Одна з найелементаріших виразних протилежностей – це верх та низ. Звідси “верхи” та “низи” суспільства. Звідси “високе” та “низьке” в моралі. Звідси безкінечна кількість висловів, як, наприклад, товари низької та високої якості. Мистецтво високе та протилежне йому, і, на кінець, протилежності – істоти низькому божеству.
Будь-яка гора є своєрідною “захмарною келією”, прийшовши куди людина не тільки відривається від земного, звичного, буденного. Ні. Однак підіймається ближче до неба, до зірок, до божества, яке звичне, “по-повсякденному” і в наші дні любить атрибути небес. Невільно пригадаєш чарівний вірш Бенедикта Лівшиця:
Облокотясь на облака, Фарфоровые херувимы Во сне качаются слегка…Навіть футурист В.Маяковський, коли в своїй речі “Человек” писав “Маяковский в небе”, не зміг уникнути звичайної уяви про небо і небесну бутафорію:
Стоп! Медленно скидываю на тучу Вещей и тела усталого кладь… Эта вот зализанная гладь Это и есть хваленое небо? Посмотрим – посмотрим!.. Искрилось, блестело и шорох шел Облако или бестелые… Тихо скользили…
Давид Бурлюк – Храм Годюнато поблизу Нари в Японії, 1922
Збиратися на гори, це означає для людини, хоча б частково налаштованої містично, порив до неба. Людина тривалий час заздрила птахам. Горьківська “Пісня про Сокола”, “Едельвейс” – постанови, які користувалися таким великим успіхом у російському суспільстві, ліберально налаштованому, були особливим соціально-естетичним альпінізмом від сірих рівнин російських як у географічному, так і суспільному сенсі. У нас, росіян, уродженців рівнини, де не зустрінеш ні морів, ні високих гір – зберігається у серцях особливий ревнивий потяг до них.
Маємо сказати, що у творчості О.Пушкіна і М.Лєрмонтова “естетичний альпінізм” займає не останнє місце. Особливо, звичайно, це стосується останнього, де вторгнення гіркоти та виказування байронівського духу просунуло на сцену цей пристрасний пафос Кавказу, як протест проти людського духу майже у тому ж роді, як згодом у автора “Едельвейсу” та “Пісні про Сокола”.
Сходження на гори, окрім всього іншого, є також спортом, притому часто досить відповідальним. Багато гірських вершин були потоптані досить небагаточисельними ногами сміливців, а деякі і зовсім не відвідувались людиною як наслідок важких умов підйому, так інколи і надзвичайного суворого клімату, який панує там. Височини, будучи покриті льодом та снігом, відрізняються кордонами свого постійного зледеніння.
Так, наприклад, на шістдесятій паралелі область вічного льоду буде постійною на висоті шести тисяч футів. Фудзіяма, яка розташована біля тридцять п’ятої паралелі, не має можливості зберегти свої сніги протягом року, позаяк на тридцять п’ятій паралелі необхідна була б висота чотирнадцять тисяч футів, щоб вершина гори була б покрита снігами, що не бояться сонячного світла. Між іншим, треба зауважити, що для перших трьох тисяч верст від екватора лінія постійного зледеніння тримається ідентично на висоті чотирнадцяти тисяч футів.
Фудзіяма на три тисячі футів нижча за Монблан, але майже на цю ж міру вища за Олімп і більше ніж втричі вища за Везувій та Етну. Із гір Азії Фудзіяма більше ніж удвічі нижча за Еверест, проте на тисячу чотириста футів перевищує добре відому нашу сибірську Білуху. Камчатська Ключевська сопка все ж перевищує Фудзіяму на цілих три тисячі з лишком футів, але на неї не ставала нога людини. Піднятися ж на Фудзі-сан – це удвічі перевищити Урал чи Алтай.
У сходженні на високі гори багато інколи небезпечного, героїчного, виключно незвичайного. Однак альпінізм буває і комічним. Альфонс Доде, я впевнений, не вигадав свого Тартарена, який піднімався на справжню альпійську гору. Також і незрівнянний гуморист не вигадав маленьку Рігі-Кульм, що розпласталась вздовж Фірвальштедського озера, з якого чітко видно фунікулер, а також помпезний готель, розташований на вершині, крізь кришталеві вершини якого так обрадувались приходу нічного Тартарена.
Давид Бурлюк – Пляж в Японії, 1921
Фудзі видно з різних місць, навіть коли перебуваєш від неї на відстані десятків миль. Блукаєш чи вздовж каналів Йокогами, на горизонті хмарний покрив і Фудзіяма виникає над спиною мосту, подібно блакитному гостроверхому наметові, поставленому у туманних далях.
У Токіо кілька хмарочосів, не досягаючих, правда, більше десяти поверхів, але з плоских дахів, за курним морем черепичних покрівель постає діамантова шапка вершини Фудзі-сана, покритої снігами. Поглянувши з теплих долин Японії вгору на величну вершину, можна, як по календарю, знати пору року і навіть погоду. Та, звичайно, час.
Якщо гора блакитна і в оправі блакиттю самоцвітно сяють два-три жмути снігів, то це – спекотне літо. коли вершина доступна, коли зі стількох уст зривається: “Ми завтра Їдемо на Фудзіяму!”. Але ось на чистому, злегка зеленкуватому небі чіткий, безкінечно піднесений профіль гори, накритий буцімто срібною ризою – наразі зима близько, коли скрізь стіну з тонкого паперу дує холодний вітер, коли синіють ручки “мусме”, а до золотих рибок, які плавають у басейні посеред крихітного садочка, падає великими пухнастими мухами красивий прохолодний сніг.
Японія має багато дощових періодів. Океан, який всюди так близько, дає себе відчувати. Вода не тільки видима на горизонті, але й постійно то у вигляді туману, то бусячого дощу. Вона примушує вулицю відкривати слухняно завжди готові до цього широкі парасолі з промасленого паперу. Часто ж вода з’являється у атмосфері у такій кількості, що місто здається зануреним у струмінь водоспаду. Від коловороту, який підпирає вітер, ніщо тоді не врятує.
У такому кліматі у Японії можна прогостювати місяць, об’їхати всі тридцять провінцій, із яких Фудзіяма викликає вигуки захвату, прикрашаючи їх вечори і не побачити Фудзіями.
А бути у “країні вранішнього сонця” та бачити священну гору лише на безкінечних картках, рекламах, стилізаціях архітектурних мотивів, це подібно до того, як перебуваючи у Росії, не мати уяви про Волгу. Навіть більше, бо Фудзіяма епатувала не одного Гокусая з його видами цієї гори. Але в Японії так багато зображень її. Вони так переслідують ваш зір всюди, що тут для люблячого відсутність одноманітності є ризик підхопити “фудзіямофобію”.
Давид Бурлюк – Японія та Америка, 1921
Я так багато розповсюджуюсь про Фудзіяму тому, що писати про неї – рівносильно писати про характерне для Японії. І характерним фактом є те, що на художніх виставках (гарного смаку) я не бачив картин, які обрали своєю темою захмарну вершину. А між тим все національне мистецтво жило головним чином мотивом Фудзі-сана. В номерах готелів, в картинних лавках – всюди незмінна національна визначна пам`ятка під пензлем митця – то сухорлява, то розпливчато усміхнена.
Художник Японії, безкінечно малюючи вид цієї гори, спочатку перетворив її на шаблон, а для сучасних художніх виставок вона перестала існувати – митці Японії так довго дивилися на Фудзіяму, що перестали її бачити.
Сходження на Фудзі-сан становить великий інтерес не тільки з точки зору спортивної, скільки будучи повною характерних рис, притаманних тільки Японії з її колоритом, повним океанської екзотики та самобутності.
В долинах пече сонце, в долинах квіти змагаються між собою, а над купами дерев, над округлими лініями гірських схилів – зелених та кучерявих – шатро Фудзі-ями все ще засипане снігом нарешті наприкінці серпня місяця для пильного погляду сніг лише кількома пасмами видніється: можна сходити…
Скільки років тому, читаючи історію Муттера, я не знав навіть точного її імені. Іноземці називали першогору Японії Фудзіяма, тобто ім’я з долученням японського слова “гора”. Проте японці, називаючи ім’я гори “Фудзі”, прибавляють поважне “сан”, тобто пан.
При підйомі на Фудзі-сан треба бути щасливцем, необхідно вибрати таку погоду, щоб з вершини щось побачити, щоб не отримати від сходження враження вологості, дрібного дощу, огидної дороги, безкінечного туману та жорстокої втоми.
Кінець липня року, що описується. Десять днів, як на зло, погода була нижче критики. Здавалося, що повернувся “нюбай”, а між тим організатор екскурсії все необхідне, починаючи з шоколаду, солонини і аж до термосів різноманітних систем. З кожним днем погода погіршувалася. Через кожні півгодини починав йти дощ, але чекати так набридло, що вирішили плюнути на стихію та тридцятого липня вибралися з Йокогами на Готембу. Сюди не більше трьох годин їзди.
Обккладинка перекладу спогадів “Сходження на Фудзі-сан” Д.Бурлюка на японську мову Акірою Судзукі
Компанія наша складалася лише з трьох осіб. Само собою розуміється, що однією був я, другим художник Вацлав Фіала (одружений з молодшою сестрою автора цих рядків), а третім – англієць Г.Р.Пікок, по жіночій лінії росіянин, який походив з роду Бакуніна. Г.Р.Пікок – син англійця, який багато років був британським консулом на Кавказі. Він десять років прожив у Сибіру, досліджуючи життя інородців Крайньої Півночі. У ньому чудово злилися російський та англійський характери. Для всякої мандрівки ця суміш ідеальна. У росіян є порив, запальність, а у нашому товариші до цього примішана ще й природна порція завзятої розміреної наполегливості.
На станції Готемба бачиш, що Фудзі дійсно є магнітом, тут явно пануючим над автомобілями, візками, до яких набиваються безкінечні екскурсанти. Щоб мати про них уяву, треба змалювати собі натовп у солдатській білизні, в обмотках з прив’язаними до підошов плетеницями (т. зв. “варадзі”). Майже кожен японець вважає за свій обов’язок “молитвенно зійти на Фудзі-сан”. Але білі шати, капелюх у вигляді таці з тростини та палиця – це форма усіх пілігримів. Один за одним, довгими вервечками тягнуться вони до підніжжя священної гори.
У кожного до поясу підвішений мелодійний “ре” – дзвінок. По гірських схилах лунають чисті голоси дзвіночків і чим крутіше підйом, тим більш сумовиті відтінки звуків.
Від Готемби ми годину їдемо автомобілем. Місця рясніють перелісками, розкішною (некошеною!) травою. Однак місця пустинні – ні овець, ні корів, ні землеробів. Для рису тут холодно, а до других видів експлуатації землі японці, очевидно, не мають нахилу.
Дощ косими нитками простьобує повітря. Звичайно, якби стояла гарна погода, то погляд міг би осягнути круті схили величавого конусу, земляний “суньє”, який напнув на себе головний острів “Країни вранішнього сонця”.
Вечір 30 липня застає нас у японському готелі у Субаширі. Містечко розташоване на дві тисячі з лишнім футів вище рівня моря. Місцевість навколо Субаширі також пустинна – у лісах немає хат, селищ.
З царства літа ми перенесені в пору осені, коли теплий туман часом такий густий, що не видно не тільки далечини, та навіть близький будинок маячить плоскою тінню. Дерева височать привидами, гуркіт та лепетання шумливих водоспадів, нагадуючи Швейцарію, говорить свідомості, що вечір в горах.
Часом іде дощ, та не зважаючи ні на туман, а ні на дощ, наразі озброєні ліхтариками з промасленого паперу, вулицями проходять“тозанся” (пілігрими). Деякі проїжджають на конях. Лунає гудок автомобіля, який короткозоро визирнув в туман з-за рогу.
Все селище Субаширі виросло як відповідь на рух відвідувачів Фудзіями. У нашому готелі своєрідне життя: номери часто бувають роздвинутими, лаковані дошки галерей не затьмарені човганням пантофлів. А потім пізнього вечора раптом з’являються натовпи людей, які повертаються з вершини гори. Покотом займають вони кілька номерів и тоді, пішовши до бані при готелі, ви ризикуєте митися спільно з мандрівниками – як чоловіками, так і дівчатами, які не соромляться цього.
Давид Бурлюк – На рисових полях, 1921
Ось європейці, які рідко сюди потрапляють – група англійців: кілька чоловіків та дві пані. Коли сутінки згущаються, їм подають коней. До восьмої станції (одинадцять тисяч футів) можна їхати кіньми. Причому провідник весь час веде її за уздечку… Компанія говорить, що вони їдуть зустрічати схід сонця. У їх розпорядженні одинадцять годин. Чи встигнуть вони? О, звичайно встигнуть. Адже говорять, що один японець ледве не за дві з половиною години зміг піднятися на вершину!
Двоє з європейців – чоловік та пані – йдуть пішки. Вони храбруються, бо не спробувавши, нічого не дізнаєшся. Проте потрібно сказати, що до восьмої години ранку вони сумні повернулися до готелю, признавшись, що до вершини вони не дійшли. А світанок, за їх словами, однаковий і зі схилу (третя станція).
Лягаємо у неважному гуморі. Погода вбиває найменші надії. Молоко туману робить околиці схожими на передбанник – так же цікаво – нічого не видно окрім кудись линучого білого пару.
31 липня своїм світанком трохи підбадьорює. Кольорове небо зорі крізь пальці хмар, що намагаються затулити схід сонця. Від умивальника видно, як ворушаться над Фудзіямою накопичення фіолетового пару. Часом він проривається і раптово стає видним шматок гори, та поза як загального обрису не вистачає, то й незрозуміло, який має вид Фудзі-гора, яка не з’являється на наші очі.
Біля одинадцятої години дня нарешті посміхнулося щастя. Правда, ненадовго стала відкритою вершина і тоді відразу очі зрозуміли, що там – пустка, що там – початок весни, тому що розталий сніг ще затримується у ярах. Він лежить там білий до болю в очах! Треба скористатися, треба сходити!!!
Японський будинок – це тип відкритого павільйону з “уявними стінами”. Японський храм – павільйон, до якого веде алея інколи з сотень дерев. Ми йдемо по такому “двору’’ храму. Раптом Г.Р.Пікок вигукує:
– Мене вкусила гадюка!
Я бачу півториаршинну жовту змію, що звивається до стіни кущів та дерев по вибитому піску алеї. Двір багатолюдний; плями світла крізь потужну тінь дерев роблять грунт картатим. Неподалік проходить жінка, допитливо дивлячись на європейця з закоченим одягом, щоб знайти укус.
– Вона не небезпечна, вона не небезпечна!, – кричить старий – паламар храму, підіймаючи довгою палицею змію, щоб відкинути її до жінки, яка сахається вбік.
Сцена наповнена своєрідним колоритом: вона на тлі старовинного храму, покритого соломою; в старому штрихи веселого напівюроди-вого. Щось дике! Якесь чаклунство! Змію не вбивають, її жовте тіло зникає в заростях. Озброєні довгими палицями, на котрі на кожній станції роблять штемпель, ми продовжуємо свій шлях, щоб за годину потрапити в дощик, котрий ховає від нас все проїхане та пройдене.
Через кожну годину ми п’ємо чай в бараках, влаштованих на маршруті. Шлях пожвавлений масою вершників та пішоходів, які рухаються вгору та вниз. Тільки в надвечір’я у місцях, що так нагадують російські, дощу вже немає. Навкруги ростуть “момі”- подібні до ялин, “буна” – схожі на берези, а потім ідуть кара мацу, або інакше модрини, які стоять все більше і більше густою та дружною родиною.
Про смаки не сперечаються – і в Японії переконуєшся в цьому. Наші провідники, швидко крокуючи на гумових підошвах (“табі”) з одним пальцем, дивуються нам, коли ми відхиляємося на мальовничі поляни вбік від маршруту, де суниці так густо вкривають землю, що цій рясноті міг би позаздрити найдосвідченіший її оброблювач.
Наші провідники здвигають плечима і говорять:
– Японці не вживають.
Давид Бурлюк – Японка, 1922
Починає сутеніти. Ми пройшли дві з половиною станції. Дорога стає все більше похилою від горизонталі. Між пасмами туману, який залишився долі, раптом сформувалися якісь щілини. Звідкілясь впали яскраво-червоні плями рум’янцю – невизначеного, неясного, боязкого. Вечір, суворий вечір у прохолодному повітрі та густий, ніким не займаний ліс демонструють свій авангард. Тут погляди залишаються зачудованими: багато велетнів стоять так, немовби йдучи натовпом на Фудзі, вони похитнулися і, затримавшись коренями, залишилися у нахиленому стані. Інші показують свій перебитий стовбур, котрий стирчить на кшталт зламаної кістки.
Однак далі немає жодного дерева: суцільна агонія лісу, дерев’яні тіла валом, сплелися потворною, неохайною загатою, витикаючи з купи мотлоху сучки, гілки, переплетені з молодими пагонами. Царство рослинного світу сперечається за кожну п’ядь землі зі снігом та льодом, сповзаючих з вершини. Але нині літо і позаяк останні теплом відігнані далеко – картина “Агонія лісу” також незрозуміла, як безглузда панорама поля, де щойно пролунали мечі перемоги та затих тупіт відступаючих та переслідувачів.
Тут ми зустріли здорову та красиву дівчину років чотирнадцяти -“Нобу-сан”, яку ніс на рогульках міцний рикша. Причому її товстенькі круглі ніжки звисали у нього з-під пахв. Батьки ж дівчини йшли слідом, відставши на чималу відстань. Назустріч темряві, що згустилася, – провідники з ліхтарями в руках.
Мені доводилося долати по п’ятдесят верст за день, та шлях по рівнині відрізняється від того, що підіймається вгору. Нічною порою ходіння ускладнюється камінцями, що ковзаються під ногами, м’яким ґрунтом з крупного попелу, який являє собою неміцну опору, що розповзається. Словом, до третьої станції (вісім тисяч п’ятсот футів) ми дісталися зі значними зусиллями і не раніше дев’ятої години. Ми піднялися на тисячу двісті п’ятсот сажнів, якщо пригадати, що Ейфелева вежа заввишки сто п’ятдесят сажнів, Вулворт – найвища будівля світу – 780 футів, храм Христа Спасителя – п’ятдесят два сажні, то ми зробили не так вже й мало.
Давид Бурлюк – Японець-рибалка, 1921
У дерев’яному бараку, обложеному шматками лави (захист від туманів). Міцний сон не буває наслідком втомливих, тривалих пересувань. Це – забуття, що переривається очікуванням світанку. Холодно: потрібно одягнути теплу куртку. Відчиняєш (як у товарному вагоні) двері і обличчям до обличчя з чистою, немов би відмитою смужкою світанку, який запалахкотів. У його променях’ – старіючий місяць та зоря, як крапля крупного воску. Чудова погода, небо безхмарне, вірніше, хмарне море внизу. Захмарене море дуже схоже на рівнину, якщо на неї дивитися з підвищення. На рівнину, засипаною снігом, повною заметів, за якими від світла сховалися, залягли блакитно-зеленкуваті тіні привидів.
– Нагадує льодохід на Єнісеї, – говорить Г.Р.Пікок, – дуже красиво!
Найвищою похвалою у нього якому-небудь місцю чи явищу – сказати, що це схоже на Сибір: “Ну зовсім як у Сибіру!”
Перше серпня починається для нас дуже добре. Хмари не бажали покидати нас. Там, внизу, можливо йде дощ. То й що – ми піднялися вище землі з її незручностями, залежностями від погоди – ми долаємо саме погоду – сходження до спокійної одноманітності та сонячної врівноваженості небес.
Над нами пурпурно майорить вершина. Гора нагадує безтравий червоний степ, лише розташований під кутом. У небі панують незвичні для почуття явища. Увижається, що сонце сходить десь унизу. Здається, що йому важко кидати свої промені на вершину, де панує напівморок, де скромна стриманість весни з плямами снігу. Щось хапає за серце. У тиші знову ж таки по-весняному пустинних небес та землі раптом лунає пісенька жайворонка. Любитель та шанувальник весни, він живе в її оазі, що ревниво оберігається висотою серед спекотного літа долин, яке душно розпласталося навкруги підошов гірських.
О шостій годині ранку вирушаємо в дорогу. Тут доречно сказати, що сходження починається лише тепер. Зникають останні кущі, дорога йде короткими зиґзаґами. Гора здається невисокою, а всі станції – немовби на долоні. Ми здіймаємося все вище і вище. Біля бараку поставлені бочки, куди капає вода, що просочується по шару лави.
Між іншим, необхідно сказати, що схили вулканів загалом сухі, безводні, з’являючи зору площі попелу, перегорілого шлаку, що шарудить під ногами.
Незабаром рослинність майже зникає. Чагарники “бана”, “моме”, “ханнокі”, квіти “сасобана”, все рідше – квітуча брусниця. Ще десяток кроків і можна лише знайти якийсь кущик “фуджино-умеда” з біленькими зірочками, розсипаними серед безжалісної лави.
Йду, складаючи вірші: Огней твоих палящих слава По склонам – свергнутая лава Багрово-синих глыбы слов, Кошмар, что вечно будет нов!Дійсно, ґрунт весь у тонах багряно-блакитних, попелястих, цеглистих – жорстких, безжиттєвих, які очей не милують.
Дев’ять тисяч футів – не чути щебету птахів, комах. У повітрі – тиша. На стежці інколи – дзижчання мухи, дзвін дзвіночків, дзвінкі вигуки пілігримів і десь у долинах – гарматний постріл.
Там своє земне, клопоти, а ми тут на схилах “Великої безнадійності”. Знову:
Голой лавы красный пласт Облаков поход, где част, Где еще в оврагах снег Отдыхает без помех В ярких солнечных лучах – Неотточенных мечах.
Давид Бурлюк – Огасавара, 1921
Коли долаєш перешкоду, то настрій грає головну роль. Тепер іти легко. Видніється вершина – мета. Шляхи та хмари спільно з нами прямують до неї.Ми на станції №7 на висоті десять тисяч двісті футів. Гірська хижа, сакля, складена з лави, з хмарою, залітаючою в прочинені двері. Але стежки в’ються все вище.
“Роккой – шо – джо! Роккой – шо – джо!” “Тозанся” – пілігрими, подзвонюючи своїми “ре”, ідуть все вище та вище. Вони всі у білому. Круглі “суньє” подібні щитам, а “кігоза” (циновки) покривають їх спини на кшталт лат. В руках довгі жердини, що нагадують списи.
– Роккой – шо – джо!, – лунає розмірений приспів сотень піших, які немовби прийшли із середньовіччя. Похід до вершини!..
“Іссіна-сума” – дорога під каменями, та приспів перекидають низки “тозанся”.
Осторонь видніються лінії білих фігур, які біжать по м’якому попелу вниз. Дзвіночки у них веселіші, ніж у тих, що підіймаються.. Ось один упав і їде носом вниз, а його капелюх та палиця змагаються у швидкості з каменями, які котяться з-під ніг, що зробили непевний крок. Деякі з паломників озброєні трубами. У повітрі, яке стало розрідженим, виникають округлі продовгуваті звуки. Схил гори одноманітно здіймається, місцями досягаючи 45 відсотків. Він не має ані тріщин, ані глибоких ярів. Все це засипано, загладжено шлаком та крупним попелом. “їва” (лава) місцями оголює свій пласт. Під її низькими склепіннями часті печери, де подорожні можуть знайти притулок під час бурі. На ходу пишу вірші:
Камень, ворошенный с вершины, Не вернется никогда! В лаве бурные морщины, – Камень книзу без следа. Но сказали мне японцы, Что к вершине, где так сонце Светит ярко – ветер часто Камень гонит вспять несчастный.Вітер, що віє над лоном землі, причісує пелехи хмар, розметаних під ногами до верху і вони пустельним подихом осені мчать до вершини. Махаон, захоплений баскою хмарою від землі, знесилений по волі вітру крилами слабкими – передсмертно непорушний.
Ми досягли одинадцять тисяч шістсот сорок футів – це дев’ята станція. Храм, статуя Будди, молебень для п’ятнадцяти японців, здійснений старим священиком. Чим вище, тим більше валяється на лаві різноманітних уламків, шматків, обривків вутлих створінь земного, нездатного протистояти диханню вічності, до якого ми все ближче: гірських хатинок, що руйнуються льодом та снігом, не дивлячись на те, що їх покривають товстим шаром шматків лави; взуття, що його кожен пілігрим залишає на схилах гори не менше півдюжини пар.
Останні кроки, ми досягаємо вершини. Окрім поліцая, кореспондента газети, телефону, що дзвенить, поштового відділення та вивіски “Готель” над кучами лави нас зустрічають безрадісні, шершаві, синьо-багрові горби, що оточують вирву, де сніг зберіг на собі подих мазкої сажі, якою раптово затхнуло з мертвого жерла вулканічного.
Давид Бурлюк – Японське селище, 1921
Розміри, обсяг, простір – все нелюдське. І не дивлячись на маси людей, які рухаються скрізь по стежці, що в’ється навкруги провалу кратерного – здається безлюдним, негостинним. Промені фантастично розкидають свій лабіринт внизу і нарівні. Лише інколи вітер проносить хмару, яка на мить зачіпає своїми туманними крилами.
Втома настільки велика, що сон є єдиним, що цікавить. Він ускладнюється тим, що ніч, коли сарай “готелю” набивається людьми, “метр-д’отель”, щоб обігріти приміщення так, як “на дворі” мороз, розпалює багаття. У японців звичка до чаду. У Японії немає печей, будинки не мають груб. А коли ми на світанку виповзали з димного “абрі” під відмитий ранок, під місяць ущербний, під зорю, що краплею воску повисла на тверді, щоб побачити долі захмарене небо, відчули, що наші голови ломило від чаду. Нудота тисне під грудьми. У вранішніх сутінках бродимо, як сонні мухи.
На вершинах всі світлові ефекти більш помітні. Здається, що земля стала маленькою, що вона – це та вершина гори під ногами. Передсвітанковий сутінь слабо поступається натиску світла, яке йде звідкілясь знизу. На каменях лежить іній. Від землі здіймається сморід десятків тисяч людей, що перебувають тут. Вони складають стовпчики з лави. Вони та обривки взуття – це все, що залишається від відвідування гори людьми. За добу перебування на вершині я бачив лише двох європейців.
Десята година ранку – ми обійшли кратер, на що потрібно близько двох годин, побувавши на Кенгаміні (12 390 футів). Щоб упевнитися, що східний схил Фудзіями має температуру ґрунту ще доволі гарячу – вона випромінює легкий пар. Побували на снігу на схилі. А з вершини бачили схід, південь та захід відкритими від хмар, що дали нам захоплюючі панорами долин, гірських пасом, де димиться діюча Асама, і відчуття польоту над великим простором лісів та галявин, видимих далеко внизу.
Зробивши кілька етюдів на вершині та потрапивши у якості матеріалу на фотопластинку кореспондентів газет, я з моїми друзями залишаю захмарні висі, де весь час не вистачає з незвички густого повітря, а у носі – відчуття тонкості шкіри, яка може прорватися під тиском крові.
О другій годині пополудні починаємо спускатися. Все вчасно! Навіть на вершині встановилася погана погода: сонце зникло, від лазурі нема і сліду. Мрячить холодний дощ. Пустинний укіс – все вниз, вниз… Ноги без кінця ковзають у рихлому, незабруднюючому туфі.
Вже вечоріє, а ми лише вступили до зони лісу. Ніс застає нас на невідомих навіть для провідників шляхах. Ми спускаємося у напрямку Йошиди. До неї залишається близько восьми верст, а між іншим так темно, що не видно один одного.
Ноги наші стерті, у декого черевики розірвані… Ми блукаємо у темноті, щоб потрапити нарешті на якусь алею, безкінечну з блимаючи ми вдалині непевними вогнями. Інколи нас обганяють селяни. Причому їх ліхтарі подібні світлякам. Морок, морок і морок.
Вверху ні зірок, по боках ні будинку ні споруди. Чи дійдемо ми коли-небудь? У цій втомі, у своєрідному блуканні майже на удачу у м’якому оксамиті темряви – своя непояснима насолода.
Давид Бурлюк – Ліс в Японії, 1920
І ось знову дощ. Коли, нарешті, втративши надію, вимоклі, байдужі, падаючи в канави, ми потрапляємо спочатку до довгої алеї храму, де дихають спокоєм та мороком могили, де кам’яні ліхтарі витягнулися по боках. Звідтіля інколи падає промінь світла, туманний та вологий, освітить нитки сивої павутини стовбур багатообхватний тисячолітнього дерева, гілки якого ховаються у темряві.
Ось пустинні обриси пустинних храмів, якоїсь брами. Східці сходів блищать у непевному світлі крізь сиву чорноту ночі.
Що й говорити, можливо японські інженери побудують на Фудзі підйомник (це завдання їх достойне). Можливо, пустинні схили та ліси Фудзі будуть з часом використані японськими землеробами. Однак приємно знати, що людський мурашник густо населеної країни і нині ще є такі пустинні місця.
Приємно пригадати після важкої екскурсії, смертельної втоми, благоустроєний сон у готелі Йошиди, де перед тим, як впустити о 9 годині вечора 2 серпня, нас біля входу роздягли до нитки, вимили нам ноги, а потім послали до гарячої ванни. Вранці покоївки – чорноокі “мус-ме” – наспівували, вважаючи, що я не розумію, пісеньку: “Бута, бута, бута…”, пригадуючи, якими мокрими до нитки та брудними ми були до “кабана”.
Давид Бурлюк – Йокогама, Японія, 1921
P.S.
Книга “Сходження на Фудзі-сан” присвячена світлій памяті Герберта Рудольфовича та Одилії Бертрандівни Пікоків. Герберт Бертрандович Пікок був товаришем моєї юності. У 1897-98 рр. я зустрівся з ним у стінах Тверської гімназії. По жіночій лінії він є онуком анархіста Бакуніна. На цьому ж аркуші надруковані світлини “Дядіного” – родового маєтку Бакуніних у Тверській губернії – та фото Г.Р.Пікока на тлі його любої Фудзі-сан, коли він полював на її узгір’ях. Герберт Рудольфович був кілька років британським консулом у Красноярську.
Г.Р.Пікок та його дружина загинули під руїнами Йокогами під час великої катастрофи 1923 року. За кілька тижнів до своєї смерті Г.Р.Пікок прислав мені люб’язного листа з Японії. Потім кілька місяців і років мені нічого не було відомо про його долю, поки, нарешті, восени 1925 року не прийшло вже кружним шляхом через СРСР повідомлення про трагічну долю Г.Р.Пікока.
Останніми роками Герберт Пікок мешкав на Блофі у Йокогамі (колишньому Бельгійському консульстві). Того ранку, коли стався землетрус, він з дружиною вирушив до “Гранд-отелю” до свого знайомого, з яким на ранок була намічена автомобільна прогулянка. За десять хвилин до катастрофи Пікоки ввійшли до кам’яної будівлі “Гранд-отелю”. Мій покійний товариш визначався виключною акуратністю і точністю, будучи по батькові представником британської нації.
Дружина Г.Р.Пікока за місяць до катастрофи повернулася з Вікторії, де їх діти Гігі та Нонет завершували свою освіту. Все викладене стало відомим тільки тому, що до матері Г.Р.Пікока, яка нині живе у Петрозаводську, прийшов англієць, знайомий Пікоків, і повідомив подробиці того жахливого ранку 1-го вересня 1923 року.
Англієць, який мешкав у “Гранд-отелі” у Йокогамі, повідав: “Я приймав ванну на другому поверсі, коли моя дружина посикала у двері і гукнула:
– Поспішай, Пікоки прийшли і чекають унизу…
– Я, – продовжує очевидець, – швидко виліз із ванни і, ввійшовши до сусідньої спальні, став обтиратися одеколоном. Раптом сталося щось незрозуміле…Жахливе… Я нічого не зрозумів… Я втратив свідомість… Скільки минуло часу, не знаю… Опритомнів серед руїн, повиснувши на залізній балці. Наді мною цілком чорне небо…
Коли пізніше руїни готелю були розкопані, то серед багатьох трупів неподалік від входу були знайдені обгорілі три тіла – два жіночі і одне чоловіче… Це були Пікоки і моя дружина…
