Поезія валяється у траві, або мистецтво Ірини Жданко
“Поезія валяється у траві, і варто лише нахилитися, щоб її побачити й підібрати з землі”. Ці слова поета Пастернака могли б підтвердити усілякі французькі імпресіоністи. Саме така засада була дороговказом художниці Ірині Жданко. І все ж знайти поетичний ефект у мотиві, який лежить під ногами, спроможний той, хто дивиться навкіл через бінокль культури.
Ірина Олександрівна Жданко була втіленням малярської культури і знаходилася в її епіцентрі. Вона зазначала : “У нас (я і мій чоловік Лев Юрійович Крамаренко) склалися надзвичайно дружні стосунки з Казимиром Малевичем. Одного разу він приєднався до нас у поїздці на етюди до київського передмістя Святошин, сказавши, що хоче попрацювати в плані імпресіонізму”.
Приятелювала Жданко й з Татліним — у Києві та Москві. Мистецьким середовищем художниці були, і Богомазов і Фальк та інші, відомі митці, за якими, наче велетенське тло, стояла французька традиція – бачити святкову барвистість світу.
“Ми підіймали колірну гаму”, – говорила Жданко, себто просвітлювали й акцентували колір, вивільняючи його від “коричневої хвороби академізму”, від його глухої й сліпої забрудненості, як то робили Моне, Дега, Ренуар та Сезанн.
Ірина Олександрівна знайшла для себе ще “одну базу кольорової чистоти” – народне мистецтво України і Росії (водночас з середньовічним іконописом), й Центральної Азії. “Райські” кольори того мистецтва, зануреного в обряд очищення од житейської скверни, втілювалися в гуаші, темпері й акварелі “постімпресіоністки”. Фольклорні уподобання не схилили Жданко до примітивізму, як, скажімо, Матісса, Шагала чи її колег Пальмова і Малевича. Але перегуки з тими метрами, як лункий діалог з великими, звучать в її творах. То раптом у веселому розгардіяші мазків-рефлексів, мазків-спалахів, з’явиться матіссівська контурна лінія, як знак дисципліни і порядку, а то вібруюча багатонюансна живописна поверхня поступиться локальному шагалівському кольору. Трапляється, що фрагментарний і випадковий мотив (а несподівана випадковість для Жданко – синонім поетичності, вільного дихання) намагається укластися в чітку композицію — наче пригадуючи високий стиль архітектонічної побудови, що йому віддала данину і сама художниця у 1920-х роках. Тоді молода Жданко разом з Левком Крамаренком розписала фресками стіни деяких київських споруд. Монументалізм подружжя “мав багато спільного з бойчукістами, середньовічними мозаїками й фресками”, за її власним свідченням.
Але умоглядність і запрограмованість не надихали Жданко такою мірою, як безпосереднє враження від поточного життя, будь то “літо за повним столом чи день з відкритим коміром”, як сказав би поет Тичина, який до речі, працював у Межигірській комуні художників під керівництвом Крамаренка у 1920-у році.
Навіть в інтер’єрах, у студійних постановках, майстром яких була Жданко, відчутні подих літа, рожевий блиск землі, сині тіні гір, різнобарв’я вуличного натовпу, соковитість українських левад, спекотна духмяність узбецького краєвиду, прохолода підмосковної рівнини, бірюза мусульманського візерунку, зеленавість гуцульської кераміки — “круглая пышность мира, данного человеку задаром” (А. Платонов).
ІРИНА ЖДАНКО: КАТАЛОГ ВИСТАВКИ
Вона прожила довге життя, майже увесь жахливий 20 вік. І чим жорстокішим був час, тим активніше діяли в ній життєдайні сили душевного порятунку, запас культурного імунітету. Про голодну юність вона згадувала як “про щасливий час надголодь”, про київський інститут 1922-о року писала: “Мерзли навіть у шубах, шлунки були порожніми, але працювали з азартом”. Страшне видовище Ташкента з силою-силенною напівживих біженців війни не затьмарили її мистецького бачення світу. Муза рятувала художницю від житейських незгод і трагедій, як то було з близькими їй за духом Тарасом Шевченком і Катериною Білокур.
Твори Ірина Жданко (пейзажі близьких і далеких країв, натюрморти, акти) ховають у собі таїну недомовленності — в швидкому сновиганні плям і світла, і несуть відчуття імовірності і можливості щастя — у кольорах, свіжих, як подих молодості.
