Стати Патроном!

Одягнений у сяку-таку лахмітину, не­голений і вглиблений у своє мовчання, іде він вулицями Криниці. Час од часу зупиняється і розглядає вишукане пан­ство знаменитого курорту. На нього подивовано озираються, стинають пле­чима, бо він тут справді — як біла во­рона. Ніхто Никифора не знає, не чув про нього. Але мине кілька літ, і май­же кожен, хто побував у Криниці, вва­жатиме, що йому надзвичайно пощас­тило, якщо він повертається звідти з Никифоровою картиною. Ім’я цього чоловіка з поглядом допитливої дити­ни і ходою підстреленого птаха стане синонімом Криниці.

Важко визначити його вік, він, певно, й сам не знає, скільки йому літ, бо ні­коли не лічив їх. Озираючись думкою в минуле, Никифор може тільки зга­дати свої довгі самотні дні і поневі­ряння у холодних зимах, коли шукав він теплого прихистку. Якби хто запи­тав його, де він живе, Никифорові і на те нелегко було б відповісти, бо існує він як бездомний циган чи як птах, що втратив своє гніздо. У нього зовсім не­має нічого свого, окрім нього самого.

Никифор, мабуть, і сам до пуття не знав деяких моментів своєї біографії. Вже згодом її реставрували за розпо­відями старих лемків, але й вони не могли сказати точно, де він народився, хто його батько. Старі лемки розпові­дали про глухоніму жебрачку Явдоху Дровняк, що не мала свого кутка й ходила від села до села з немовлям на руках. Якось вона прибилася до ста­течного господаря Івана Гриняка, який і дав притулок бідній жінці. Недовго затрималася вона на цім світі — так тихо й непомітно відійшла, що згодом ніхто не міг навіть пригадати, коли Явдоха Дровняк померла й де вона похована. Сирота виростав не тільки без матері, а й без материної могили. Єдине, що лишила Явдоха Дровняк синові,— глухоту і німоту. Та ще — прізвище, яке згодом, коли він стане знаменитим художником, у нього за­беруть, замінивши набагато ефектні­шим — Криницький. Никифор, певно, навіть і не помітив тієї зміни, бо це його абсолютно не обходило; аж над­то далекий він був од усього, що без­посередньо не мало стосунку до його малювання. Всі мирські діла — навіть дуже важливі з погляду людей — його не переймали.

Ніхто в Криниці не жив так, як Ни­кифор. У бур’янах, попідтинню, по чу­жих людях. Холодне і голодне дитя, відгороджене від усіх важкими стінами глухоти і німоти,— що його чекало на цім світі? Певно, ніякий пророк не зміг би того вгадати. Код людської до­лі — вічна загадка природи, яка може відкривати нам тільки окремі туманні натяки.

Автопортрет на тлі дому

Никифор жодного разу не був у школі. Не для нього та наука — життя й тут обікрало його. Зате мати регу­лярно брала хлоп’я з собою до церкви. Там Никифора звідусюд обступали за­гадкові лики святих. На них гойдалися тіні і мерехтіло світло. Він не чув співу і молитв, ніщо не відволікало його від ікон на стінах, його погляд ходив і хо­див серед них, зустрічався з погляда­ми святих. Здавалося, вони щось запитували у хлопця, а він не міг їм нічого відповісти, бо ще зовсім нічого не знав про цей незбагненний світ, сам був як маленький янгол у ньому.

Мабуть, ті очі з ікон і відблиски сві­чок у очах святих обступали його й по ночах, засліплювали посеред темряви зір і щось говорили, говорили до ньо­го… А потім вони щезали, і наставали ранки, і вони з матір’ю ішли в інший світ. Туди, де не пахло таїнно ладаном, де не мерехтіли свічки і де не світили­ся обличчя людей, бо вони не були святими з ікон. Ці люди теж часто щось говорили до Никифора, але він і їм не міг нічого відповісти. Мовчки брав шмат хліба, мовчки їв, мовчки йшов туди, куди його вела мати. Але очі його не мовчали.

Дитя дивилося зірким поглядом на світ і, мабуть, дуже чудувалося йому. Бо звідки ж тоді в нього міг взятися такий жадібний потяг до малювання? Малював на всьому, що попадалося під руку: на брудних шматках старого паперу, на коробках від цигарок і про­сто на землі виводив прутиком усілякі фантасмагорії, яких ніхто не годен був збагнути, а Никифор не міг пояснити. А якби й міг, то, певно, теж не зро­бив би того, бо не вважав би за по­трібне. Йому не було ніякого клопоту до того, хто що думає і як сприймає його малювання. Малювання для ньо­го — як спів для птаха, природне й не­обхідне, мов дихання для живої істоти.

Над його заняттям сміялися, з нього поінколи особливо жорстоко глузува­ли. «Матейко! Матейко йде!» — кри­чали доглянуті діти, забачивши на ву­лицях Криниці щупленьку постать. Видирали паки малюнків і рвали, заки­дали хлопця камінням. Оте знущальне «Матейко!» так і ходило за ним слі­дом, мов тінь, на всіх дорогах його безпритульного дитинства.

Він не продавав своїх картин. Та, зрештою, тоді й купців на них не було. Оддавав усі аркушики за шмат хліба чи пляшку молока тим, хто погоджу­вався на такий обмін. А таких людей знаходилось в Криниці небагато. Мож­на уявити, скільки Никифорових робіт загинуло!

І ось сталося те, що змусило людей зовсім по-іншому глянути на Никифо­рову роботу і на нього самого. На по­чатку тридцятих років приїхав до Кри­ниці відомий львівський художник Ро­ман Турин. Він побачив акварелі лем­ківського самоука, в якому відчув особливий талант. Львів’янин ходив з Никифором на пленер, але ще з біль­шою цікавістю, ніж у карпатські ланд­шафти, вглядався в картини й очі Ни­кифора, безмірно дивуючись його не­збагненним фантазіям.

Тепер у Никифора вдосталь паперу. Роман Турин накупив йому на багато літ уперед. Никифор радий такому ба­гатству. Короткими грубими пальцями він перегортає цупкі аркуші і розрізає їх на маленькі, мов шиби вікон, шмат­ки. Розкладає все те довкола себе. Тримаючи між пальцями олівець, виво­дить на папері лінії. Так малює дитина. Вгадати наперед, що буде зображено, не може ніхто. Потім Никифор зафар­бовує малюнок аквареллю, і з паперу починають проступати ромби, трикут­ники. Майже епігон кубістів. Щоправ­да, художник із Криниці про них ніко­ли не чув, його взагалі ніхто ніколи не вчив малювати. Він — сам од себе. Чи, може, від тих ікон у лемківських церквах.

Російський письменник Микола Самвелян пізніше так схарактеризує мит­ця: «Інколи Никифора порівнюють з Ніко Піросманішвілі. Не знаю, наскіль­ки доречна подібна аналогія. Так, Пі­росманішвілі теж самоук. Але все ж він не був такий наївний і безпосеред­ній, як Никифор. Він вчився. Він слухав поради знавців. Він хотів бути худож­ником. Свідомо шукав точний образ. Пронизані світлим смутком, елегійні­стю, твори Піросманішвілі, хоч як це дивно, водночас асоціюються з цілком конкретним відчуттям. Смак шашлика з лимоном, п’янкий запах неба. Здає­ться, навіть закінчені сюртучно-галстучні європейці, надивившись робіт Ніко, здатні підкручувати раптом не­ існуючі вуса й на східний лад шумно зітхнуть: «Вах-вах!» Никифор не такий чуттєвий. Він м’якший, задумливіший…» Никифор — наївне і водночас мудре дитя природи, що не пройшло науки цивілізованого світу, не завчило ніяких її законів. Він витворює в акварелях свій світ за своїми законами, зрозумі­лими тільки йому самому. І кожен, хто хоче його збагнути, повинен пристати на Никифорову логіку. Інакше поро­зуміння просто неможливе.

Турин бачить, як Никифорів пензлик наносить нові й нові мазки на вже роз­фарбовані раніше місця. І раптом акварель справді оживає, в ній уже звучить музика настрою. Дивно: зо­браження, по суті, нічим не схоже на свою модель, анітрохи не копіює її, і все ж таке суголосне їй. От, напри­клад, ліс із акварелі Никифора. Немає жодного дерева, жодного листка. Тут примхливо розкидані блакитні ромби на червоному тлі. І кожна хоч трохи наділена уявою людина відчує в аква­релі епічну величавість лісу, його пошум і його місце стояння на землі.

Автопортрет під парасолею

Турин закупив у Никифора кількаде­сят акварелей і повіз їх із собою. З то­го моменту вони й стали являтися на очі шанувальникам мистецтва. Акваре­лі мандрують по виставках.

Париж. Галерея Леона Марселя, вернісаж «Паризької Української гру­пи». Це було 1932 року. Никифор, хо­дячи із скринькою в руках по околи­цях Криниці, певно, й у гадці не мав, що в цей час у столиці Франції перед його акварелями щоденно простоює цілий натовп людей. Далека Криниця від Парижа, далекий Никифор од ньо­го думками; може, він і взагалі не знає, що є на світі Мекка мистецтв.

Львів. «Виставка мистців-самоуків» наполовину складається з акварелей Никифора. Вона відбувається з ініціа­тиви Асоціації незалежних українських художників. У її каталозі, автором і укладачем якого був мистецтвозна­вець В. Ласунський, про Никифора пи­салося: «Зустрічаємо у нього ремініс­ценції візантійських ікон, він вправді, часом підглянувши в природі непов­торність форм, намагається їх пере­дати зіндивідуалізованими засобами, проте в більшості він зберігає власну виключність у тих засобах і зразковий ідеалізм у їх формуванні…» Ще тоді, до Другої світової війни, у французь­кій, польській і українській пресі запо­чатковується багатюща «Никифоріана». Але про існування її художник навіть і не підозрює. Як і раніше, йому немає абсолютно ніякого клопоту до того, що відбувається десь поза Криницею і поза ним.

Пощастило маленькому курортному містечку, що воно мало такого худож­ника. Хай він не відтворював з фото­графічною точністю його вулиці, бу­динки й людей. Не впізнати того на Никифорових акварелях, що, як уже мовилося, не відзначаються особливою життєподібністю. І все ж цей світ дивовижних людських постав, усіх цих франтів і чепурух, неймовірних з по­гляду місцевої архітектури споруд, ба навіть саме повітря, що пливе сюди дужими потоками з гір і лісів,— усе це Криниця, побачена несподіваним внут­рішнім зором художника. Криниця під­казала митцеві саме такий свій образ і ожила під його пензлем оригіналь­ною варіацією. З іменем Никифора містечко стало помітне на мистецькій карті світу. За ним тепер звучало ім’я лемка-самоука, що ставав дедалі знанішим у світі.

Любить Никифор малювати криницькі вілли. Але творить їх на акварелях, анітрохи не дотримуючись канонів земної архітектури. На папері вироста­ють зовсім інші споруди, навіяні тими, що стоять перед його визором. Він — сам собі архітектор, який твердо знає: ті, реальні вілли — для життя, а ці, ви­творені його уявою, мають бути тільки такими: зручними для народжених ху­дожником фантазій.

Турин зауважив, що Никифор послі­довний у всіх своїх принципах. У нього немає нічого випадкового. Вже згодом один із біографів Никифора І. Красовський писав про будинки й особливості міських ландшафтів художника: «Свої вілли митець створює з таким знанням будівничої справи, що йому міг би по­заздрити досвідчений архітектор. Ни­кифор чудово відчуває й підкреслює різницю між можливостями каменю, цегли та й сталевої конструкції. В його архітектурі велику роль відіграє фан­тастика. До будинків він сміливо при­будовує балкони, вежі тощо, між се­лянськими хатами та курортними віл­лами «будує» станції, мости. Але ті деталі так майстерно виконані, що ре­альне зливається з фантастичним. Філософія митця ке тільки поєднує на­туру з уявою, а й стирає між ними грань».

Бенкет художників

Він ніколи нічого не змінював, не ви­правляв у своїх акварелях. Не раз за­мовники прохали його внести в аква­рель якусь подробицю, але Никифор за такого випадку писав нову роботу. Не міг він і скопіювати себе — щораз в нього виходило щось зовсім інше. Згадують, як у шістдесяті роки попро­сили Никифора зняти копію зі свого автопортрета для однієї з книг. Худож­ник зрозумів, чого від нього хочуть, і взявся до роботи. За якийсь час вру­чив видавцям аркуш. Замовники зди­вовані: це ж, мовляв, зовсім не те. Але Никифор жестами довго й терп­ляче переконує їх: так, це він один і той же — там і там… Аналогічною бу­ла й історія з аквареллю «Цирк» — ху­дожник створив цілу низку робіт, абсо­лютно відмінних одна від одної. Така була природа його загадкового таланту, бо копіїст із Никифора — ніякий, він творив, а не повторював створене. Воно вже зовсім віддалялося від ньо­го, мов та річка, в яку, за словами Геракліта, не можна вступити вдруге.

Як примхливо складаються людські долі! Никифора відкрили й визнали не тільки у мистецькому світі. Вже й зем­ляки зовсім по-іншому стали дивитися на нього, збагнувши, що поряд із ними живе справді небуденний чоловік. Але почалася війна, і на ім’я Никифора впало забуття. Десь там далеко жив він у когось на краєчку пам’яті — ска­жімо, в того ж Турина чи мистецтво­знавців Єжи Вольфа і В. Ласовського,— але охопленому полум’ям світу зовсім було не до нього. Більше того, глухонімий і дивний чолов’яга, що ні на кого й ні на що не зважав, міг ста­ти жертвою фашистських окупантів, які вбивали всіх, хто не вкладався в їхнє розуміння нормального індивіда. Не раз його, затриманого поліцією, було тяжко бито. Никифорові кричали, щоб не плутався під ногами в нових господарів Криниці на «дептаку» (аристо­кратичному центрі міста), але він нічо­го не розумів із тих погроз і тільки дивувався, що люди бувають такі жор­стокі.

Збереглися свідчення про те, як ви­дирали і випрошували Никифора лем­ки в поліцаїв, як переховували і стерег­ли його Іван Гриняк, Стефанія Пиж, як тижнями тримали в себе вдома ро­дини Костишаків, Поглідових, Громосянових, Русиняків. Так прожив художник аж до сорок п’ятого року. І знову жа­дібно, як птах у небо, вилетів на волю. Знову безперешкодно блукав вулиця­ми Криниці, йшов на околицю міста, де перед зором розгорталися гірські й річкові краєвиди, що, трансформо­вані його уявою, лягали на папір у фантастичному хитросплетінні ліній і фігур, у примхливому поєднанні ко­льорів.

Залізнична станція “Північна”

Але ось настав день, коли криницькі лемки почали збиратися в дорогу — вони переселялися на Радянську Укра­їну. Розгублений Никифор довго не міг збагнути, що відбувається. І йому за­пропонували їхати з ними. Серце ху­дожника краялося надвоє. Він не міг жити без цих людей, частиною яких, мабуть, відчував себе, але й не уявляв існування без Криниці, без усіх тих ку­точків, з яких і складався його великий художній дім.

Лемки від’їздили. Никифор плакав гіркими сльозами. Його вмовляли: ру­шай з нами, бо пропадеш. Він вагався, а потім окидав поглядом гори, що об­ступали містечко, й заперечно хитав головою. Це було сорок п’ятого року. Зовсім небагато лемків тоді лишилося тут. А через два роки їх переселяли на західні землі Польщі. Разом з ними ви­везли й Никифора. Через якийсь час він знову прибився назад. Невідомо, чи відстав у дорозі, чи вирушив назад уже з місця нового поселення — ніко­му нічого про те не міг сказати. Влас­ті знову вирішили відправити його. Ни­кифор противився тому — він хотів жити й умерти тут, у Криниці. Знай­шлися люди, що стали на його захист. На прохання громадськості художнико­ві дозволили назавжди залишитися у Криниці. Тільки не було тепер довкруж нього тих людських лиць, які він звик бачити щоденно Всі його лемки тепер були далеко. І ніхто їх йому не замі­нить. Здавалося, йому в цьому світі зовсім немає чого втрачати — ні роди­ни, ні майна, ні статків… А таки знай­шлося: втратив людей, без яких став схожим на птаха, що відбився від своєї зграї. Самотній, він ставав ще самотні­шим, хоч зовні в його житті не зміни­лося нічого. Він малював і малював свої дивні картини.

І тут відбулося друге відкриття Ни­кифора. Честь його належить видатно­му польському поетові Константи Ільдефонсу Галчинському. Авторитетне слово про художника, сказане літера­турним метром, магічно подіяло на публіку. В Криницю починається справ­жнє паломництво шанувальників мис­тецтва. Всі хочуть бачити Никифора, всі хочуть мати його акварелі, всі в за­хваті від них.

І самого Никифора вже не пізнати. Тепер вулицями містечка походжає справжній елегант: капелюх, краватка, костюм модного крою з дорогого матеріалу… Той же Никифор і воднораз ніби не той. Одяг справді може до не­впізнанна змінити людину. А точні­ше — наше враження про неї. На чис­ленних фотографіях цієї пори худож­ник попервах справді видається не схо­жим на самого себе. Звичайно ж, це не той жебрак у лахмітті, з голодним поглядом. Але вдивімося пильніше в очі Никифора — майже скрізь вони однаково сумні, майже скрізь його зір звернений у самого себе. Що він там бачив? І чому в назву однієї з кар­тин, що, очевидно, має правити за його автопортрет, він виніс такі дивні слова: «Нікого немає поряд з Никифо­ром»? Мабуть, саме тут пояснення йо­го внутрішнього стану. Він був самот­нім у своєму страшному дитинстві і в усіх подальших роках. І в пору гучного успіху лишався таким же самотнім. І, гадається, не тільки тому, що від усіх інших людей його відділяли глухота і німота, бо кожен митець завжди са­мотній у своїй роботі.

Серед усіх тих знімків, де Никифор одкривається нам справді по-новому, є такий. Художник оточений дітьми. Всі радісно сміються. І він сміється. Аж глибокі зморшки біля його очей, здає­ться, пішли в танець. Небачено й нечувано: Никифор сміється! Очевидно, тільки в дитячому гурті він почуває­ться просто й природно, як риба в во­ді. Зрештою, він, мабуть, саме та лю­дина, яка не перестала бути дитиною. І найпереконливіше це потверджують його малюнки, такі співзвучні з усім, що малюють діти, коли вони — ще ге­нії. Це улюблена тема психологів, і про яку вони вже багато цікавого ска­зали, неодмінно твердячи, що митці — це ті, хто не втратив дорогоцінного та­ланту, подарованого їм у дитинстві.

Автопортрет

Елла й Анджей Банахи, що стали добрими ангелами Никифора, провели поряд із ним багато днів. Тепер під їх­нім пильним поглядом не губилася, не потрапляла у випадкові руки жодна його робота, багато акварелей худож­ника закупили вони самі. Банахи опіку­валися Никифоровими виставками й усіма побутовими проблемами, в яких він був абсолютно безпорадний. Ще за життя художника вони видали книжку під назвою «Історія про Никифора», де поряд із численними його фотопортре­тами є дорогоцінні свідчення «із пер­ших рук». Автори так характеризують останній період життя митця: «Ники­фор уже не безіменний майстер у Криниці і не просто Никифор. На про­хання опікуна, що постійно живе при ньому, він одержав цілком пристойне прізвище. В цій зміні колишнього «майстра з Криниці» на сьогоднішньо­го Криницького хтось може побачити навіть певний символ. У житті Никифо­ра відбулися такі зміни, що будь-який інший художник був би щасливий: його знають у всьому світі. Докладна біблі­ографія охопила б кількасот статей. Якби Никифор замовляв газетні статті, то пошта присилала б йому їх щотиж­ня. Попит на його твори більший, аніж він встигає намалювати. Никифор не тільки пороздаровував абсолютно все, що в нього було, але він і не в змозі задовольнити зрослу потребу покупців, знавці ждуть до вечора, доки Ники­фор закінчить річ, почату вранці, і за­бирають твір ще мокрим, ще теп­лим…»

А його акварелі блукають по вистав­ках у різних містах світу: Амстердамі і Зальцбургу, Франкфурті-на-Майні і Брюсселі, Братиславі і Парижі, Відні і Белграді. З тріумфом подорожують Никифорові акварелі й по американ­ському континенту. На схилі літ при­йшла слава, про яку може мріяти ко­жен художник. Але, схоже, Никифорові до неї було зовсім байдуже. Він і не уявляв масштабу своєї популярності, бо навряд чи думав про те. Але на­певне був щасливий, що його визнали тут, у Криниці, де вже давно ніхто не чіплявся до нього з глузами. Він тепер мав на хліб, до хліба, ще й притулок. Оце, власне, й усе, чого Никифор для життя і творчості потребував. Він задо­вольнявся абсолютним мінімумом. І був би дуже подивований, якби взнав, що є художники, котрі праг­нуть мати астрономічний рахунок у банку. Цього Никифор, як мала дити­на, не годен зрозуміти. Тут він і справ­ді не від світу сього.

Він не зазнав родинного тепла, бать­ківської радості і ще багато того, що дарується майже кожному на його земний шлях.

Осіннього дня 1968 року Никифор тихо відійшов зі своєї земної дороги.

Не йшли за його труною лемки, з якими він виростав і жив. Вони були дуже далеко. Не йшли за труною ро­дичі. В нього їх зовсім не було. Хова­ли чужі люди.

Напівлегендарний Никифор Дровняк, він же і Криницький, тепер уже цілко­вито переходив у легенду. Бо леген­дою легше пояснити його життя.

А його незбагненна й жива душа озивається до людей із тридцяти тисяч акварелей, що розлетілися легкокри­лими птахами по всьому світу.

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

З  щорічника “Наука і культура”, випуск 24 за 1990 рік

Translate »