Всеволод Максимович — нове ім’я
Твори Всеволода Максимовича з’явилися у збірці Національного художнього музею (на той час Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка) 1926 року. Федір Ернст, один із засновників музею, прагнучи створити повноцінну художню колекцію, їздив по всіх усюдах, збираючи витвори українців. У Москві натрапив на роботи Максимовича. Дізнався, що той жив у Полтаві, мистецькою освітою і професійними навичками був зобов’язаний Івану Мясоєдову. Згодом, опинившись у Москві, відвідував студію Рерберга. 1914 року влаштував виставку, яка, на жаль, ані жаданого успіху, ані грошей не принесла. Тоді він вчинив самогубство.
Картини художника-полтавця, привезені до Києва, засвідчили, що стиль модерн, який на початку ХХ століття охопив мало не всі європейські країни, лишив по собі помітний слід і в українській культурі.
ВСЕВОЛОД МАКСИМОВИЧ: КАТАЛОГ ВИСТАВКИ ТВОРІВ
Очевидним є зв’язок Максимовича з мистецтвом найбільших майстрів сецесії — Одрі Бердслея, Костянтина Сомова, Михайла Врубеля. Любов’ю до них він перейнявся під впливом Реберга. Органічне єднання реального і умовного являють його романтичні панно. Фантазію художника реалізовано за всіма законами декоративного полотна — з чітко вибудованим переднім планом, “мозаїчним” сполученням приглушено-матових кольорових плям, орнаментальним багатством контурних ліній. Величі, дивовижної краси і загадковості сповнені немов застиглі в нерухомості його персонажі. Стилізовані оголені людські постаті (до речі, за його стилізацією стоїть бездоганний рисувальник) нагадують атлетів (мабуть, дало взнаки те, що він разом з І. Мясоєдовим і Ф. Кричевським належав до нудистичного атлетичного гуртка). Атлетизм — риса рідкісна, незвичайна для сецесії з її чисто-густо знеможеними, перевитонченими, безплотними образами (на той час багатирство культивував кубізм). До того ж, атлетизм Максимовича позначений нарцисизмом, самозакоханістю. Витончено красиві обличчя — і жіночі, і чоловічі на його панно наче “списані” з самого художника.
І ще одна, властива саме йому особливість: в орнаментальних стилізаціях, де переважає мотив “пав’ячого ока”, може мимоволі, підсвідомо пробивається хист полтавця. Орнаменти перегукуються з полтавськими вибійками, та й в колориті відбивається не тільки вплив давньогрецького вазопису — чорного і червоноколірного, а й барви тих таки вибійок червонохристих і темних.
Лінійно-декоративну систему, яка також належить стилю сецесії, бачимо у вишикуваних натюрмортах Максимовича, його фантастичних пейзажах, портретах. Автопортрет побудований на якомусь драматичному співставленні глибокого чорного і сліпучо білого кольорів. З нього постає напрочуд красива, елегантна молода людина. Сильне враження лишають очі, в їх задумливому, сумному і дещо холодному погляді — відчуття душевної втоми, відречення від світу, внутрішня спустошеність, і ще може передчуття близької смерті, адже її “атрибути” невипадково зображені на орнаментальному тлі. Невдовзі, коли Максимовичу минуло лише 20, його не стало. Картини повторили його трагічну долю. Замість стати окрасою музейної експозиції, за вироком невігласів від мистецтва, вони були визначені як твори, що мають низький художній та ідеологічний рівень і на довгі десятиліття потрапили до підвальних фондосховищ. Тим-то, непересічний митець, який творив на початку ХХ століття, вперше виходить перед люди лише в останнє його десятиріччя.
