Навесні 1884 року в мистецькому житті Києва сталася подія, значення якої оцінили не відразу. Сюди приїхав молодий двадцятивосьмирічний Михайло Олександрович Врубель, студент Петербурзької Академії мистецтв. Відомий мистецтвознавець і археолог професор А. В. Прахов, який вивчав старожитності Києва і керував реставрацією Кирилівської церкви, звернувся до найавторитетнішого педагога Академії П. П. Чистякова з проханням порекомендувати йому учня, який міг би взятися за відновлення старих і створення нових фресок у цьому храмі ХІІ століття. Вибір припав на Врубеля, і той радо погодився.
Вже за півроку він зумів не тільки відновити велику силу зруйнованих частин фресок (разом із ним реставрацію здійснювали учні Київської малювальної школи М. І. Мурашка), а й виконати низку самостійних складних композицій. Саме їм і судилося назавжди ввійти до скарбниці монументального живопису. Це, зокрема, композиція “Зішестя святого духа на апостолів”, — вона вражає могутньою емоційною силою, якоюсь експресивною величчю. Образи апостолів з їхніми людськими пристрастями та переживаннями якнайменше асоціюються з почуттям покори. По-своєму прекрасна й ота піднесено-скорботна сцена “Надгробного плачу”, виконана в традиціях давньоруського мистецтва і побудовою своєю якнайкраще пристосована до напівкруглої ніші в стіні паперті. У новій для нього галузі Врубель відразу ж виявив себе зрілим і оригінальним майстром. Вражає впевненість і невимушеність пензля вчорашнього студента. Крім природного обдарування монументаліста, тут, звичайно, заважило ознайомлення в Києві із зразками староруського та візантійського мистецтв. Водночас неабияку роль відіграла чудова школа студій з натури, яку Врубель пройшов в Академії під керівництвом П. П. Чистякова.
Михайло Врубель. Пророк Мойсей. Фреска у Кирилівській церкві. 1885 рік.Слідом за циклом монументальних настінних малювань Врубель заходжується коло образу для іконостасу Кирилівської церкви. Творчі пошуки приводять його до Венеції, де він вивчає давніх майстрів. У цьому місті намалював на великих цинкових дошках чотири ікони, серед яких вирізняється драматизмом “Богоматір з немовлям”. За модель для цього образу, оповитого такою незвичайною і водночас такою земною скорботою, була дружина професора Прахова — Емілія Львівна, глибоко симпатична Врубелеві. Традиційній темі “мадонни” — материнської любові та страждання — надано звучання, яке мовби віддзеркалює біль і тривоги епохи. Відтоді пошуки високо-прекрасного і трагічного, в основі яких лежали розлад із дійсністю, несприйняття ЇЇ буржуазного укладу, пройдуть через усю творчість маляра.
Повернувшись з Італії до Києва, Врубель багато часу віддає натурі. У Київській картинній галереї зберігається безліч тогочасних його малюнків та акварелей. Для самого митця вони означали найчастіше звичайні щоденні вправи. Тим безпосередніше виступає в них та важлива для Врубеля якість, що її він визначив як “культ глибокої натури”. Надто цікаві в нього етюди квітів — букетів у вазах або окремих квіток із листям. За свідченням людей, близьких до художника, він не надавав їм особливої ваги, тим більше, що часто робив їх, даючи наочні лекції для своїх учениць. А тим часом у них, як справедливо пише сучасний дослідник, “кожну квітку і листок піднесено в перлину сотворіння”. Вірний своїй оригінальній манері, послуговуючись найтоншими, сказати б, музично мінливими відтінками кольорів, Врубель відтворює вишукану красу квітів, живу трепетність природи.
Фантазія художника в ті роки народила акварельну композицію “Східна казка”. Це — своєрідна живописна паралель до надзвичайно барвистого світу з арабського фольклору. У тій самій романтичній манері, в атмосфері захоплення Сходом, створено й “Дівчину на тлі персидського килима”, списану з натури. Цю перлина. “Я тепер малюю дуже гарний етюд з дівчинки на тлі оксамитового килима”, — писав Врубель своїй сестрі.
Ми знаємо тяжкі обставини тогочасного | його життя. “Міша без роботи… У нього майже ніяких коштів”, — бідкався батько художника в листах до дочки. Але Врубель стійко зносив злигодні, недовіру, самотність, знаходячи підпору в самовідданій любові до мистецтва, у вірі в свій талант, своє покликання. Нужда не раз приводила його до позичкової каси Дахновича. Тут він бачив дівчинку (власникову доньку) з блідим обличчям східного типу, з великими виразними очима. Серед усіляких речей, нанесених сюди в заставу, було чимало килимів та інших східних прикрас. Коштовністю Сходу здавалась і юна тендітна істота. І ось картина — дівчинка сидить на тлі важкого барвистого килима. Фантазія художника вбрала її в мінливу червоно-рожеву шовкову сукню і яскраво-сині шаровари. На тонкій шиї тьмяно сяє перлове намисто, а в несміливо опущені руки вкладено ніжну білу троянду й візерунчастий кинджал. Але така декоративність не поглинула людського образу, а об’єдналася з ним у цілісній гармонії. Ще й більше того, на тлі цієї пряно-екзотичної розкоші несподівано гостро вирізнилися живі людські риси, прихована журба і несміливість дівчинки. Так властиве Врубелеві “захоплення реальними формами натури” в поєднанні із злетом фантазії дозволило йому перетворити образ доньки київського лихваря на загадковий, одухотворений символ.
Високе досягнення Врубелевої творчості в Києві — акварельні ескізи для розмалювання Володимирського собору. Собор було нещодавно збудовано, і Прахов — керівник оформлення — запросив серед інших художників Врубеля. “Не думай, що це шаблони, а не чиста творчість”, — писав сестрі з приводу обох ескізів Михайло Олександрович, маючи на увазі власний самобутній підхід до розв’язання традиційної міфологічної теми. І справді, в його нових роботах індивідуальне бачення виступає ще яскравіш, як у композиціях Кирилівської церкви. Але саме їхня незвичайність, далека від офіційної церковності, спонукала соборну комісію відхилити ескізи, що, природно, дуже засмутило художника.
У низці ескізів розроблено тему “Оплакування”. Порівнюючи різні варіанти, ми бачимо, як художник прагнув максимальної виразності у відтворенні величезної сили любові й страждання, як шукав він відповідні задумові монументальні форми. Таким самим прагненням досконалості позначені й інші шкіци. Недарма ще на початку століття відомий український художник і педагог М. І. Мурашко писав: “Роки минають, а ці ескізи мовби виростають у своєму значенні”. А ось свідчення видатного радянського маляра П. М. Коріна: “Врубель залишається так само великим живописцем і в своїх геніальних ескізах малювань у Володимирському соборі, і в панно, і в станкових роботах, і в малюнках, у будь-якій зображеній ним квітці. Кімната з ескізами Врубеля у Київському музеї силою враження нагадала мені Сікстинську капелу”.
У Володимирському соборі Врубелю вдалося зробити лише кілька орнаментів. Але під пензлем такого природженого, винахідливого декоратора, як він, усі ці стилізовані мотиви живої природи — павичі, трави, колоски, квіти — утворили навдивовижу прекрасну композицію.
Наприкінці 1889 року Врубель переїхав до Москви. Тут він спізнався з художниками, згуртованими навколо відомого мецената С. І. Мамонтова. Починається новий період творчості, позначений винятковою багатогранністю. Врубель створює декоративні панно і станкові картини, багато працює в прикладному мистецтві і як театральний декоратор. З театром, музикою його зближує і одруження з видатною співачкою Надією Іванівною Забелою. Разом з дружиною він живе якийсь час на чернігівському хуторі її родичів, що належав раніше художникові Миколі Ге, і тут, натхненний навколишньою природою, створює такі поетичні полотна, як “До ночі” та “Бузок”. Джерелом творчого запалу для художника дедалі частіше стає світ народних фантастичних образів. Водночас його пошуки набувають дедалі напруженішого, тривожно-болісного характеру. Особливо це позначилося на образі, який зародився ще в Києві і пройшов через усю творчість Врубеля, — гордого, бунтівного, самотнього і стражденного Демона.
Майстра часто не розуміли сучасники, його життя було сповнене злигоднів, суворих випробувань. Тяжка душевна хвороба не раз відривала його від творчості, наостанку він осліп, а 1910 року передчасно помер.
У ті свої тривожні дні Врубель часто згадував київський період, “весну його самостійної мистецької діяльності”. “Про цей час він назавжди зберіг згадку, як про найкращу пору свого життя”, — пише один з перших біографів С. Яремич. Він наводить слова, сказані Врубелем, коли той відвідав Київ 1901 року і знову побачив свої роботи, створені тут: “Ось до чого, по суті, я мав би повернутися”.