Українське гутне скло
З давніх часів Україна славилася майстрами-склодувами; їхніми виробами користувалися усі верстви населення. Так, у XVII—XVIII століттях серед селянства широко побутували великі скляні діжки, тази і блюда — для зберігання зерна і борошна; для рідини — разноманітні за формою графини, штофи, жбани, братини, “барила”. Не менш різноманітним був посуд для пиття — чарки, стопки, кружки. Особливо популярні фігурні ємності у вигляді ведмедів і баранців вважалися обов’язковою приналежністю святкового столу, оскільки зображення ведмедя символізувало подружнє щастя, а барана — багатство. Прикрашали вироби ліпними джгутами, стрічками, нитками — за традицією, яка присутня у склоробстві з часів Київської Русі. Зустрічається на посуді також і розпис емалевими або олійними фарбами; орнаменти мають багато спільного з українськими настінними розписами. Виготовляли цей різноманітний посуд на невеликих напівкустарних підприємствах-гутах, які знаходилися у лісах північної та північно-західної України. Найбільше — приблизно до ста двадцяти — гут було на Чернігівщині.
XVIII століття — час розквіту мистецтва гутного скла. Кожна річ, виконана і прикрашена майстром у процесі вільного видування, має живу пластичну форму. Збережені зразки свідчать про те, що українські склодуви не тільки добре володіли цією складною технікою, але і були талановитими художниками.
У середині XIX століття у зв’язку з появою скляних заводів гути, не витримуючи конкуренції, поступово стали зникати. Однак у родинах склодувів з покоління в покоління передавали секрети майстерності, зберігали традиційні форми і методи обробки скла.
У 1970-х роках у Львові, Києві та Стрию працювали чудові майстри, уся діяльність яких була спрямована на відродження прекрасного, колись забутого, народного мистецтва гутного скла. Вони творчо використовували і розвивали можливості техніки вільного видування, виявляючи незвичайну пластичність, красу і декоративність матеріалу.
Перші твори з гутного скла з’явилися у 1948 році на виставці українського народного мистецтва. Вони належали Петру Семененку. Потомствений склодув створив традиційні штофи-ведмеді, вазочки, графини.
У розвитку художнього скла 1970-х років чільне місце займає творчість талановитого народного майстра Мечислава Павловського. Три покоління сім’ї Павловських у XIX столітті працювали на скляних заводах, займаючись важкою працею видування шибок, і весь цей величезний досвід позначився в роботі Павловського. Створюючи нові види виробів, художник виходить з народних національних форм побутового посуду і прагне прикрасити їх якомога вигадливіше. У традиційних фігурних посудинах у вигляді тварин, птахів, людських фігур, незважаючи на їхню своєрідну умовність, завжди проявляється велика спостережливість майстра.
У Павловського було чимало учнів і послідовників, які працювали у цеху гутного скла при Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Яскравою творчою індивідуальністю виділялись гутники Мар’ян Тарнавський, Богдан Валько, Петро Думич та інші. Особливе образне мислення, разюча технічна майстерність, велика свобода у поводженні з будь-яким засобом обробки гарячої скломаси склалися у них у ході довгих і серйозних пошуків, наполегливої роботи у печі.
Ці пошуки не були марними. Поряд із традиційними формами виробів з’явилися нові, різних форм прилади для напоїв, десерту, вази, предмети декоративного призначення. Твори виконані або в безбарвному чи акварельних півтонів склі, або вони яскраві, інтенсивні за кольором. Збагатилися також прийоми і методи декорування. Скульптуру, наприклад, майстри стали створювати і за допомогою ліплення, і в техніці видування, і на газовому пальнику з кольорових скляних паличок. Традиції старого українського гутного скла набули великого значення і в творчості художників-професіоналів, які працювали на скляних підприємствах СРСР. Їхні вироби відзначені вдалим поєднанням національної форми, колориту і методів обробки скломаси з розумінням естетики сучасної речі. У роботах Лідії Мітяєвої, Євгенії Мері, Володимира Геншке, Альберта Балабіна і інших, не дивлячись на різноманітність творчих методів, чітко простежуються риси, властиві єдиній національної школі.
У Києві, у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, зберігається велика колекція старої гути XVIII—XIX століть, а також твори сучасних народних майстрів і художників-професіоналів. Найбільш цікаві та характерні вироби дають можливість ознайомитися з яскравим і глибоко самобутнім видом українського прикладного мистецтва.
