Збудження — космічне полум’я живе безпредметним і тільки у черепі думки охолоджує свій стан в реальних уявленнях своєї незмірності, і думка, як відома ступінь дії збудження розпечена його полум’ям, рухається усе далі й далі проникаючи в нескінченне, творячи по за собою світи всесвіту. Збудженням, як духовним внутрішнім, дорожить людина і понад усе ставить його у житті. Дорожить внутрішнім і про внутрішнє клопочеться, у цьому істинний план людини, що прагне внутрішні передати в життя і бореться із зовнішнім, усе зовнішнє прагне перетворити на внутрішнє. Збудження, як космічне полум’я, колишеться у внутрішньому людини без мети, сенсу, логіки, воно безпредметне у дії. Прагнення людини зробити свої прояви внутрішньо — обдарованими — прагнення довести їх збудження, але, оскільки кожен його прояв проходить у предметний план практичного, то збудженість не може висловитися у всій її чистій силі. Людина як думка і збудження турбується про досконалість свого життя. Чи мислить та турбується природа про свої досконалості чи ж вона колись помислила про них і більше не мислить, усе стало у вічності руху і не потребує ніяких досконалостей ані ремонту, людині ж лишилося турбота про досконалості свого життя і ремонті. У цьому мабуть його розділення з природою, він мислить про досконалості, природа ж більше не мислить; чи ж може бути думки їхні відмінні. Відмінність їх у тому, що природна думка проста дія безпредметних явищ, його ж думка практична предметна і тому його життя зароджується у вічному ремонті і досконалості та озброївшись напилком він хоче розпилити природу і дати їй новий сенс, хоче перетворити її у предметний усвідомлений стан, хоче зробити її розумною такою що розмірковує про складні питання, а у неї немає нічого цього і розпилити її не можна, бо немає у неї матеріальної одиниці і форми. У ній немає і кордонів. Усе це він прагне у ній побудувати та вдосконалювати її. Думаючи про досконалість природи, думка його йде усе далі і усе більше й більше розділяє їх прірва — прірва ця його божевільна культура про досконалості предметного світу. Природа стала для нього тайною — таємниця стала перед мислячим його чолом, пильно вдивляються очі і напружений слух, розум зберігає усі зусилля розуму, і розсудити її, слідкує за кожним її рухом, аби зрозуміти її; але, на жаль, нескінченність не має ані стелі, ані підлоги, ані фундаменту, ані горизонту, і тому слух його не може почути шелесту руху, око не може досягти краю, розум не може осягнути. Розум нічого не може зроз-уміти, розсудок нічого не може роз-судити, бо немає у ній нічого такого, що можливо було роз-судити, зрозу-уміти, роз-гледіти, немає у ній одиниці, яку можливо взяти як ціле. Усе ж те, що бачимо ніби окремо, одинично, брехня є, усе пов’язане — і розв’язане, бо нічого окремого не існує і тому немає і не може бути предметів і речей, і тому божевільна спроба досягати їх. Що ж можливо обійняти, коли не існує ні лінії, ні площини, ні об’єму; немає того що можливо виміряти, і тому геометрія — умовна видимість неіснуючих фігур.
Немає тієї точки, від якої можливо було би провести лінію, не можна встановити точку навіть в уяві, бо сама уява знає, що немає порожнього місця, не можна також і провести лінію й іншої фігури, бо все зайнято та заповнено, і сама точка чи лінія вже безліч, вже безкінечна і вшир, і вглиб, і в висоту, і у час, і у простір, і все у безкінечності буде нічим, тобто неосяжним для свідомості того, хто думає оволодіти виявленнями лінії чи об’єму та площини. Світ як шпаруватість і шпаруватість не пустотіла. Так що ж виріжу з цієї безкінечної шпаруватості сит, лінію і точку та чи можу з цього шпаруватого сита вилучити лінію чи точку і у цьому може бути дійсність, а ми бачачи лінію чи об’єм впевнені в їхній реальності та існуванні.
