І. Ю. Рєпін. Стенограма публічної лекції Академіка І. Е. Грабаря, прочитаної 26 жовтня 1944-о року в Будинку учених у Москві

Художник-громадянин

В усій історії російського мистецтва не було художника, який користувався б такою незвичайною популярністю, яку здобув Рєпін. Чим з’ясувати цю любов до Рєпіна масового глядача дореволюційної Росії і радянського глядача? Чи не тим, що він був чудовий живописець і прекрасний малювальник? Але в європейському живопису XIX віку було немало майстрів живопису. Може тим, що він одночасно був і чудовий жанрист, і історичний живописець і прекрасний портретист-психолог? Але в XIX віці було також немало і тих, і других, і третіх. Чим же він так беззастережно завоював глядача?

Тим, що Рєпін був не просто художником, а художником-мислителем, художником гуманістом, художником-громадянином.

Рєпін належить до плеяди тих світочів людства, котрі то глибокою думкою, то силою поезії та прозрінням мистецтва володіють думками і почуттями міліонів людей, втілюючи в своїх творіннях їх кращі сподівання. Рєпін був одним з тих, хто подібно Пушкіну, міг сказати про себе:

“И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестокий век восславил я свободу

И милость к падшим призывал”.

Ніхто з російських художників не мав такого права, як Рєпін застосувати до себе ці слова, бо протягом всього свого життя він своїм мистецтвом дійсно пробуджував у глядача добрі почуття, боровся за правду, виступав проти гніту і насильства. На цей шлях Рєпін вступив в молоді роки, ще на шкільній лаві, і з цього шляху він не сходив до кінця життя.

А як художник став з нього, він сам розповідає в своїх чудових спогадах, таких блискучих з літературного боку.

“Бурлаки”

Було це в 1868 році. Двадцятичотирьохрічний Рєпін, студент Академії мистецтв, болісно довго і уперто працював над черговою програмною картиною. Його товаришеві і сусідові по майстерні, майбутньому визначному художнику Савицькому, удалось якось в одну з неділь умовити Рєпіна проїхатись з ним за місто. Вони на пароплаві проїхали в дачну місцевість в гирлі Іжори, на Неві, біля тодішнього Петербургу. Зійшовши з пароплава, художники опинилися серед строкатого натовпу. Вони любувались святковим вбранням жінок, різнокольоровими парасольками, яскравими, стрічками на солом’яних шапочках. Задумуючи вже написати під вражінням барвистого видовища ескізи на цю інтересну тему, Рєпін, вдивляючись в глибину натовпу, раптом звернув увагу на щось незрозуміле, дивне, що насувалось з натовпу. Він смикнув Савицького за рукав і крикнув: “Що це там таке коричневе, масне?” — “Ах, це? Та це бурлаки. Хіба ти ніколи їх не бачив?”.

Прямо на художника рухалась група людей, яка втратила людську подобу. Одягнені в лахміття, поволі рухались вони, вже не схожі на людей. Вони тягнули на кодолі важко навантажену баржу, і лямки кодоли глибоко врізалися в їх груди. Цей контраст між різнокольоровим, святковим натовпом і новими, сучасними рабами-бурлаками — так разюче вплинув на Рєпіна, що він не міг довше тут залишатися і одразу поїхав у місто.

Протягом кількох тижнів Рєпін ні про що інше не міг думати, крім цього, пережитого вражіння, цього страшного видіння людей, які втратили людський образ. Художник всяко намагався вилити на папері і на полотні обурення, яке його не кидало, але у нього нічого не виходило, і він навіть сам не міг з’ясувати собі чому нічого не виходить.

Років 40 тому, коли я вперше задумав працювати над монографією про Рєпіна, я попрохав його показати мені які-небудь матеріали, що стосуються до першого враження від бурлаків; він взяв один альбом, в якому була ціла низка малюнків. В цих малюнках Рєпін шукав виразу своїх думок і почуттів, викликаних поїздкою на Іжору. Потім він взяв у мене альбом, кинув його в куток і сказав: “Так нічого й не вийшло, як я не бився, нічого не вийшло. Зразу я і зрозуміти не міг, чому не виходить, потім зрозумів: написати таку картину лише на підставі скороминущого вражіння неможливо. Я вирішив, що мені треба поїхати туди, де я можу вивчити бурлаків”.

Рєпін лише через два роки зміг здійснити свою думку, що перетворилась у нього вже в невідчепну мрію. Разом з кількома друзями, в тому числі з відомим потім пейзажистом Федором Васильовим, він поїхав на Волгу, в Жигулі, і там протягом всього літа 1870 року займався вивченням цього страшного явища — бурлацтва.

І на Волзі картина далася художникові не зразу. Спочатку він обмежувався малюванням етюдів, робив малюнки, але потім почав поволі складати композицію картини.

Волга, якраз в цьому місці, в межах Самарської і Саратовської губернії, була класичною рікою бурлацтва. Спочатку в ескізах художника все ще пробивалося перше враження, одержане на Іжорі. Рєпін бачив там бурлаків, які, насуваючись на нього, йшли в фас. Але швидко на Волзі він зрозумів, що йому невигідно робити їх в фас, щоб вони йшли на глядача, що далеко вигідніше для розкриття теми дати їх в профіль, щоб вони йшли в три чверті повороту.

Зберігся один з перших ескізів, зроблених Рєпіним на Волзі в 1870 році. Бурлаки й тут ідуть майже прямо на глядача. Всі перші малюнки і ескізи були побудовані саме так, доки примірно в середині літа художник не натрапив на ту досконалу композицію, яка вилилась потім в остаточну редакцію.

Остаточний ескіз цієї нової трактовки Павло Михайлович Третьяков в свій час ублагав Рєпіна уступити йому для Третьяковської галереї, де він знаходиться і зараз. Це той самий ескіз, по якому писалась і картина. Тільки після того, як Рєпін прийняв це нове рішення, картина вилилась в свою завершену форму. Який досконалий цей твір в чисто композиційному відношенні! Як продумана ця картина до кінця, у всіх дрібницях!

Замість випадкової комбінації фігур, які бредуть на глядача, подана монолітна група, що справляє враження єдиного, злитого організму, єдиного рухаючогося цілого, якоїсь своєрідної двадцятиніжки. Ні в силуетах фігур, ні в прольотах між ними нема нічого випадкового, непродуманого. Все розраховано на вплив на глядача, все побудовано з розрахунком на передачу ритмічності руху. Але це лише один бік композиційного рішення. Завдання цим не вичерпується.

Вдивляючись в окремих бурлаків, помічаєш, що вони також не випадкові, не видумані, а вихоплені з життя і підняті до визначаючого, ведущого типу і характеру. Особливо чітко розрізняються обидва ці завдання при розгляді окремих фрагментів картини. Ось голова ватаги, корінники бурлаків. Подивіться, як виражена сила напруженості праці, як досконало розподілені маси форм, як організований біг ліній, які життєві люди, їх рухи, яка логічна їх роль в картині! Ніщо тут не повторюється, все індивідуалізоване. Вам здається, що ви читаєте думки кожного з них, до такої міри вони виразні.

Значна і друга група, що йде за першою, з бурлакою-юнаком посередині, який тільки починає своє бурлацьке життя. Виразна, нарешті, і остання група з відставним солдатом і тим босяком, якого можна вважати предвісником майбутніх босяків Горького.

Більш за всіх цих бурлаків (а це ж все справжні, невидумані люди), більш за всіх них полюбився Рєпіну корінник. Канін, що виділявся серед інших розумом, незлобивістю і своєрідною інтелігентністю. Рєпін був страшенно здивований, коли дізнався, що той — бувший піп — розстрига. Художник бігав за ним, переконував його позувати. Канін нізащо не згоджувався, вважаючи, що він продає цим душу. Ледве удалось Рєпіну його умовити. Художник писав Каніна в лямці, вивчаючи кожну його рису, і йому здавалось, що саме так виглядали грецькі філософи, коли Еллада втратила свою політичну незалежність, і багаті патріції залізного Риму купували на ринках, де торгували рабами, вчених і філософів для виховання своїх дітей. Філософа, загнаного в загальну яму або печеру разом з злочинцями, гнали на Понт Євксінський, де він лежав під пекучим сонцем, аж доки хтось не купував нарешті, його, шестидесятирічного старого.

Картина пролунала сміливим викликом всьому сучасному суспільству, яке мирилося з такими явищами, як бурлацтво. В порівнянні з “бурлаками” навіть уславлена до того картина великого майстра реаліста Курбе “Дробарі каменю” здається невинною і боязкою, настільки тут велика різниця пафосу.

Париж

Але сам Рєпін не був задоволений картиною. Не дивлячись на те, що вона мала виключний успіх на світових виставах у Відні і в Парижі в 1870-х роках, він весь час вважав її невдалою і неодноразово називав її “присмаженою”, натякаючи на її жовтий колір. Репін вирішив, що живописний бік “бурлаків” далеко відстає від ідейного, від змісту. Усвідомлюючи це, він пристрасно прагнув на батьківщину Курбе, не знаючи, що знаменитий художник уже там не працює.. Одержавши від Академії шестирічне, закордонне відрядження, художник їде у Францію, сподіваючись саме там придбати те, чого йому бракувало в живопису. В 1873 році він приїздить до Парижу. Одначе Париж не справив на нього сильного враження, і Рєпін не знайшов там тієї живописної майстерні, яку він шукав. Після двох років перебування в Парижі вів прийшов до висновку, що йому там нічому вчитися, що вчитися треба тільки хіба у старих майстрів, але головним чином і більше всього — у природи.

Рєпін вирішив, що єдиними французькими художниками, які чогось шукали і чогось досягли, були імпресіоністи. Вони вийшли з майстерень на свіже повітря, щоб там писати природу. І Рєпін пішов за ними, оселившись на ціле літо в 1875 році в Нормандії, на березі моря, де написав цілий ряд етюдів — пленерів, частина яких збереглася до наших днів.

До них належить чудовий етюд з натури “Кінь”, що знаходиться в Радіщевськім музеї в Саратові. Сам кінь, берег моря і далечінь залиті на картині сонцем, в порівнянні з яким сонячне освітлення “Бурлаків” здається тьмяним і жовтим.

Повернувшись з літньої подорожі в Нормандію, Рєпін і у себе в майстерні почав писати по-іншому. Результатом цієї зими, в числі інших, був і той, що на жаль попав за кордон, етюд, якого він написав зі своєї дочки Віри. Про цей етюд він повідомляв з Парижу Стасову: “Я зробив портрет з Віри аля Мане протягом двох годин”.

Звичайно, ніякого “Мане” там не було. Рєпін був Рєпін, і нікому наслідувати він не міг. Але все ж з Парижу він дещо в Росію привіз, його роботи зробились світлішими, живопис більш барвистим, про що говорять всі картини, які він з того часу почав писати.

Довго засиджуватись у Парижі Рєпін не міг. Його нестримно тягло на батьківщину. Він зрозумів, що російському художникові треба працювати на своїй батьківщині, над своїми темами, над тим, що він любить і що він знає. В Парижі всё було йому чужим, і він почував, що все те, що він робив у Парижі, було незрівняно нижче його можливостей, нижче його хисту, нижче того до чого він прагнув і що він міг би дати, якби був у себе на батьківщині.

В Парижі Рєпін написав кілька картин на російські теми і одну — на паризьку, але жодна з них не була великою удачею. Навіть найсильніша з цих картин, “Паризьке кафе”, не була на висоті могутнього таланту Рєпіна. І коли Кримський приїхав у Париж і побачив після “Бурлаків” “Паризьке кафе” йому було дуже прикро, він не міг приховати від Рєпіна свого розчарування. Хоч Рєпін і усвідомлював правоту Кримського, йому все ж гірко було почувати осуд з боку людини, яку він вважав своїм першим і головним вчителем. Повернувшись в Росію, художник розгорнув це велике полотно і знову побачив, до якої міри картина була невдалою. Він не повертався до “Паризького кафе” протягом довгих років. Лише в 1910 році Рєпін почав переписувати картину в надії зробити її кращою, але кращою вона не стала. Інші картини і малюнки, написані Рєпіним у Парижі, були ще менш вдалі. Він писав їх заради заробітку, без захоплення, одержимий тільки однією думкою — швидше виїхати в Росію.

Рєпін починає наполягати в своїх листах в Академію мистецтв на поверненні на батьківщину, на скорочення терміну перебування закордоном. Він перебував поза Росією лише три роки і вже благав дозволити йому повернутись назад. Нарешті його бажання було здійснене, і в 1876 році він з полегшенням і радістю залишив ТІариж і повернувся додому.

Приїхавши в Петербург, Рєпін попав зразу на дачу до свого тестя і його родини, в Червоне Село, де написав той прекрасний родинний груповий портрет, який відомий під назвою “На дерновій лаві”. Це знаменита мініатюрна картина, що подає групу чоловіків, жінок і дітей, які сидять в тіні дерев, — справжня перлина російської школи живопису.

Саме тепер, повернувшись в Росію, Рєпін написав кращий свій твір за три роки перебування в Парижі і за перші місяці після свого повернення на батьківщину. Тут уже в наявності всі ті нові надбання, які він вивіз з собою з Парижу.

В Чугуєві

Але і цей чудовий твір не задовольняє Рєпіна. Він прагне до іншого. “На дерновій лаві” — картина на його погляд, незначна. Непоганий живопис, але це не те, що його приваблювало, його теперішні помисли були іншого порядку.

Не міг Рєпін усидіти в Петербурзі. Його тягло зараз вглиб Росії, приваблювало те, що він звав “кондовой Русью”, що вів міг знайти лише в провінціальній глушині. І він їде до себе на батьківщину, в Чугуїв, повітове місто тодішньої Харківської губернії.

На батьківщину художник поїхав для того, щоб вивчити, зрозуміти і відобразити справжнє життя, щоб поринути в його глибину.

Після трьохрічного перебування в чужому для нього по духу Парижі Рєпін жадібно вбирав у себе всі вражіння від подорожі по Росії і особливо від подорожі по російській провінції. Оточуюче уявлялось йому новим, небаченим, йому здавалось, що він відкрив нову Росію. Він дивувався, чому її ніхто не бачить, чому її ніхто не пише. А Росія така прекрасна, така особлива, ні на що на світі не схожа!

Художника приваблює обрядовий бік: пісні, танки, колядки, хресний хід, духівництво, його побут. Багато рис життя і культу здаються йому пережитками глибокої, ще поганської давнини, якимсь чудом, що збереглося до наших днів, його увагу зупиняє: звичайний російський дяк, і він в 1878 році створює свого уславленого “Протодиякона”, з якого починається нова епоха рєпінської творчості.

Про свого знаменитого “Протодиякона” Рєпін потім говорив, що це був звичайнісінький дяк, але дуже типовий — провінціальний, простодушний, дуже багато уявляв про себе. Рєпін відобразив його протидияконом, після чого він остаточно увірував у свою величність.

Коли Рєпін привіз “Протодиякона” до Москви, у нього побував Третьяков, котрий зразу оцінив визначність цього твору і запропонував дати йому картину для галереї. В листі до Рєпіна він назвав її “етюдом дяка”. На цю пропозицію художник відповів листом, в якому підкреслював, що Павло Михайлович до деякої міри принижує “Протодиякона”, називаючи картину “етюдом”. “Який же це етюд? — настоював він. — Це картина, збірний тип, ціле явище”. Рєпін був ображений таким зниженням його твору. Насправді “Протидиякон” — дійсно не етюд, а картина, яка назавжди відбила одне з найяскравіших явищ російського життя.

“Хресний хід”

Зразу за “Протодияконом” з’явився другий, ще значніший твір. Це “Хресний хід”. Існує два варіанти картини. Один варіант художник написав на фоні густої, соковитої зелені дубового лісу. Ця картина в дальнішому одержала назву “Явлена ікона”.

Другий варіант був задуманий художником як хресний хід на великій дорозі; по обидва боки шляху видно пеньки зрублених дерев. Цей варіант картини одержав назву “Хресний хід в Курській губернії”. Більш усього Рєпін працював над цим останнім варіантом.

Що в цій картині особливо цінне? Те, що вона прекрасно передає людей, природу, сонце, життя. Ні, цього всього мало. Вона далеко більше, ніж звичайна картина: це ціла епопея, це захоплююча розповідь про життя і побут Російської провінції 1870-х років. Такого зібрання десятків, якщо не сотень представників найрізноманітніших класів, станів, поглядів, характерних для закутної Росії 70-х років XIX віку, ніхто до Рєпіна в живопису не відображав, ніхто на такий подвиг не відважився.

По вичерпній характеристиці дієвих осіб картина не має рівних у всьому світовому мистецтві.

Щоб зрозуміти її зміст і високе мистецтво, треба уважно до неї придивитися, роздивитись групу за групою, фігуру за фігурою, не зупиняючись перед картиною на дві-три хвилини, як це буває часто при звичайному відвідуванні галереї. Тільки після тривалого вивчення цього справді геніального твору він повстане у всій своїй величі.

Процесія відкривається групою статечних селян, які несуть величезний кіот. Це селяни більш знатні, багатіші. Вони схарактеризовані не стандартно, а індивідуально. Можна прочитати біографію кожного з них, як, між іншим, можна розповісти біографію і всіх учасників цієї процесії.

Ось центральна група. Праворуч поважно крокує місцевий багатий купець, що вийшов з селян, поступово зробився куркулем і потім, зайнявшись спекуляціями він виростає до ступня “туза”. Мабуть, він лісопромисловець або скупщик земель. Він головна персона всієї округи, він диктує свою волю цілому повіту. Рєпін не пожалкував фарб для характеристики фігури цього багатія і особливо його обличчя. Поряд з ним поміщиця, можливо, частково вже обібрана цим “тузом”. Вона несе чудотворну ікону. Попереду збоку неї виступає сільський староста, що загрожує палицею натовпові, який надто насідає на місцеве вельможне панство; за ними становий в бакенбардах.

Яскрава сцена відбувається в натовпі, праворуч, де урядник наводить порядок за допомогою канчука.

Треба сказати, що і ця картина не зразу і не легко далася Рєпіну, який працював над нею цілих 7 років — з 1876 по 1883 рік. Перший ескіз не мав нічого спільного з закінченою картиною, в якій все зважено, обдумано кожен штрих.

Перший ескіз картини передавав лише безпосереднє вражіння, яке Рєпін одержав в околицях Чугуєва при зустрічі з хресним ходом. Художника здивувала тоді несподівана зупинка хресного ходу, яка була викликана тим, що з натовпу вирвалася якась баба-крикливиця, упала на коліна перед іконою і зупинила процесію; слідом за бабою падають і інші. Але цей випадковий епізод, правда, дуже яскравий і цікавий, не давав нічого вирішуючого для картини. Тому Рєпін швидко від нього відмовився і перейшов до іншого рішення.

Що стосується другого варіанта “Хресного ходу”, в якому дія відбувається в дубовому гаї, то він довго залишався майже невідомим. Лише одного разу цей варіант був на персональній репінській виставці в 1891 році, щоб слідом за тим бути захованим в майстерню. Лише в 1910 році Рєпін витягнув картину і переписав її. Потім картина була продана в Чехословаччину, де і знаходиться в музеї міста Брно. Цей варіант відомий лише по відтворенням. Але основною картиною залишається, звичайно “Хресний хід в Курській губернії”, яка знаходиться в Третьяковській галереї.

“Не ждали”

Таким чином, поступово, крок за кроком відкидаючи все випадкове, другорядне і згущаючи типове, що розкриває тему, Рєпін доводить картину до недосяжної досконалості. Але це давалося йому лише в тих випадках, коли він працював над своїми творами безперервно. Виставивши картину на черговій виставці, він вже через кілька днів бував незадоволений нею і прагнув забрати її знову в майстерню, щоб переписати. Після закриття виставки Рєпін завжди щось переписував в своєму творі. Ці переписування були дуже небезпечні, бо такі запізнілі дороблювання могли заподіяти непоправної шкоди картині, особливо якщо вони робились через довгий час після завершення роботи. Так саме сталося з картиною “Не ждали”.

Рєпін вже давно збирався переробити картину. Вона висіла в Галереї, і Третьяков нізащо не згоджувався на її переробку. Між тим хтось з критиків, пишучи про виставку, на якій була картина, висловив думку, що обличчя революціонера, який входить повертаючись із заслання, невдале, старувате на вигляд Критик, можливо, був не зовсім неправим, і той, що входив, в першій трактовці дійсно здавався трохи старуватим і не справляв вражіння сина бабусі, що піднялася, і батька дітей. Це бентежило Рєпіна, але Третьяков твердо стояв на своєму і рішуче відмовлявся допустити художника до переписки картини.

Одного разу, скориставшись від’їздом Третьякова з Москви і прийшовши в галерею в один з днів, коли вона була зачинена для публіки, Рєпін переписав заново всю голову так, як йому хотілося і як він уже давно задумав. Третьяков був у відчаї, коли побачив, що вийшло. Справа в тому, що Рєпін не лише вирішив помолодити того, що входить, а й надав йому зовсім іншого виразу. Він виглядав зараз боязкою, соромливою людиною, швидше, толстовцем, ніж революціонером.

Це скоріше запитуюча і, у всякому разі, зніяковіла людина. Все це, можливо, з психологічної точки зору і цікаво, але це не революціонер. На щастя, збереглася фотографія з картини, яку зняв Стасов до переписки обличчя. Тут інше обличчя, тут перед нами вольова натура. Цей дійсно революціонер. Якщо він і старуватий, зате прекрасно відображена фігура і прекрасно знайдене обличчя, сповнене енергії і сильної волі.

Я добре пам’ятаю це попереднє обличчя, хоч і був тоді ще підлітком, але марив живописом і не пропускав жодної виставки. Це чудове обличчя назавжди врізалося в мою пам’ять. По живопису воно нагадувало живопис дівчини за столом і було написане з такою ж свободою і невимушеністю, тоді як зараз воно засушене.

До речі, наскільки виразні в картині дві, здавалося б другорядні фігури — хлопчика і дівчинки! Якраз вони показують як умів Рєпін розкривати свою тему. На перший погляд обидві ці фігури немовбито і не дуже важливі, а між тим саме вони й дають вирішальне розкриття теми. Хлопчик був уже досить великим, років шести-семи, коли було заарештовано його батька, тому він зразу пізнає його. Дівчинка була ще дуже мала — вона байдуже дивиться на людину, що входить, не пізнаючи її.

“Іван Грозний” і “Запорожці”

Сполучення образотворчої і живописної сили Рєпіна, можливо, ніде не проявилося настільки яскраво, як в знаменитій картині “Іван Грозний і його син Іван”. Картина ця всім відома. Здається неймовірним, як за допомогою лише двох фігур художник міг розв’язати найскладніше психологічне завдання.

Справді зовсім очевидна ненавмисність убивства. Це вперше відзначив Крамський, який побачив картину в майстерні Рєпіна. Він тут же написав Суворіну: “Іду дивитись. І що ж я знайшов? Перш за все мене охопило почуття цілковитого задоволення за Рєпіна. Ось вона, річ, що дорівнює талантові. Судіть сами: відображена і опукло висунена на перший план ненавмисність убивства. Це найфеноменальніша риса, надзвичайно важка і вирішена лише двома фігурами. Батько ударив свого сина жезлом у скроню, і батько, жахнувшись, закричав, кинувся до сина, схопив його, присів на підлогу, підняв його до себе на коліна, а кров так і плеще між щілинами пальців… І як написано, боже, як написано! Справді, уявіть собі крові тьма, а ви про неї і не думаєте, і вона на вас не впливає, тому, що в картині є страшне, шумно виражене батьківське горе і його голосний крик, а в руках у нього син, якого він убив, а він ось уже не може володіти зіницею, важко дихає, почуваючи горе батька, його жах, крик, плач. Він, як дитина, хоче йому посміхнутися: “Нічого, мовляв, тату, не бійся!” Ах, боже мій, ви рішуче повинні бачити”.

Виставку відвідав Лев Толстой і написав Рєпіну лише кілька слів: “Молодець Рєпін! Молодець! Тут щось велике, сильне, сміливе, що попало в ціль. Красива смертна краса сина. І хотів художник сказати значне. Сказав цілком ясно. Крім того, так майстерно, що не бачиш майстерства”.

Скільки друкованих аркушів, хвилюючих оповідань потрібно було б письменникові для розкриття всіх цих складних почуттів і переживань, а Рєпін передав все це лише двома фігурами, до того ж фігурами, не взятими ні в якій мірі в афектації, а трактуються скромно і скупо.

В свій час критика, одностайно віддаючи належне Рєпіну — психологу, настільки ж одностайно відзначила у нього відсутність почуття історичного минулого, того ясновидіння історії, яке в такій великій мірі було властиве Сурікову.

В картині “Іван Грозний і його син Іван” причепливий археолог може без труда знайти деякі історико-побутові хиби, але Рєпін не ставив собі метою — відтворення археологічного точного теремного оточення, а ставив собі завдання розкрити перед глядачем разючу психологічну драму. Таких складних тем, душевних рухів, так мало доступних засобам образотворчого мистецтва, до Рєпіна не зважувався торкатися жодний художник.

Картина “Запорожці” — вже справді історична картина, і протягом тринадцяти років роботи над нею Рєпін поклав немало праці на вивчення історії, побуту і матеріальної культури Запоріжжя. Та все ж основний зміст і цієї картини не в її зовнішній історичній правді — на цей раз бездоганній, — а в правді внутрішній. В ній і лежить рєпінська ідея “Запоріжців”, бо центр ваги тут не в відображенні історичного етюда-складання сміливого, сміхо-творного листа турецькому султану у відповідь на його пропозицію перейти до нього у підданство і прийняти мусульманську віру, а в передачі духу запорізької вольниці, обмеженої відваги, любові до рідної землі, ненависті до ворогів.

“Запорожці” — захоплений гімн волелюбності і непохитній волі українського народу, його здоровому, могутньому духу, його завзятому гуморові. Перше, що бачить глядач, підходячи до картини, — сміх, нестримний, титанічний, не знаючий меж сміх. Останнє, що він виносить з собою, відходячи від картини — вражіння сміху.

Художники всіх часів приділяли немало уваги і таланту відображенню сміху: від Рубенса, Веласкеса і Гальса до Перова, Прянішнікова і Маковського, але лише один Рєпін вичерпав цю тему до кінця, вивчив і передав всі його численні відтінки — від натяку на посмішку до розкотистого, гомеричного, надривного реготу.

Рєпін — портретист

Природньо, що такий глибокий художник-мислитель, художник-психолог, як Рєпін, повинен бути і першокласним портретистом. І він ним був. Він був одним з визначніших портретистів всіх часів. Ранні рєпінські портрети, що з’явились в останні роки, показують, що він уже в молоді роки був виключним портретистом, можливо найсильнішим з усіх, кого він застав живим в тодішніх Петербурзі і Москві.

Про це свідчить портрет його молодшого брата Василя Єфимовича, який вчився тоді в Консерваторії. Подивіться, як Рєпін кинув його в крісло. Так до нього ніхто не садовив своєї моделі. У всіх на портретах люди позують. Але хіба цей юнак позує? Він якось так вільно сидить, що, мабуть, Рєпін не змушував його позувати, а схопив його в даному живописному рухові, який особливо йому сподобався. І портрет досконалий формою і надзвичайно вільний в живопису.

Портрет написано в 1867 році, коли Рєпіну було всього 28 роки. Через два роки, в 1869 році, він пише свою наречену, майбутню дружину, — теж в кріслі, при чому вона також не позує. Художник схопив її нальоту. Так в той час не писали.

Цілком природньо, що коли Рєпін настільки умів володіти портретом уже до “Бурлаків”, до подорожі закордон, то в дальнішому він мусив був розвинутися в портретиста надзвичайної сили і глибини. Так це й було. В 1881 році в Третьяковській галереї з’явився портрет письменника Писемського. Всі знали, що дні письменника злічені. Третьяков замовив Рєпіну його портрет. Письменник неохоче згодився дати художнику сеанс, вважаючи, що він йому не під силу. Рєпін попередив письменника заздалегідь, що йому не треба того, що зветься “позуванням”. Дійсно, Писемський майже не позував. А як дивовижно написав його Рєпін! Помираючий письменник був жовчний, нелюдимий, нетерпеливий. Художник відобразив Писемського так, наче хтось зайшов до нього в кімнату, порушив його спокій, і він з докором говорить йому: “Чого вам від мене потрібно? Хочете подивитись, як я помираю?”

Цей портрет справляв зворушливе враження на відвідувачів Третьяковської галереї, коли він тільки ідо з’явився. Художники товпилися біля нього, вивчаючи кожний його мазок. Слідом за портретом Писемського на пересувних виставках, а потім і в Третьяковській галереї почали з’являтися інші рєпінські портрети, і кожний з них становив подію в художньому житті Росії.

Справжню сенсацію справив “Мусоргський” — портрет, що був написаний в останні дні життя композитора. Цей портрет виконано в три сеанси, які Рєпіну удалося одержати в лікарні, де останнім часом знаходився Мусоргський, і де він помер. Коли цей портрет був привезений Стасовим на пересувну виставку, там стовпились всі художники, які улаштовували виставку. Коли перед її відкриттям в окрему кімнату було поставлено портрет Мусоргського, туди зайшов Крамський і протягом кількох годин просидів перед портретом, вивчаючи його. В той же день Крамський написав кілька листів Третьякову, Стасову, Суворіну про той незвичайний портрет, який щойно був створений Рєпіним. Йому здавалось, що це вже не звичайний портрет, а щось інше — якесь розкриття внутрішнього світу людини. “Всі ми цехові портретисти, пишемо просто портрети, а ось Рєпін написав живу людину”, — говорив Крамський.

Так реагував на портрет Мусоргського найкращий портретист того часу.

Можна демонструвати десятки портретів, щоб з приводу кожного з них розповісти, як глибоко і серйозно розумів Рєпін завдання портрету. Він ніколи не повторювався, в жодному з його численних портретів нема повороту, вже раніше використаного. А варто взяти збірку портретів любого європейського портретиста, щоб наткнутися на десятки заучених, стандартних поз.

Ось ще один портрет, який стверджує цю думку. Це портрет видатного діяча свого часу — Дельвіга, племінника знаменитого поета, друга Пушкіна.

Він був військовим інженером, тому Рєпін писав його в генеральській формі. Побачивши портрет на виставці і знаючи, що він належить Дельвігу і що його не можна купити, Третьяков намагався умовити Рєпіна допомогти в придбанні портрета для галереї. Він пише Рєпіну: “Ви знаєте, до чого я не люблю генеральських портретів, але цього генерала я б з насолодою помістив у своїй галереї. А генерал і справді був не зовсім звичайний. Це та людина, яка не побоялася відверто виступити проти хабарництва князів, родичів царя, які спекулювали на будівництві залізниць і наживали таким чином міліони. Дельвіг залишив записки, які вже при радянській владі були надруковані. В них перед читачем виростає фігура значного, благородного діяча старої Росії. Таких людей Рєпін писав з задоволенням, з насолодою, любовно, з усією ніжністю, на яку був здатний.

Коли Третьяков запропонував Рєпіну написати портрет відомого реакціонера Каткова, художник відмовився.

Те, що Рєпін не хотів писати людей, подібних Каткову, — це вже одне свідчило про те, як високо тримав він прапор мистецтва. На свою діяльність він дивився, як на виконання обов’язку громадянина і патріота.

Яке щастя для російської культури, що він встиг написати портрет Льва Толстого в 1887 році! Після відомого портрета Крамського, де подано Толстого середніх літ, епохи “Анни Кареніної”, портрет Рєпіна — кращий з толстовських портретів. Цей портрет також знаходиться в Третьяковській галереї. Щоб гідно оцінити його, треба уважно його роздивитись і вивчити. Який дивний спокій в фігурі! Художник взяв саме цей бік, можливо, не найістотніший в зовнішності Толстого, але йому, Рєпіну, потрібний, бо рєпінський Толстой — велетень великої російської літератури, творець новішого російського епосу. І Рєпін подав не побутову, а епічну фігуру.

В кінці своєї діяльності Рєпін також писав немало портретів, але вони поступалися перед портретами епохи розквіту його творчості. Одначе остання його чудова портретна серія, яку він створив як підготовчий матеріал для картини “Ювілейне засідання Державної Ради”, знову стоїть дуже високо. Серед цих портретів є твори невмирущої сили і неминущого значення для всього світового живопису. Важко знайти щось рівне в західноєвропейському мистецтві, до такої міри ці портрети досконалі в формальному відношенні, і в розумінні психологічному.

Аналізу цієї чудової серії портретів з точки зору характеристики осіб і мистецтва їх виконання може бути присвячене ціле дослідження. Найбільш реакційним з сановників, які вчинили стільки лиха Росії, не поздоровилося від пензля Рєпіна.

Недаремно царська родина, яка фігурує в цій портретній серії,, і найбільш близькі до царя царедворці були обурені рєпінською картиною. Серед людей, яких писав Рєпін — для цієї картини, були люди значні і гідні. Їх Рєпін подав з звичайною для нього любов’ю і ніжністю.

***

Не лише мистецтво Рєпіна, але і все його життя, його громадська мужність, його безперервна боротьба за правду, за свободу, за майбутнє, краще життя людства мусять служити провідною зіркою багатьом поколінням художників, бо Рєпін — один з справжніх велетнів російської і світової культури, яким ми справедливо можемо пишатися. Якщо Рєпіна ще недостатньо знають на Заході, то швидко він і там буде одним з найулюбленіших і найбільших майстрів живопису.

Не за горами дні, коли до нас з усіх кінців світу нарине безліч туристів, які до цього часу їздили до Італії, вони будуть шукати у нас розгадки нашої сили, яка здивувала весь світ. Вже зараз, по цим запитам, які ми одержуємо, ми бачимо і знаємо, який перегляд оцінки російського живопису в очах Європи і Америки чекає нас.

І тоді ім’я Рєпіна в усьому світі буде вимовлятися поряд з іменами найбільших майстрів живопису всіх часів і народів.