Кілька слів про дружин і дітей Михайла Бойчука

Михайло Бойчук чверть століття був одружений з художницею Софією Налепинською-Бойчук. У 1919 році у пари народився Петрусь. Софія ніжно співала сину колискову «Котик, котик, котеня, не чіпай ти Петруся». 

Михайла Бойчука НКВС заарештував у листопаді 1936 року, а Софію Налепинську-Бойчук 12 червня 1937 року. Висунули звинувачення, що вона «член контрреволюційної української націонал-фашистської організації і проводила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок». 

Михайло Бойчук на момент свого арешту мав нову музу: художницю і письменницю Аллу Гербурт (1901—1993). Учениця Івана Падалки і колега Марії Котляревської, вона створювала книги і малюнки для дітей. Мешкала у будинку «Слово», була у шлюбі з Майком Йогансеном, виховувала з ним сина Гая. З Йогансеном розлучилася у 1935 році після дванадцяти років шлюбу. Письменника, до речі, заарештували у серпні 1937-го, стратили у жовтні того ж року. 

Ганна, донька Алли Гербурт і Михайла Львовича, народилася 10 грудня 1936 року: через два тижні після того, як Бойчука заарештували. Він ніколи так і не побачив доньку. Ганною її назвали на честь його матері. У листі від 21 квітня 1937 року Михайло Бойчук писав Гербурт: «Як тобі з дитиною трудно раду собі давати, то звернися до Софії Олександрівни, щоб вона на утримання дитини прислала грошей. Вона сама мені в останньому листі писала про це, запитуючи: «Як мається сестричка Петруся (маючи на увазі нашу донечку), чи не треба допомагати?»

Нагадую: менш ніж через два місяці Софію Налепинську-Бойчук теж заарештують, і вона вже не зможе допомогти навіть собі. На допитах вона жодного поганого слова не сказала про чоловіка, який її зрадив. Вона взагалі ні про кого нічого не казала, тому і була засуджена до вищої міри покарання. 11 грудня 1937 року  мисткиню стратили як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». 

Реабілітували її у 1988 році. На той час мистецтвознавець, професор Дмитро Горбачов вже кілька десятиліть листувався із Ганною Печарковською-Налепинською: сестрою Софії. Про долю Софії не було жодних офіційних даних (як і зараз немає даних про українців, які потрапили у російський полон). Ганна згадувала, як у 1927 році у Варшаві сестра сказала їй: «Я змушена повернутися в Україну, інакше чоловік стане заручником. Але нас вб’ють все одно, я це відчуваю». Печарковська все своє життя, до смерті у 1990 році у Варшаві, сподівалася, що сестра потрапила у заслання і жива. Вона так і не дізналася, що Софію було розстріляно, а Петро Бойчук загинув у Києві на фронті у перші місяці Другої світової війни. 

Печарковська писала до Горбачова 3 червня 1969 року: «Петрусь. Мене втішило, що його немає у списках загиблих, поранених чи зниклих безвісти. Цьому може бути два пояснення: або він потрапив у полон — і не повернувся, або дізнався, що мати десь під полюсом і поїхав туди, аби бути поруч. Можливо, залишився там, одружився, працює. У мене було ще припущення, що він змінив прізвище, але, як мені сказали, ця справа у вас дуже складна і майже неймовірна. Можливо, спробувати ще шукати його через Міжнародний Червоний хрест». 

Аллі Гербурт-Йогансен пощастило більше. Вона вижила, емігрувала. Ганна Щепко, донька її і Бойчука, народила Галину (1967) і Максима (1969). 

«Які в мене можуть бути спогади про батька, коли я народилася вже після його арешту? Я батька не знала, — пише у своїх спогадах Ганна Михайлівна. — Про що я добре пам’ятаю, так це про життя без батька, про злидні, страх, поневіряння, голод, перевиховання… Але такою була доля всіх дітей так званих «ворогів народу». Я можу вважати себе навіть щасливою, бо у багатьох забрано було ще й матір, і вони виростали у дитячих будинках, роз’єднані навіть зі своїми братами й сестрами». 

Катерина Лебедєва, уривок з книги про Марію Котляревську, 2026 рік.