З давніх давен на Україні розвивався своєрідний вид народної декоративної скульптури — ліплення з тіста різноманітних звірів і птахів. Народна скульптура з тіста — це не тільки кулінарне мистецтво. Вона втілює у собі яскраво виражені риси художньої творчості народу.
Виникнення скульптури з тіста пов’язане з первісними обрядами та народними звичаями. Етнограф М. Ф. Сумцов у формах і прикрасах весільного хліба у вигляді сонця, місяця і зірок вбачав пережитки стародавнього обожнювання небесних тіл. Солярні знаки ввійшли до орнаментальних прикрас народного печива. Їх малювали або викладали з джгутиків тіста на фігурних пряниках та короваях.
Обрядове вживання виробів з тіста має давню історію. Слов’яни приносили жертвенний хліб своїм ідолам. Жертвування богам виробів з тіста появилось у період введення землеробства. Воно прийшло на зміну старовинному пастушому обряду вбивати живих тварин. Щоб така заміна здавалась правдоподібною, обрядовому печиву почали надавати форму тих тварин, які раніше призначались для жертв. Згодом первісне значення цього культового обряду зникло, але в побуті народу надовго залишився звичай випікати фігурні калачі, шишки та святкове весільне печиво у вигляді гусок, качок, голубів, жайворонків тощо.
Цікавий зразок такого печива зберігся в одному з музеїв. Це калачик у вигляді трьох качечок. Як і в інших творах народного образотворчого мистецтва, стилізація художньої форми тут зумовлена властивостями матеріалу (тіста) і технологією виробництва. Подібні калачі ще й досі роблять у західних областях України.
Пряник. Чернігівська область, 1924 рік.
Багато пластичних прикрас мав традиційний весільний хліб-коровай. Всю його поверхню обліплювали шишками, ліпним орнаментом, а також зображеннями голубів, качок, гусок, яких розміщували по двоє, “щоб наші дітки в парі були”. Незважаючи на перевантаження короваїв ліпним декором, ці фігури не губились серед нього, виділяючись з-поміж численних вензелів і розет своєю суцільною, декоративно узагальненою формою.
Невичерпна фантазія і високий художній хист українського народу виявився у формі і декорі пряників. Привабливі, як іграшки, вони мають приємну для ока форму і відрізняються веселими барвами прикрас.
Як вид народного образотворчого мистецтва пряники споріднені з об’ємною скульптурою. Неодмінними складовими частинами художнього образу в них служить тривимірна форма і силует. Але разом з тим зображення в них розгортається площинно, як у рельєфі, і важливу роль відіграє колір. Усе це надає пряникам своєрідності, відрізняв їх від інших витворів народного мистецтва.
Пекли пряники майже в усіх областях України, в містах і селах. Вони були продуктами колективної творчості майстрів різьби по дереву та пекарів. На дошці з твердого листяного дерева різьбяр вирізував форму. Окремі пряничні дошки мають самостійне художнє значення як досконалі зразки віртуозної різьби по дереву.
Однак різьблення дощок — це лише один бік творчого процесу. Далі наставала черга пекарів. Вони робили і кольорове оздоблення. Найчастіше тісто фарбували в рожевий або жовтий колір. А коли дерев’яна форма не мала орнаменту, його робили самі, покриваючи печиво кольоровими завитками за допомогою вузьких смужок крохмалю, змішаного з цукром, та тонких джгутиків тіста. Цим доповнювався і збагачувався задум різьбяра.
Тематика фігурних пряників не дуже різноманітна. Вона така сама, як і тематика керамічних іграшок. Це переважно зображення вершників, козаків, жінок, а також свійських та фантастичних тварин і птахів. Проте це невелике коло тем має безліч варіантів, бо кожна місцевість мала свої традиції і свої технічні прийоми випікання. На жаль, вивченню українських пряників стає на перешкоді майже повна відсутність давніх зразків, тому що вироби з тіста непридатні для довгого зберігання. Цю прогалину якоюсь мірою заповнює прекрасна колекція розфарбованих гіпсових зліпків, зроблених науковими працівниками Державного російського музею у Санкт-Петербурзі з пряників, зібраних під час наукових експедицій у 1902—1919 та 1922—1927 роках.
Пряник. Київська область, 1927 рік.
Ознайомлення з цією збіркою наводить на думку, що українські пряники мають дуже давнє походження. Вони зберегли до нашого часу образну основу прадавнього слов’янського мистецтва. Справді, у художньому трактуванні пряників, виконаних у вигляді жінки, коня або птаха, відчувається відгомін народних міфів. Не випадково багато з них прикрашено солярними знаками. Деякі пряничні персонажі подібні до образів слов’янської богині землі Берегині та її незмінних кінних охоронців, з зображеннями яких можна познайомитись у північноросійських вишивках, де вони утримались до XIX ст. Порівняння з цими зображеннями напрошується само по собі, коли дивишся на пряник з м. Острополя Старокостянтинівського району Київської області, який має дуже узагальнені обриси жінки, подібної до старовинного ідола. Головним елементом художнього оформлення цього пряника є велика розетка, подібна за формою до солярних знаків, якими народні вишивальниці північних областей Росії прикрашували зображення Берегині.
Ще ближчу аналогію зі згаданими міфологічними зображеннями можна знайти у пряниках Чернігівської області, виконаних у вигляді вершників. І там і тут кінь зображений у профіль, а тіло вершника розгорнуте фронтально. Трикутні обриси людської голови свідчать про те, що колись вершника зображували в шоломі.
У створенні нових образів значну роль відігравала творча ініціатива безпосередніх виконавців печива. За допомогою ліплення майстри Поділля надавали пряникам побутових рис. Фігуркам жінок вони доліплювали характерні елементи сучасного костюму (комір, фартух, великі гудзики) або зображували їх зі сповитим немовлям на руках. Часом ліплення доповнювалось червоними штрихами пензля, яким намічали очі, ніс, рот.
Українські народні пряники — це дуже цікавий вид народної творчості. З історії вітчизняного народного мистецтва вони займають місце поряд і художньою різьбою по дереву та дерев’яною і керамічною іграшкою, до яких вони наближаються характером образів.
Скульптура з тіста ще мало вивчена як вид народного образотворчого мистецтва. Досі вона цікавила переважно етнографів. Однак, як видно, у ній яскраво виявляється художня обдарованість народу. Саме тому цей оригінальний вияв народного таланту заслуговує па серйозну увагу мистецтвознавців і художників. Він займає відповідне місце в історії української художньої культури.
