Художник Стас Волязловський колекціонував особливі листівки ХХ століття: романтичні та розфарбовані вручну. Публікуємо ексклюзивну добірку цих листівок, а також інтерв`ю Олени Афанасьєвої з Волязловським, з херсонського журналу КОФЕIN за 2007 рік.
Звідки вони взагалі взялися?
Такі листівки випускали, починаючи від 20-х років і аж до 80-х. Їх робили вручну, звичайним фотодруком і потім підфарбовували, ретушували. Зазвичай це “виробництво” було зовсім кустарним і відбувалося на “конспіративних” квартирах. Але були й цілі артілі — в колекції є листівка, яку випустила “Фотоартіль імені Другої П’ятирічки”. У повоєнні роки робилося багато передруків з німецьких, австрійських листівок — т.зв. “трофейних”. Але є і наші — очевидно, у когось на квартирі робилися постановочні фотографії. Аж до перебудови таку продукцію продавали в поїздах глухі. Але потім прийшов час кооперативів — і квартирна листівкова мануфактура закінчилася.
Складно їх збирати?
Зараз такі листівки — справжні раритети. Їх збереглося дуже мало, тому що люди їх не цінують і викидають — на них немає старої марочки, штемпеля з царським орлом, текст без “ятей”. Одним словом, вони не виглядають дореволюційними, до того ж, зроблені з фотопаперу, який тріскається і ламається. Але можна знайти рідкісні екземпляри в купі старих фотографій навіть на нашій херсонській барахолці. Звичайна їх ціна — від 50 копійок до 1 гривні, але продавці в мені відразу впізнають колекціонера і вимагають більше. Іноді доводиться викладати до 5 гривень.
Давно почав збирати колекцію?
Усвідомлено і цілеспрямовано — порівняно нещодавно. Але пам’ятаю, що у моєму житті вони вже були. Коли мені було років 19, я продав альбом з такими листівками і купив джинси на Забалківському ринку. Досі шкодую. Там були листівки з Німеччини — тітка, яку під час війни угнали німці, працювала на авіазаводі в Штутгарті та привезла з собою багато листівок. Там були німецький кіч і романтизм: суцвіття, дівчатка і овечки, дівчата і барони — всі листівки теж підфарбовані, але зроблені краще, ніж наші. Тексти ті ж, що і у нас, але німецькою мовою, написані таким готичним шрифтом. Тоді весь альбом продав — і досі шкодую!
В чому ж родзинка цієї колекції? В чому кайф?
По-перше, малі тиражі — листівка могла бути випущена в тиражі кілька десятків штук, і все підфарбовано вручну. По-друге, сюжети — вони повторюються, але, наприклад, пара закоханих може бути виконана кожним автором по-своєму. По-третє, цікаво читати написи. Це ж класика! Наприклад, “Жду ответа как соловей лета”.
Ти якось колекцію класифікуєш?
Умовно листівки можна розділити за написами і сюжетами: пам’ятні листівки (“Привіт з Ялти” тощо), вітальні (новий рік, день народження), любовні сюжети — “На довгу пам’ять”, “Він і Вона”, “Згадуй мене”. Цікаво, що образи романтичних закоханих абсолютні капіталістичні — чоловіки набріолінені, з квіточкою в петлиці, з підфарбованими губами і очима, плюс ретуш — усе це зовсім розходиться з класичним образом радянської людини. Затяті комсомольці не повинні були мати таке у себе в гуртожитку: ці листівки вважалися непманська мистецтвом, обивательством, міщанством, моветоном. За них могли на комсомольських зборах гарненько розкритикувати. Ось казали, що сексу в радянській країні не було — але досить подивитися на цей народний гламур», щоб відчути його чуттєвість. Ці листівки — явний спосі еротичного спілкування! Багато про що говорить, наприклад, напис “На пам’ять про нашу зустріч в Єсентуках”. Очевидно ж, що там був курортний роман! Пізніші листівки — це фотозапрошення на весілля, з віньєтками, тобто коли в сюжети (стіл з шампанським) вставляли чиєсь обличчя.
Ти можеш пояснити собі, і нам також, чому ти захопився збиранням саме такого мистецтва?
Збирати такі листівки — це майже те ж саме, що збирати наївне мистецтво; це можливість доторкнутися до часу. Виявляється, поки ми були піонерами, у дорослих існувало паралельне життя, про яке ми не знали, але воно було! І сьогодні воно мені здається більш справжнім і правдивим.
Олена Афанасьєва, журнал КОФЕIN, №7 — 2007
Переклад з російської Катерини Лебедєвої, 2020
