Фотокнигу Софії Яблонської видано накладом у 100 екземплярів

Фотокнигу Софії Яблонської видано накладом у 100 екземплярів

Софія Яблонська - мандрівниця, письменниця, кінодокументалістка; єдина українка, яка у 1930-х роках об`їздила усю Азію та інші екзотичні країни. Ця книга вперше презентує Яблонську як талановитого фотографа.
Придбати зараз

Драматично склалася доля цього непересічного художника, його творчість недостатньо відома глядачам. Все своє творче життя митець працював натхненно й плідно, сміливо шукаючи, міняючися у царині живопису.

Талановитий, навдивовижу працьовитий молодий Віктор Зарецький у 1947—1953 роках навчався в Київському державному художньому інституті – спочатку Рєпінський, згодом Сталінський стипендіат. Дипломну роботу “До мавзолею” написав під керівництвом С. О. Григор’єва, захистив її на “відмінно”. По закінченні інституту залишився у ньому ж викладати, але з невідомих причин у перші ж післяінститутські роки пережив творчу кризу. Чому так сталося? Навіть сам Зарецький не міг певно про це сказати.

Завдяки таланту, наполегливості й шаленій працездатності, ремесло реалістичного живопису Зарецький опанував досконало, а от “соціальні” замовлення того часу виконувати у живописі не зміг. Не міг і не хотів писати портрети “керманичів” та “поводирів”. Тому почав шукати тему, близьку для себе й співзвучну часові.

У 1955 поїхав на Донеччину, де минуло дитинство. Результат — полотна “Після зміни”, “Жаркий день”, “Шахтний двір”, безліч етюдів, портрети шахтарів та шахтарок. Проте це не типові ура-парадні картини. В них, справді, з’єдналося мистецтво і життя. Саме тут, думається, слід шукати становлення характеру й майстерності, тут починався Зарецький — живописець і Зарецький — громадянин. Ось одна з таких картин — “Після зміни”. Сюжет її простий: кілька хлопців щойно піднялися з шахти. Їхня фізична краса і молода сила з першого погляду відвертають увагу від того, які вони чорні й потомлені. Картина дуже цікава своїм колоритом, вона вся ніби світиться барвами та оптимізмом, таким властивим молодості та здоров’ю. І все ж приходить думка: “А чи надовго вистачить молодечого запалу та здоров’я при такій виснажливій та незахищеній праці?”.

Шахтарі тисли художникові руку й шанобливо дякували: “Ти правду про нас кажеш”. Так, то була безстороння правда. Бо чому ж то було тодішньому міністру культури УРСР так нервово реагувати на це полотно, наказувати зняти його з експозиції Республіканської виставки й забороняти везти на Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москву? Мотивував своє рішення він так: “Якщо молодь побачить цих чумазих хлопців, то хто ж тоді піде на шахти?” Міністр мабуть таки розумів — яку владу картини мають над глядачем.

А у Віктора Зарецького після “шахтарського” почався так званий “селянський” період. Кілька років він працював серед трудівників Горностайпільського колгоспу імені Леніна Чорнобильського району. Цей відтинок життя і творчості відгукнеться пізніше в його роботах, а тоді… Тоді він зрозумів, що поезія праці не у самому факті роботи, не в позуванні з певними атрибутами, а у ставленні до неї, що щастя і лихо, краса і убозство людини часто-густо залежать від того, чи радісний, чи творчий, чи корисний її труд. Мабуть тому і потягло художника до тієї роботи, що споконвічна, потребує терпіння й любові. Він провів на Чорнобильщині кілька років. І так з’явилися композиційний “Портрет ланкової П. Сироватко”, “Дівчата”, “Доярки Катря Ващенко і Таня Євтушенко” та ін.

Віктор Зарецький - Настя. Олія, 1986.

Віктор Зарецький – Настя. Олія, 1986.

Зарецький не йшов протореним шляхом нівелювання особистих почуттів людини. Чи не тому тодішня творчість Зарецького не втрачає своєї цінності, стрижня сьогодні, де на терезах історії і наших аналізувань знову і знову важаться долі, слова, вчинки? Він з тих небагатьох художників, кому перебудовуватися не довелося, бо ніколи не творив на “потребу дня”.

Справжнє мистецтво, то не лише констатація окремих фактів історії та перепетій життя, а, насамперед, відображення глибинних суспільних зрушень. Творчість і доля Віктора Зарецького яскраво віддзеркалюють характер епохи, її періоди, правда, суто індивідуально. Переважна більшість творів радянського мистецтва 1950-60-х років змальовувала ентузіазм праці, всезагальне благоденствіє та радість буття. “Шахтарська” та “колгоспна” лінії у доробку Зарецького начебто суцільно відповідають загальному курсу. Проте… проте праця в його картинах, то не демонстрація фізичної сили, легкості самого процесу й білозубих щасливих усмішок, а самозаглиблеие дійство, в якому розкривається людина і прекрасні трудові традиції народу. Чимало дісталося йому нарікань від мистецтвознавців і художників за відомі полотна “Портрет ланкової Поліни Сироватко”, та “Портрет з дочкою” (“Чешуть коси”) через те, що митець круто відвернувся від заяложених композиційних та умоглядних схем подібних картин. Він портретував доярок і зоотехніків не як “образи типових представників колгоспного селянства”, а конкретних, привабливих, цікавих людей. Відшукував для цього влучні моменти, подробиці, знаходив неординарні композиції.

В його численних портретах саме через конкретне, людяне, особисте, часто досить інтимне (“Чешуть коси”) й проступає типове. Він завжди ішов від особистості, плекаючи індивідуальні риси, красу, уподобання своїх героїнь та героїв. Згадаймо “Портрет дівчини” (1964). Натруджені великі важкі після робочого дня руки. Але ж не тільки про ударну працю на фермі або у полі розповідає художник. Він прагне розкрити поетичний духовний світ дівчини. Візерунки багатих вишивок промовляють про майстерність і смак вишивальниці, про творчу натуру, що наснажується набутками предків і не розриває традицій, вкладаючи, напевне, у давні орнаменти й частку своєї фантазії та хисту. Бачимо тут і схильність до затишку, прагнення краси і тепла.

З’являються у той час і роботи з “подвійним” дном. Такі “Косарі”. Тоді мало кому спадало на думку, що художник зовсім не має на увазі пафос праці й радість сильних молодих рук. Не хотіли звертати увагу на те, що косарі-військові не мають не лише відзнак, а й облич. Ці люди в галіфе і червоних майках методично, у поті чола косять не просто траву, а безліч предивних квітів, цвіт… Поле за ними пусте, ані баревного зойку. Ми тепер легко і без остраху але з гіркотою можемо подумати: “Цвіт… Цвіт чого? Чи не нації, культури, народу? І чому червона фігурка дівчинки на такому ж палахкотливому коні летить стрімголов? І чому такі збентежені рухи жінок, такі тривожні кольорові контрасти на дальному плані?” Нині історики не ховаючись вираховують жахливі цифри репресованих за часів сталінщини, тому нескладно читати езопову мову художника. А яку ж присутність духу треба було мати, щоб тоді висловлювати такі думки картинами!

Київ, 1991. 36 сторінок.

Київ, 1991. 36 сторінок.

ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ: КАТАЛОГ ВИСТАВКИ ТВОРІВ

Творчість Віктора Зарецького врешті розвивалася цілком у руслі сучасного йому творчого процесу, тільки завжди була на щабель вищою загального рівня, як щабелем вищою була поезія Ліни Костенко чи Івана Драча, режисура С. Параджанова або Ю. Іллєнка, графіка Георгія Якутовича, проза Григора Тютюнника…,— особливо коли це стосується ірреального: духовного боку справи, виваженості і вагомості, сердечної наповненості й зболілості та щирості, а відтак — переконливості.

А ще був час, коли Віктор Зарецький присвятив себе монументальному мистецтву. Як він сам висловився: “Пішов по сірники, а захряс на вісімнадцять років”. На цій ниві спочатку працював з дружиною— монументалістом Аллою Горською. Це була прекрасна співдружність двох митців. Обидва— сильні натури, життєлюбні й талановиті. У обидвох — незліченні творчі задуми на майбутнє. Вони у співавторстві з іншими художниками створювали мозаїки з смальти та кераміки — “Прометей”, “Земля”, “Вогонь” та ін. у середній школі № 47 Донецька, “Дерево життя” та “Птаха— мрію” в ресторані “Україна” в Маріуполі, “Прапор перемоги” у Краснодонському музеї “Молода гвардія» та багато ін. Мозаїку “Прапор перемоги” закінчували вже без Алли Горської. Пізніше її ім’я навіть не згадували, а прізвище Зарецького, хоча і називають, проте у склад авторів, премійованих за створення комплексу Краснодонського музею, не ввійшло.

Період “відлиги”, коли розгорнулися й забуяли молоді творчі сили, коли на щит була піднята національна культура, почалося її відродження, коли посилилася зацікавленість народів до власних джерел та традицій, виявився швидкоплинним й коротким… Тільки тепер трохи піднялася завіса над провокаціями проти інтелігенції та репресіями кінця 1960-70-х років. За маштабами вони, напевне, не можуть дорівнюватися репресіям епохи сталінщини, проте доль зруйнували немало. Вони також сприяли уповільненню розвитку країни в усіх галузях науки, культури, виробництва. Відбилося все це і на долі Зарецького…

Відтоді твори Зарецького хоча й приймали на виставки, експонували з осторогою, без бажання. Він продовжував працювати невтомно, від ранку до вечора, з головою поринув у живопис і не дозволяв собі зупинитися. Часом мало не старцював, але творив, не допускаючи у серце зневіру. Живопис став його життям, і смислом, і сутністю.

Віктор Зарецький - Діти. Темпера, 1989.

Віктор Зарецький – Діти. Темпера, 1989.

Певний час Віктор Зарецький вів художню студію. Сенс цієї діяльності він бачив у тому, щоб навчити талановиту молодь не просто малювати з натури, тобто ремеслу. Він,— блискучий рисувальник,— вважає, що це справа не хитра. Головне, на його думку, розуміти мистецтво, любити і розбиратися в ньому, знатися на стилях, осягнути їхні формотворчі принципи й у свої роботи неодмінно вкладати ідею, бо без цього художнього твору не буде. Він прилучав своїх учнів до того, що зрозумів і вистраждав сам… Багато з них вже стали на самостійний мистецький шлях, але ще довго ходили до нього за порадою.

І був період, який звичайно у мистецтвознавстві називають новим етапом творчості, або парадніше — новим ступенем. А сам Зарецький каже, демонструючи “етапні” твори: “На цих роботах я ламався”. І справді, вся офіційна система цінностей, що побутувала донедавна в радянському мистецтві, була настільки важкою, неповороткою брилою, що подолання в собі її заскорузлості вимагало неабиякої ламки.

Важко собі, навіть, уявити, де знайшов художник сили, щоб так докорінно змінитися, пройти такий величезний відтинок шляху в мистецтві. Подібний шлях раніше долали кілька поколінь. Так, Віктор Зарецький від сталого реаліста подався в імпресіоністи, пережив власний пуантилізм, захопився аплікацією, народним мистецтвом, естетикою модерну і виробив врешті-решт особистий стиль, що увібрав у себе знання глибинних рухів різноманітних мов живопису.

Творчість Зарецького уявляється протестом антиестетичності навколишнього середовища, проти засилля догм і штампів, і рамок, у прокрустове ложе яких мали вкладатися митці протягом гірких десятиліть горезвісного періоду, що грянув морозами після “відлиги” і скрес лише під натиском перебудови. Одні художники на знак протесту змальовували смітники і покидьки великих міст, інші вдавалися і вдаються до різноманітної, часто закодованої власної символіки, а дехто був змушений шукати духовної свободи за кордоном. Доробок же Зарецького останніх двох десятиріч по духу рідний творчості художників європейського модерну, що квітував на межі століть. Складний переламний період 19 і 20 століть викликав до життя мистецтво, яке виражало себе через красу, гармонію, естетизм, через заперечення позитивізму та прагматизму. Художники прагнули висловити тривогу й внутрішню напругу своєї епохи, адже дух революцій та воєн, трагедій та зламів уже повіяв у повітрі. Мабуть, цей дух таки сильно впливав на митців і зовсім не вселяв оптимізму. Певною мірою наш час можна порівняти з тією епохою.

Віктор Зарецький відкрито звертався до кращих надбань того мистецтва, він використовував ДУХ, а не букву, ІДЕЮ, а не тезу, він лише користувався уроками сецессіону, виражаючи своїм мистецтвом індивідуальність, наснажуючи призабуту нинішніми художниками традицію символами і метафорами, що породжує сучасність, неординарною думкою і тлумаченням світу, нерідко звертався до української народної традиції. Краса в його творах постає через виразність ліній, плям, через гармонію барв. Творчість Зарецького наближає до модерну й те, що за принципом його досить цілісної концепції є своєрідною й тонкою стилізацією та здатністю виявити духовну сутність мистецтва.

Нарешті у нашому суспільстві перестало бути одіозним твердження про те, що кожне мистецтво, стиль, напрям, кожен твір треба сприймати й судити за тими законами, за якими вони створювалися.

Охопити творчість Віктора Зарецького стислою характеристикою дуже важко, надто багатий і розмаїтий його доробок. Цілісно і вражаюче сприймається зроблене ним за останні півтора десятиліття. Воно вимальовується кількома паралельно розвинутими лініями, що так чи інакше взаємопов’язані й міцно переплетені. На численних полицях майстра зберігається безліч робіт, невідомих глядачам. Те, що ми їх не бачили так само як і багато творів інших майстрів, викривило розвиток культури і наші уявлення про мистецтво. Ведучою темою творів цього періоду була екологія людського духу.

Часто художник звертався до жіночих образів. Жінка на портретах Віктора Зарецького постає такою, якою вона прагне і має бути, якою творила її природа та світова поезія — вродливою і таємничою, жіночною і привабливою, жагучою і бажаною, діамантом, що потребує оправи… Художник щедро створював ту чарівну “оправу”, в якій у нездійсненних мріях живе кожна з них. Він відроджував те, що втратилося, нівелювалося гіршими зразками і традиціями сучасного мистецтва та реального життя, а було споконвічним. І ось тоді, коли сама Єва втратила віру в прекрасне, Віктор Зарецький проголошував і переконував, що жінка — то всесвіт, а всесвіт— то жінка. В принципі нічого нового він не стверджував, просто геніально будив в нас гени язичників. Ті гени, втрата яких спричинила до екологічних катастроф. Так, наші пращури уміли шанувати природу і космос, жити з ними в любові та злагоді. Екологічними ж катастрофами стали не тільки спаплюження,знищення або торг природними та культурними святинями, а й спотворення самого розуміння такого явища, умоглядного і природного, як жінка.

В тому, як Зарецький розробляв і вирішував образ жінки, бачимо розвиток традиції, закладеної на межі століть австрійським артистом пензля Густавом Клімтом. Проте, якщо славетний віденський художник змальовував благополучних, манірних, розбещених красунь, передаючи їхню жагу і пристрасть, роблячи акцент на еротичному началі їхнього фізичного і душевного стану, в чому, до речі, присутня витончена поезія та аристократизм, то у Зарецького “посил” в портретах дещо інший. Нерідко у вишуканості прозирає надлам, а холодна тендітна краса сприймається викликом нездійсненій любові.

Його портрети — напівмарення, непівтеатр, омана і мрія, і сон, і біль, і туга, і через все це — дійсність і високе мистецтво, в якому злилися реальний або ілюзорний духовний світ натури й світ самого митця, який був здатен до надчутливості у розумінні страждання і краси. Віктор Зарецький відшукував дорогоцінні краплини споконвічної жіночої краси і перетворював їх на суцільний водограй, що міниться і виграє любов’ю, радістю, натхненням, шалом, жагою, передчуттям, гармонією, казкою, чарами…

Ритмізація твору — один з блискучих талантів митця. Ритм — це стрижень робіт Віктора Зарецького, він організує простір полотен, буяння кольорів, протистояння форм, стихію почуттів митця і головну думку в найбільш кольорово і композиційно ускладнених творах, виявляючи її виразніше або притишуючи. В одній картині це торжество ритмо-барвної стихії, в іншій — гра форм, ще в іншій — шал ліній або перевага декоративних площин. Він органічний майстер орнаменту: нерідко його роботи перетворюються на суцільний візерунок. Не останню роль у грануванні та вивершенні цієї майстерності відіграли знання і любов Зарецького до народного мистецтва, українського,— зокрема, схиляння перед малюнками Ганни Собачко та Марії Приймаченко. В доробку художника є полотна, присвячені народній творчості й геніальним майстриням, такі як “Пастух”, “Народне мистецтво”, “На печі”…

Картини Віктора Зарецького насичені певною семантикою. Причому символіка кольору, форми, предметів, ситуацій, рухів… виступають у поліфонії звучання і зміна тої чи іншої складової частини змінює і лад, і тональність, і саме значення часто на протилежне.

Віктор Зарецький - Портрет народної артистки УРСР Т. Цимбал. Олія, мішана техніка, 1987.

Віктор Зарецький – Портрет народної артистки УРСР Т. Цимбал. Олія, мішана техніка, 1987.

У портретах і композиціях нерідко зустрічається соняшник. Згадаймо наші особисті враження від цієї усміхненої квітки. Так, і саме сонце, і символ світила, і знак родючості, і згадка дитинства, і луна пам’яті про рідний край, і теплий подих літньої землі, й ще щось таке, від чого заходиться серце. В портреті “Ілони” соняхи і маки — піднесене яскраве тло молодості й внутрішньої снаги, як символ раннього літа і розквіту. А у “Шлягері” соняшники зрілі, обважнілі й щемно печальні. То вже початок зів’янення. А ще в іншому полотні соняшник— красномовний символ України, її барв, візерунків… Така символо- і міфотворчість — характерна ознака художнього життя сучасності, вона певною мірою притаманна і графіці, і декоративно-ужитковому мистецтву, і кіно, і театру… У живописі Зарецького вони набирають власної якості й смислу, не спитавши дозволу у глядача, залучають його до співтворчості й робиться це делікатно, ніби мимохіть. Роботи Зарецького з тих, які хочеться роздивлятися. Спочатку привертає увагу їхня краса і багатство, потім дивує незвичність мови, способу подання думок, довершеність композицій, шляхетність. Захоплює насиченість і буяння барв. Ще далі заворожує гра форм і фактур. Потому іде розшифровка сюжету, підтексту, символіки і… знову милування. Твори просто заворожують. Вони настільки красиві, багаті, мінливоколірні, такі несподівано пишні й привабливі, що навіть спеціалісти торопіють: “Чи не занадто розкішна палітра, чи не забагато стилізації, та навіщо стільки золота, срібла і… краси?”. Так, ми відвикли від краси, перестали відрізняти її від солодкавості або несмаку. Ми забули прекрасні традиції іконопису, сецессіону, а також пошуки таких близьких нам майстрів, як Михайло Жук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, де так різноманітно і вдало, впливово і переконливо використовувались золоті й срібні фони, вставки, німби, елементи та фактурні особливості цих матеріалів, мінливості їхньої світлонасиченості й візуального враження та символічного, трансцендентного контексту. Не згадуємо навіть, що в українському пісенному фольклорі та поезії означення золотий, срібний, зоряний, квітучий… відіграють величезну образотворчу та емоційну роль. Надто вузьке коло живописного мовлення і взагалі художніх мов, штучно культивоване у нашій культурі десятиліттями, розучило (чи не навчило?) нас сприймати і приймати щось відмінне від усталеного. Чи не тому часто не вміємо розрізнити псевдо- від справжнього, вправну гру на струнах нашої душі від стогону серця художника, щиру любов і страждання від порожніх слів про них. І коли в картинах Зарецького голова маляти й дивоптаха дитячих снів виявляються осяяними, наче німбами увінчаними, хіба важко зрозуміти, що мова іде про любов, про все святе для кожної людини. А святість і свято, і творчість і сенс нашого буття — хіба подільні? Художник, так багато вистраждавший, все ж не втратив сенсу буття, залишився гедоністом, ніс у життя красу, біль, любов, жаль і подивування. Звеличував і оспівував те, що завжди складало гармонію людського життя. От і сяють німби любові над головами жінок, дітей, птахів і квітів.

Язичницька радість буття, суто язичницьке поцінування щастя, злиття з природою і водночас гірке передчуття можливої катастрофи, трагедії, лиха, всесвітнього загину — ще одна вагома тема творів художника останніх десятиліть. Нині перед людством помалу відступає страшна загроза атомного пекла. Та залишається нагальною примара повільного і неминучого виродження через загибель природи. Про це волають найпрекрасніші картини художника: “Краса залишає Землю”, “Знак біди” (“Вогненне дерево”), “Озонна діра”, “Біда”, “Сполохи” тощо. Важко не погодитися з думкою митця про те, що людству потрібні закони, які б карали за спаплюження природи так само суворо, як за навмисне вбивство. Тоді тільки ми зможемо вберегти планету і повноцінне життя не лише прийдешніх, а й нинішніх поколінь. Інакше художникові вбачаються “Атомна зима”, “Мертва вода”, “Дзвони”, “Після катастрофи”…

В його художницькій натурі щільно сплелися романтик, лірик, і тверезий реаліст. Він розумів, що одне діло написати мертвий, холодний пейзаж і назвати його “Біда” і зовсім інше — показати серед насильницьки змертвілого, серед знищеного, залишки сліпучої краси. Тим сліпучішою видається глядачам колишня краса, чим нищівніше й безглуздіше руйнування.

І в назвах робіт нерідко є чинник уповільненої дії. “Сполохи” — одразу уявляєш трагедію. І якось полегшено зітхаєш, коли бачиш, що на цей раз “спалахнула” осінь різнобарвним вогнем свого листя, розлила золоті роси, розплела руді коси, позначила багрянцем не лише верховіття дерев, а й землю. І сполохи ці прекрасні у своїй природності, невідворотності й доцільності. Своїми творами художник вже давно піднімав ті проблеми, що в останні роки так палко і боляче зазвучали на різноманітних зборах української громадськості, засіданні творчих спілок — проблеми життя людини, культури, навколишнього середовища. В них звучать пророчі передбачення і застереження.

Стежка, яка вела за собою талант Віктора Зарецького, виявилася невторованою і непрямою. Ішов нею митець важко, проте несхитно, не зупиняючись надовго біля перешкод, завжди видобував у собі сили будь-що іти далі. Зупинка була для нього смерті подібною. І як би важко, трагічно не складалися його доля життєва і творча, йшов далі, Творча натура Зарецького була широко відкрита усій розмаїтості культури, як минулого, так і сучасності, вільна у використанні мистецьких стилів, систем, прийомів та засобів виразності, відбиваючи і переосмислюючи все це оригінально й індивідуально.

Сила духу і вірність справі — одна з важливих прикмет справжнього таланту і високої долі. І коли прийшов час озирнутися на пройдений шлях, час “збирати каміння”, виявилося, що трагічні втрати й страждання не зломили його особистість і обернулися для художника надбанням.

Олеся Авраменко, 1991

'
Share This