, але людина не задовольнилася і знайшла гас, потім електрику, здається що з введенням електрики має завершитися питання — світла досить, але ж робота по світлу йде далі і може бути з часом наші електричні лампи просто будуть каганцями. І так кінця немає, немає тієї межі, де людина скаже — ось вичерпано усе. І від того, що неможливо передбачити, передбачити всього, трапляється катастрофа побудованого, непередбачуваність являє гріх. Як дивно побудований світ, що людині треба осягати вивчати, будувати, спеціальні прилади, щоб розкрити дійсність світу, розкрити туманності в безодні небуття. Ще вона не володар, коли виробництво її речей слугує для подолання невідомого, фабрики й заводи існують тільки тим, що існує невідома досконалість прихована в природі, і вони прагнуть зібрати її в єдино своєї технічної машини. Таку справу я б вважав вищою основою матеріалістичної свідомості, але не причину досягнення матеріалістичних благ, побудованих на причині харчування. І тому будувати світ як виробництво харчових досконалостей, чистий забобон. Матеріалістична свідомість, якщо вона будує просто ліси, щоб піднятися до туманностей і стати самим туманом у вихорі усього космічного коловороту, не вдаючись у жодні наукові та “наочні причини”, вважав би позитивним боком, але як тільки матеріальна свідомість просто як “боротьба за існування” і боротьба з природою подоланням вважаю божевільною. Усе виробництво як буття, як необхідність вимушено протиставити виробництво як боротьбу. Через виробництво вона буття. Але може бути що і не тільки буття в тому, що творю предмети, але і в тому дусі збудження, який існує у людині, що може бути одне прагнення до осягнення того, що не можна осягнути теж буде буттям. Людина зможе існувати не тільки тому що мислить, але і тому що збуджена, що і є її першопочаток життя. Думка ж це тільки відомий стан збудження. Буття є дія, але діяти можна і не бути, бути означає робити предмети цілекорисні, діяти без мети можна вважати за небуття. До якого ж буття прагне людина? Прагне до спокою, тобто до недії, і кожна її машинна досконалість каже про той спокій. Так принаймні людина думає, що машина полегшить її труд, а в майбутньому може бути і зовсім дасть їй відпочинок. Що ж буде звільнятися у відпочинок, м’язи і напруження в розумових винаходах. Що ж залишиться у дії у людини — думка про безперервні осягнення неіснуючого, бо осягнути дійсність не можна, осягається свій власний твір як уявленість не існуючого, але в цьому, бутті не вказані засоби, якими можливо пізнати дійсність, бо засоби виникають тоді, коли існує перепона, але раз немає перепони, то не може бути і засобів. Осягнення світу як матеріалістичне буття чи осягнення як духовне, це тільки твір буття, у якому і треба здійснювати осягнення.
