Можна сперечатися про те, що Енді Воргол (1928-1987) – найважливіша культурна постать Америки другої половини двадцятого сторіччя; можна сперечатися про це, якщо розглядати його лише як художника.
Щоб зрозуміти Воргола як людину і правильно оцінити його внесок у світову культуру, його слід розглядати як літописця, антрополога, музеєзнавця найвищого рівня, видатного колекціонера, музичного антрепренера, видавця журналів, графіка-дизайнера та найпроникливішого документаліста свого часу. Дитина періоду Великої Депресії, вихідець із родини емігрантів зі Східної Європи, Воргол рано усвідомив, що для того, щоб вижити, він повинен зрозуміти ті правила, за якими працює весь світ, дотримуватися цих правил, а згодом і систематизувати їх. В його мистецтві відображено результати цих його студій тривалістю в ціле життя.
За кілька років до передчасної смерті Воргола його запитали, які слова він вибрав би для своєї епітафії. Він запропонував, щоб його, так би мовити, “останній заголовок” був простим і складався з одного слова – “Вигадка”. Цим вибором митець хотів сказати, що його образ, створений для публіки, – образ завсідника нічних дискотек, кіноклубів, показів мод та подій, які широко висвітлювалися засобами масової інформації, – був унікальним штучним витвором людини, чиє справжнє ім’я було Ендрю Воргола. Ця “вигадка” уже за самим своїм формулюванням стала його власним втіленням Американської Мрії.
Енді Воргол. Статуя Свободи. 1986. Шовкографія тушшю, синтетична полімерна фарба, полотно.
Карпато-русинське походження Воргола
Період свого формування протягом 1930-х років Енді Воргол провів у родині емігрантів, що намагалися влаштувати своє життя на прибраній батьківщині – в місті Піттсбург, штат Пенсильванія. Його батьки Андрій та Юлія Ворголи, карпато-русини, покинули свою домівку у Східній Європі у пошуках кращого життя. Між 1880-ми та початком 1920-х років десятки тисяч емігрантів з територій, розташованих на схилах Карпатських гір – нині це частини Словаччини, Польщі та України, – переїхали до Нового Світу. Як правило, емігрантами ставали молоді люди, які прагнули позбутися злиднів та обмежених можливостей сільського життя, і зокрема юнаки, що тікали від тягаря військової служби.
Мати Енді – Юлія Воргола
У 1921 році, майже через вісім років після того, як Андрій Воргола переїхав до Піттсбурга, до нього приєдналася молода жінка з сусіднього села, з якою він одружився ще до еміграції. Юлія Воргола залишилася вдома, щоб піклуватися про своїх родичів, а Перша Світова війна ще далі відтягла її виїзд до Сполучених Штатів. Подружжя оселилося на Орр-стріт у будинку 73, і перед народженням Ендрю в 1928 році в них уже було два сини – Пол і Джон.
Воргол ріс слабкою дитиною і багато часу проводив на самоті. Мати доглядала його, коли він серйозно хворів, і захищала від насмішок з боку ровесників, нетерпимих до хлопця, який не міг брати участі в їхніх іграх та спортивних заняттях. Мистецьки обдарована Юлія Воргола рано розпізнала талант у своєму синові і всіляко заохочувала його до різноманітної творчої діяльності. Вона розуміла, що її син – людина незвичайна, яка має можливість вести творче життя, далеке від напруженої фізичної праці на промислових підприємствах Піттсбурга. Воргол почав студіювати мистецькі дисципліни в Піттсбурзькому Технологічному інституті Карнегі (нині – Університет Карнегі Меллон).
Комерційна праця
Після закінчення інституту в 1949 році Енді Воргол переїжджає до Нью-Йорка. Невдовзі він стає комерційним ілюстратором видань Glamour, Harper’s Bazaar та інших журналів мод. Так починається його кар’єра. Намальовані ним моделі взуття для компанії “І. Міллер” спричинили сенсацію, і скоро він зміг купити свій перший будинок у Нью-Йорку. Його мати переїхала до нього жити і працювала разом із ним. Вона була одним із його асистентів поруч із Віто Джіалло й Натаном Глаком. Створюючи собі ім’я у Нью-Йорку, Воргол водночас пізнавав мінливе культурне життя міста-метрополії. Він відвідував танцювальні й оперні вистави, галереї, музеї, а також Нью-Йоркську публічну бібліотеку, де досліджував образи, які пізніше трансформував у своїй творчості.
Енді Воргол. Хрест. 1982. Шовкографія тушшю, синтетична полімерна фарба, полотно.
Мистецтво і сексуальність
Оскільки Воргол наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. сформувався як гомосексуаліст, його переїзд до Нью-Йорка, цієї своєрідної Мекки мистецької та сексуальної свобод, очевидно, був неминучим. Це було його коло – танцюристи, художники, дизайнери, які збиралися у кафе “Серендіпіті” у східній частині Манхеттена. Роботи Воргола цього періоду являють собою бурхливий вияв його мистецького і сексуального пробудження.
Ранній поп-арт
У 1956 році Енді Воргол уперше виїхав зі Сполучених Штатів і вирушив у подорож по світу. Він побував у Японії, Камбоджі, Індії, Єгипті та Італії. В результаті він прийшов до висновку, що його мистецькі амбіції виходять за рамки комерційного мистецтва. Вперше після років навчання він повернувся до станкового живопису і почав заводити друзів у сучасному мистецькому середовищі центрального Манхеттена, яке охоплювало нові форми усіх видів мистецтва, зокрема танцю, театральних вистав і кіно.
Воргол збільшував образи, які знаходив у газетних і журнальних рекламах, коміксах та інших світських джерелах популярної культури, створюючи такі картини, як “Кока-кола” (1960), “Телефон” (1960) та “Консервні бляшанки з супом “Кемпбелл” (1960-1962). У 1962 році він застосував техніку шовкографічної репродукції для перенесення образу безпосередньо на полотно, використовуючи при цьому як об’єкти рекламні трафарети, кадри з фільмів та інші фотографії. Його портрети таких кінозірок, як Елвіс Преслі, Елізабет Тейлор та Мерилін Монро, стали справжніми символами американського поп-арту.
Енді Воргол. Дороті й Рой Ліхтенштейни. 1976. Шовкографія тушшю, синтетична полімерна фарба, полотно.
Фабрика, 60-і роки
У 1963 році Енді Воргол переніс свою студію з верхньої частини східного Манхеттена до його середньої частини. Біллі Нейм, фотограф і художник, що працював з Ворголом протягом більшої частини шістдесятих років, повністю зафарбував її у срібний металевий колір. Цю студію називали просто – “Фабрика”. Тут Воргол працював над великими за розміром полотнами, а також над скульптурами й фільмами разом із Джерардом Малангою та іншими своїми асистентами. Ночами Воргол та його компанія збиралися в мистецькому барі “У Макса в Канзас-сіті”, розташованому на Юніон Сквер. Його життя відзначалося бурхливою діяльністю, яка тривала до З червня 1968 року, коли психічно неврівноважена акторка Валері Соланас, що знялася в одному з фільмів Воргола, серйозно поранила його пострілом з пістолета.
Жоден художник не ототожнюється з поняттям популярної культури більшою мірою, ніж Енді Воргол. Він був унікальною особою – не лише художником, але й антрепренером музичної рок-групи “Велвет Андеграунд” та її солістки Ніко, кінематографістом, якого оточували такі суперзірки, як Ультра Вайолет, Тейлор Мід, Віва та Джо Даллесандро, видавцем численних журналів. Кожен, хто приїздив до Нью-Йорка у 1960-х роках, намагався відвідати “Фабрику”. Її атмосфера вседозволеності, нестриманості й творчості повністю змінила уявлення про майстерню художника як про тиху мансарду і створила відчуття постійного карнавалу, відкритого для всіх, сповненого безконечного експериментування та драматичних подій. Її свобода надихнула ціле покоління.
Автопортрети Воргола
Багато місця у творчості Енді Воргола займає портретний живопис, традиційний жанр, який розкриває особистість та внутрішній світ людини. Воргол використовував усі наявні засоби, щоб відобразити чари юності й краси, скороминущість часу й постійну присутність смерті. В автопортретах присутня кожна з цих тем, які лишалися важливими для Воргола протягом усього його життя і пройшли через усю його творчість.
Портрети на замовлення
Енді Воргол почав малювати портрети на замовлення з початку 1960-х років, і згодом це перетворилося на важливий складник його кар’єри. Багато його моделей були широко відомими в міжнародних світських колах, були визначними діячами мистецтва та рекламної індустрії, тобто саме тих сфер, які приваблювали Воргола з юності і зрештою увібрали його в себе.
Люди, які замовляли Ворголові портрети, як правило, приходили до нього в майстерню, де він робив з них серію моментальних знімків фотоапаратом “Поляроїд”. Один із знімків обирався за основне джерело створення образу. Його збільшували, і зображення методом шовкографічної репродукції переносилося на полотно. Воргол або розфарбовував полотно перед тим, як переносити на нього зображення, або ж малював уже по репродукованому потрету. Іноді він комбінував обидва методи. Воргол часто робив додаткові варіанти своїх картин.
Картини із зображенням катастроф і автомобільних аварій
Картини із зображенням смертей і катастроф належать до найбільш потужних і вражаючих виявів того постійного поєднання страху й зачарування, що його відчував Воргол у зв’язку із смертю й каліцтвом. Ці теми пронизують усю його творчість і присутні навіть у найпрекрасніших портретах його роботи.
Енді Воргол. Смерті. 1963. Шовкографія тушшю, синтетична полімерна фарба, полотно.
Фільми та відеопродукція Енді
Протягом десяти років (з 1963 по 1972 рр.) Енді Воргол працював як кінематографіст. За цей час він відзняв сотні рулонів кіноматеріалів і випустив більш ніж 60 фільмів, які потім, у 1972 році, вилучив із публічного показу. У цей короткий період він створив легенду, подібної якій іще не було в історії кіно, і назавжди змінив наше уявлення про кіно як про мистецтво.
Вершиною ранніх мінімалістських кінотворів Воргола став фільм “Емпайр”, у якому він протягом восьми годин знімав Емпайр Стейт Білдінг стаціонарною камерою, просто перезаряджаючи рулони плівки. Ніколи раніше кінематографісти не намагалися використати реальний час і таким чином продовжити тривалість зображуваного, щоб досягти глибшого осягнення дійсності. Воргол створив і багато інших фільмів, серед яких є і прості розповіді, й портрети відвідувачів його майстерні-Фабрики.
Черепи й Мао: Повернення Воргола до живопису
Коли Енді Воргол вижив після того, як у червні 1968 року на його життя було здійснено замах, мистецький світ вирішив, що він відійде від живопису і кіно, щоб вести активне світське життя і присвятити себе виданню журналу “Інтерв’ю”. Як завжди, Воргол зруйнував ці прогнози і протягом 70-х років створив деякі із своїх найбільших і найвишуканіших картин. Водночас він продовжував малювати портрети на замовлення, що становили значну частину його творчості.
У 1972 році, коли візит Президента США Річарда Ніксона в Китай привернув увагу всього світу, Воргол створив монументальні картини, гравюри й малюнки із зображенням китайського лідера Мао Тзедуна. У 1976 році Воргол намалював серію картин з черепами, які відбивали традиційний образ плинності життя і символізували смерть. За іронією долі, саме ці картини відродили загальний інтерес до творчості Воргола після того, як він зобразив на них обличчя смерті.
Енді Воргол. Мао. 1972-1973. Шовкографія тушшю, синтетична полімерна фарба, полотно.
Журнал “Інтерв’ю”
У 1969 році Енді Воргол заснував журнал “Інтерв’ю”. Він з юності жадібно читав кіножурнали та бульварні видання і цим щомісячним оглядом популярної культури реалізував свою одержимість Голлівудом і славою. Від портретів кінозірок та газетних заголовків він перейшов до опису життя знаменитостей у журналістиці.
Журнал Воргола, який спочатку носив назву “інтер/В’Ю: Щомісячний кіножурнал”, було присвячено кінооглядам та інтерв’ю з кінозірками й режисерами. Через кілька років тематика журналу розширилася, і він став включати інші аспекти популярної культури, такі як мода, мистецтво, музика, телебачення, плітки і нічне життя знаменитостей – особливо новини із скандально відомої нью-йоркської дискотеки “Студія 54”. Воргол та редактори журналу “Інтерв’ю” започаткували й розробили концепцію інтерв’ю із знаменитостями, що їх проводили інші знаменитості: Анжеліка Х’юстон розпитувала Мей Вест, Гаррі Дін Стентон – Мадонну, а Трумен Капоте навіть узяв інтерв’ю у самого себе.
Рушниці, ножі, хрести і знаки долара
На початку 1980-х років Енді Воргол розпочав створення пов’язаних між собою серій робіт, в яких використовував образи рушниць, ножів, хрестів і доларових знаків. Ці серії, які складалися з великих і малих за розміром картин, виходили за рамки мистецького дослідження популярних образів, увага в них фокусувалася на символіці об’єктів і знаків. У серіях “Рушниці” та “Ножі” Воргол продовжив традицію сміливих натюрмортів, таких, як його ж “Череп” та “Молот і Серп” 1970-х років, тоді як “Хрести” й “Знаки долара” містять у собі швидше абстрактну образність, яку митець продовжував розробляти у 1980-і роки. Як багато зі створеного Ворголом, ці картини оманливо прості за формою і навіть провокативні, їхня потужна образність викликає в уяві асоціації з несамовитістю і бездуховністю, властивими певним виявам сучасної західної культури.
Енді Воргол. Знак долара. 1981. Шовкографія тушшю, синтетична полімерна фарба, полотно.
Спадщина Воргола
На всіх етапах сорокарічної кар’єри Воргола, яка перетворила його з комерційного ілюстратора-рекламіста на радикального новатора, з кінематографіста-початківця на майстра портретного живопису, зі скромного оглядача на зірку міжнародного масштабу, він грав провідну роль в утвердженні митців як головних фігур американського життя. Отож спадщина Воргола виходить далеко за межі його численних і різноманітних картин; вона включає в себе і ту свободу творчості, яку він дозволяв самому собі і до якої заохочував інших, і те ставлення до мистецтва як до серйозної праці, що виробилося завдяки його успіхові. Він не тільки продемонстрував, як важливо бути художником, але і розкрив значення художника в суспільстві.
Крім того, що Воргол підвищив авторитет художників і примусив поважати їх самих і їхню творчість, він своїм власним прикладом довів практичну необмеженість можливостей творчого процесу, розширивши масштаби своєї діяльності і включивши в неї кіно і відео, так само, як і світ моди, танцю, музики й видавничу справу. Він вніс у свою творчу діяльність дисципліну, винахідливість і різноманітність технічних засобів, які він розвинув як комерційний художник, графік-дизайнер та ілюстратор.
Музей Енді Воргола
Музей Енді Воргола розташований у північній частині Піттсбурга, прямо по той бік моста, що з’єднує Сьому вулицю з діловим районом міста. Це спільний проект Інституту Карнегі, Центру мистецтв Діа й компанії “Andy Warhol Foundation for the Visual Arts, Inc.” Музей Енді Воргола – один із чотирьох музеїв Карнегі у Піттсбурзі. Інші три – це Музей мистецтва імені Карнегі, Науковий центр Карнегі й Музей природознавства імені Карнегі.
Музей Енді Воргола має постійні експозиції численних творів митця та його архіви. Тут також регулярно проводяться виставки картин інших художників.
Музей Енді Воргола представляє творчість одного із найвпливові- ших американських художників другої половини двадцятого сторіччя і має найбільшу в світі колекцію його робіт. Музей також є основним джерелом інформації для тих, хто цікавиться сучасною та популярною культурою.
