Отже Бог задумав побудувати світ, аби звільнитися нарешті від нього, стати вільним, прийняти на себе повне ніщо чи вічний спокій не як велика істота, що мислить, бо ні про що більше мислити — усе досконале. Тим же хотів обдарувати і людину на землі. Людина ж не витримала системи та переступила її, вийшла з її плану, й уся система обвалилася, і вага її упала на неї. Іншими словами сказати, Бог відчуваючи у собі вагу, розпилив її у системі, і вага стала легкою і обезважила людину у безважній системі, і людина не відчуваючи її жила подібно машиністу який не відчуває вагу свого паровозу у русі, але варто їй вийняти частину з системи, вага її ляже та задушить її. Так і Адам переступив за межі системи, і вага її обрушилася на нього. І тому усе людство трудиться у поті та стражданнях, що звільняється з-під ваги зруйнованої системи, прагне вагу розподілити у системах, знову збирається виправити помилку, і тому культура його полягає в тому, аби вагу розподілити у системи безважності. І так кожна система нова спроба, нова кров звільнення. Усе швидше і швидше хоче людина пробігти системи, терплячи негаразди, все швидше хоче пробігти площі покарань і злочинів, і невже в образі покарань все переслідує її Бог що мститься, невже через стрій ангелів і диявола людині судилося проходити під їхнім бичем і чи не тому біжить, щоб пробігти цю думку Божого ладу, смугу злочинів і покарань? Пробігти закони і опинитися у беззаконному шляху? Вийти нарешті в країну людства, де б перестала самобичувати себе (спільножиття). Це друга точка міркування. Третя точка або причина її бігу у боротьбі “боротьба за існування”, яку шукати потрібно у вазі або першому припущенні у боротьбі з вагою, аби тяжкістю своєю не задушив її. І четверта точка — прагнення до Бога — досконалості, в якій настане благо. На цих чотирьох припущеннях можно базувати причини виникнення усіх родів виробництва людини. Відповідно у першому випадку причиною до творчості в Бога світу всесвіту припускаю вагорозподілення, звільнення у безважності. Бог зняв з себе вагу, або Бог як вага розпилив себе у безважності, але розпорошивши думку у безважність сам же залишився на свободі. Теж і людина у всіх трьох пунктах прагне до того ж, до розподілення ваги і самій статі у невагомості, тобто увійти у Бога. Але чи так, чи вірно, аби людина прагнула до Бога, з яким відбувся розрив? Людина стала злочинцем зісланим ним на вічну каторгу праці, розійшлися чи вони зовсім чи ж ні? Ні, Бог її не лишив, з кожним кроком людини просувається сам, або людина не може зробити й кроку без Бога (спільножиття). Бог її супроводжує сьогодні, вчора і завтра, і так вони удвох йдуть день у день у праці розпилюючи вагу гріховну. І у тому, що вони йдуть разом твориться життя. Куди ж вони йдуть? Йдуть до себе, до досконалості, до вічного спокою, і людина йде через свої зусилля. Усі зусилля її — виробництво досконалостей і тому тільки, що вони представляють собою кроки до досконалості, мають мету і сенс. Але в той же час, йдучи до Бога, вона збирається його повалити, але як це зробити, і що треба зробити, аби Бога повалити, оскільки Бог у кожній його речі творінь. Адже кожна річ побудована на досконалості, тобто побудована у Бозі. Звісно кожна річ ще не є Бог, бо вона йде до Бога, вона є думка, а думка ще не Бог, як вічний вільний спокій. Повалити Бога, повалити досконалість речей, а людина стоїть на цій досконалості у ній поки перебуває істота. Отже спільножиття побудувало собі Бога, бо безпредметний всесвіт не сказав про його присутність ані слова, він не вказав людині місце її перебування. Вона сама дійшла висновку, що природа — ознака яка говорить про великого творця незбагненних нескінченних явищ. І побудова Бога як абсолютної досконалості побудована міцно. По різному народи малюють Бога, але як би не малювали, усі уявлення сходяться в одному, що Бог — досконалість. Визначення Бога як досконалості — абсолютна досконалість, а що ж перед людиною вічно стоїть, як не одне питання про досконалість, це і буде його Богом, іншими словами висловленими.
