Софія Караффа-Корбут увійшла в українську графіку десять-дванадцять років тому. ЇЇ шлях від учнівства до зрілості упевнено пройдений мовби в кілька кроків, тому здається він таким коротким. В кінці 1950-х років художниця показувала на виставках розмальовані посудини. В 1963-у році Караффу-КорБут ще й зараховують до молодих, і в усьому зробленому нею вбачають лише обіцянку. Все найкраще, створенЕ нею на той час, народжується при доторканні до могутньої стихії народної творчості, до великої національної літератури – творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Один по одному виконує вона ілюстративні цикли, величезні аркуші, ніби й не звідуючи при цьому ніяких труднощів, а лише радіючи новій роботі.
Гравюра “Ян Гус” (“Єретик”) 1961-о року свідчить про формування Караффи-Корбут. Вже тут можна бачити риси образної мови художниці – зіставлення сповненої життя постаті “єретика” і площинних, контуром намічених стражників у латах, мертвих символів старого світу, що відходить. На такому ж контрасті пізніше буде побудована гравюра “Прометей” (за А.Малишком), де ніби у мовчазному двобої зійшлися радянський воїн і потворні тіні у касках зі свастикою.
Софія Караффа-Корбут – Іван Підкова, 1963
Пізніші графюри засвідчують, що майстриня стає вільнішою, незалежнішою у виборі зображувальних засобів. Так само її заполонюють образи Шевченка і Лесі Українки, проте графюри Караффи-Корбут – не ілюстрації. Поезія, в якій вони беруть початок, продовжує в них своє життя – художниця думає разом з поетом, і її образи стають у ряд, паралельний з тим, який зроджує вірші. Образи жіночого щастя й горя (“Вона чує з тії хати”, “Час твій прийде з долею битися”, “Покинули стару матір”), образи страждання й гніву народного (“Зашули кайдани під землею”, “Голота”, “Досвітні вогні”, “Прометей розкутий”) утверджують неперехідну, не підвладну часові красу класичної поезії, співзвучної з нашою сучасністю.
Створюючи такі роботи, художниця, природно, приходить до монументальності. Її гравюри набувають декоративного ладу. Площинність аркуша залишається площинністю: відчуття глибинної протяжності простору в них створє лінійні ритми, співвідношення фактур, завжди несподіваних і невичерпно різноманітних. Ритми її ліноритів надзвичайно промовисті: пружні й чіткі (“Іван Підкова”), згасаючі й переривчасті (“Покинули стару матір”), вони постійно виправдовуються змістом твору і власне втілюють його.
Караффі-Корбут вірно служить її досвід роботи в декоративному мистецтві. Він дав їй гостре відчуття матеріалу. Елементи зображення вона кладе на аркуш як фрагменти мозаїки. Кожен з них трактується не лише як відбиток поверхні лінолеуму – матеріал живе в гравюрі зі своєю масою, об`ємом, пластикою.
Львів, Каменяр, 1973. 105 сторінок.
ЛИС МИКИТА З ІЛЮСТРАЦІЯМИ СОФІЇ КАРАФФИ-КОРБУТ
Караффа-Корбут – львівська художниця, тисячою ниток пов`язана з львівською школою графіки. Від традицій школи, з такою силою втілених у творчості О.Кульчицької – попередниці і вчительки Караффи-Корбут, – і її схильність до монументальної форми, і героїчні образи, і декоративність.
У пошуках монументальності, які захоплюють все багатонаціональне радянське мистецтво кінця 1960-х років, художниці належить помітна роль: поняття про сучасний стиль міцно пов`язується з її роботами.
Уміння побачити події минулого по-сучасному гостро, розкрити їх соціальний зміст, їх драматизм, підкреслити значення класичної літератури серед важливих духовних цінностей сьогодення – визначає сутність мистецтва Караффи-Корбут. Це – дуже молоде мистецтво, і принадність його в тому, що є в ньому свіжість початку і художня зрілість.
