Український живописець-пейзажист Микола Петрович Глущенко народився 17 вересня 1901 року в Новомосковську (тепер Дніпропетровської області). Максим Рильський, добре обізнаний з глущенківським живописом, свої спостереження висловив такими словами: “Глущенко, людина широкого обдарування, головну увагу віддає пейзажному живопису. Пейзажист. У цьому слові є спільне щось із словом лірик… Назви справжнього пейзажиста заслуговує тільки той, хто не лише вміє вправно віддати олією, пастеллю чи аквареллю лінії і барви, тони й відтінки, світлові ефекти і т. д., але й глибоко любить свою країну, її дерева, води, сади, міста, села і ту саму любов огріває і окрилює у глядача…”.
Глущенко — пейзажист. Ця думка усталена, зафіксована в численних дослідженнях сучасного українського радянського мистецтва. Та й сам митець неодноразово наголошує на цьому, завжди додаючи, що постійний, практично щоденний конктакт з природою допомагає йому, його колегам за обраним жанром зберегти енергію творчості, щире і безпосереднє сприйняття вічно прекрасних, поетичних, надихаю-чих її мотивів, розмаїття життя.
Пейзажист…- Але ж не будемо за цією дефініцією штучно спрощувати, звужувати і збіднювати масштабність і вагомість доробку художника. Адже кожному, хто бодай побіжно стежить за розвитком сучасного мистецтва, відвідує виставки, що влаштовуються так часто у багатьох містах, добре знайоме ім’я київського живописця, його твори, позначені відразу відчутною самобутністю, виконані в найрізноманітних жанрах і техніках олійного та акварельного живопису, рисунка, монотипії.
У зв’язку з цим наголосимо на значущості пейзажу. “ПЕЙЗАЖ — в образотворчому мистецтві — жанр, присвячений зображенню природи, міст тощо”. Віддаючи належне — знову-таки — лаконізмові довідників, зауважимо, що помилковим було б прагнення звести роботу в цьому напрямку до ретельного відображення на полотні або папері мотивів природи зі скрупульозно переліченими і зафіксованими її ознаками. Хоч часто-густо кожен з нас і всі ми разом зустрічаємося саме з такими творами, в яких за допитливістю і пунктуальністю автора губиться зміст задуму, логіка завдання, його естетична вартість. Доречно навести в зв’язку з цим думку Олександра Довженка, висловлену ним ще 1943 року: “Багато хто розглядають пейзаж просто як нейтральне місце дії, збіднюючи цим самих себе. Пейзаж повинен мати драматургічну цінність. Пейзаж має відбивати духовний світ людини і перебувати в гармонії з цим духовним світом”.
Отже, відтворення духовного світу людини за допомогою пейзажу (Довженко) і зв’язок, тісний і органічний зв’язок уособлення пейзажу з поняттям Батьківщини (Рильський)… Не боячись будь-якого перебільшення, визнаймо, що лише наша вітчизняна культура, література і мистецтво, кінематограф і музика зосереджують у пейзажі розвинуті на такому високому рівні гуманістичні, громадські і патріотичні тенденції й прагнення.
Прагнення за допомогою пейзажу, його поетичних образів передати почуття, задовольнити естетичні потреби заповідані художникам ще з давніх-давен. Але лише з XIX століття — за спостереженням М. В. Алпатова — пейзаж починає сприйматися митцями не тільки як образ природи, але й як вираження настроїв людської душі. “Наші живописці в просторовому ладі картин прагнули виявити місце людини в світі, її ілюзії і мрії, її надії і прагнення”. Відзначимо в зв’язку з цим плодотворний вплив літератури на живопис — пейзажних шедеврів Пушкіна і Шевченка, Лєрмонтова і Гоголя, Тютчева і Толстого, Лесі Українки і Чехова, Горького і Коцюбинського.
“Коли живеш творчістю,— писав Глущенко,— думаєш кольором або лінією, коли все в житті пов’язане з втіленням на полотні своїх переживань…— істотний вихід з цього — це, щоб усе, що хвилює, що турбує, лишилося, на полотні. Кожен новий день — нові враження!..”
У цих словах – весь Глущенко, його характер, невгамовність творчості, невтомність, що часом межує з одержимістю. Юрій Смолич, багаторічний свідок роботи митця, відзначав, що “він (Глущенко — І. В.) завжди в праці, він завжди жадібний до праці і без неї не мислить свого існування”.
Згадуючи величезну, буквально незліченну кількість картин Микола Петровича, експонованих на сотнях, без будь-якого перебільшення, сотнях виставок, ми бачимо великого майстра, невтомного трударя, якого природа щедро наділила яскравим талантом, незмінною здатністю розуміти життя, відчувати його повноту, всю красу, всі барви і якому щастить, щастить постійно протягом багатьох років відкривати захопленому глядачеві все нові й нові обрії дивовижного і прекрасного світу мистецтва.
Можна по-різному ставитися до здобутків художника, що стосуються років творчого його життя. Очевидно — і це природно — кожен глядач по-своєму відчує пошуки митця, внутрішній динамізм його творчості, проблеми, вже розв’язані ним і ще не розв’язані. Про все це так щиро промовляє глущенківський живопис. Але всі ми були і лишаємося одностайними в нашій щирій шані його праці, праці буквально подвижницької, в усвідомленні вагомості доробку майстра, його особистого внеску в розвиток українського радянського мистецтва, процеси пластичного збагачення сучасного живопису. Ще двадцять років тому Леонід Первомайський писав: “Без Миколи Глущенка не можна собі уявити українського малярства…” Ясна річ, піввіковий доробок Миколи Петровича, його напрочуд плодотворна творча діяльність і невтомна енергія дають усі підстави для такого висновку.
Отже, феномен Глущенка?.. Разом з тим уявляється, що поява і не просто поява та існування, а активна участь Глущенка в сучасному художньому житті, в процесах, що відбуваються зараз у радянській культурі, цілком природні. Більше того, закономірні.
У нашій культурі, культурі суспільства розвинутого соціалізму, в нашому мистецтві, мистецтві соціалістичного реалізму, з чітко визначеними, усталеними традиціями громадянськості, патріотизму й гуманізму, з своєрідним, високо розвинутим пієтетом рідного краю, відтворюваного широкою амплітудою почуттів — від мужньої епічності до тонкого ліризму — не могли не з’явитись, повинні були з’явитися митці, творчості яких властива відповідна поетика образів, люди саме такого характеру, саме такого ладу почуттів.
Глущенко — художник XX століття. Його творчість відбиває світогляд людини, яка усвідомлює й активно стверджує передові ідеали, відчуває внутрішню потребу повсякденної участі в громадському житті країни. Глущенко — художник нашого часу. Образно-пластична система його творчості є підсумком органічного сплаву яскравої, непересічної обдарованості з умінням невтомно цілеспрямовано працювати, що й дало змогу досягти високого професіоналізму, збагаченого поглибленим вивченням традицій вітчизняної класики і перлин народного мистецтва, а також досягнень європейського, насамперед французького живопису кінця XIX — початку XX століть.
Наймовірніше, саме відповідність Глущенка — художника і людини — своєму часові, щаслива вдача митця, що допомогла йому, його яскравому мистецтву пронести через усе життя, довгі і часом буремні десятиліття, запал юнацького натхнення, невичерпність почуттів, самозабуття в роботі, відверта і довірлива щиросердість образів обумовили постійний інтерес громадськості до творчості майстра.
Практично глущенківський доробок, котрий сьогодні можна визначити лише словом “незліченний”, добре знайомий сучасному глядачеві по виставках, що експонувалися буквально повсюдно на Україні, а також у зарубіжних країнах. І скрізь живопис художника — в абсолютній більшості випадків — викликав щире захоплення, радість схвалення, сердечну подяку.
Микола Глущенко не охочий до просторікуватих заяв, гучних промов тощо. Людина праці, він говоритиме, якщо захопити його темою розмови, лише про роботу. Говоритиме надзвичайно образно, гранично точно і змістовно. А найчастіше просто показуватиме свої твори, показуватиме мовчки або коротко коментуючи особливості обраного мотиву. Микола Петрович, повторимо, ніколи не говоритиме про красу і поезію створених ним образів. Їх відчуватиме сам глядач, від самого початку заворожений, захоплений буянням барв, щирою сповіддю авторських почуттів, багатством інтонацій, настроїв, нюансів, так точно, так виразно втілених живописом або рисунком.
Заквітчаний Київ, напоєний сонцем, неозорі дніпрові береги або химерні громаддя Паризького собору Нотр-Дам, Седнів, що засліплює недоторканою білістю снігового покриву, або люта, шалена сила розгніваних хвиль Чорномор’я, виноградники Криму і карбоване золото карпатської осені, яблуневий буйноцвіт і квіти… Волошки, чорнобривці, півонії, троянди — квіти, якими така багата наша земля, і поряд квіти, народжені лише уявою автора…
Чи ж можна, бодай побіжно і суто умовно, перелічити мотиви, що зацікавили художника, надихнули його до творчості, прислужилися йому в роботі і перетворилися владою його таланту, багатством його духовного світу в прекрасні поетичні та захоплюючі образи?! Людина бачить у природі лише те, що знає…— Якщо цей афоризм Джона Констебла, англійського живописця, котрий народився 200 років тому, взяти за аксіому, то, знайомлячись з безмежністю відтворених Глущенком мотивів, проймаючись відчуттям величі створеного ним образного світу, можна лише дивуватися обсягу, масштабові набутих ним знань.
Глущенко вчився на природі у самої природи. Вчило його і життя. Складне, пройняте драматизмом часу, позначене величчю історичних перетворень, динамізмом соціальних процесів. Юнаком М. П. Глущенко потрапив за кордон. У Берліні він вчився, тривалий час жив і працював у Парижі. В умовах зростаючої духовної кризи буржуазного суспільства, викликаної багатьма соціально-політичними факторами, у вирі бурхливого розвою найрізноманітніших мистецьких шкіл, течій, напрямків, що часом доповнювали одне одного або відповідно еволюціонували, а частіше протистояли одне одному або заперечували всі інші, формувалася його творча особистість.
Так вже склалося, що знайомство з мистецтвом від самого початку було для Глущенка дещо однобічним. Істотно, що в музеях Берліна юнак бачив чимало славнозвісних шедеврів світової культури, осягнення величі яких відбувалося з часом. Оглядаючи численні картинні галереї, він знайомився з доробком провідних тоді художників, вивчав тенденції сучасного малярства Західної Європи, але… Але був відірваний від річища вітчизняного мистецтва, від його визначальних традицій, що стали логічним наслідком розвитку нашої культури і втілювали передові ідеї, духовні прагнення рідного народу.
Природний талант згодом набув високого професіонального рівня завдяки постійній, винятковій самодисципліні. Він знайшов вияв у творах, образи яких були сповнені конкретних життєвих вражень і конденсували настрої і почуття, що хвилювали тоді молодого митця. Використання різних видів пластичних систем у ранніх роботах свідчило про часом імпульсивну напруженість, з якою Глущенко шукав найбільш переконливих і виразних форм втілення авторського задуму.
“Черга за супом”, “Безробітні”, “Нічні музиканти” та інші композиції, виконані пером або сангіною, були наслідком не просто побаченого на вулицях капіталістичного міста, але й особисто пережитого і вистражданого. В цих творах художник залишається вірним принципам критичного реалізму, якими керувалося європейське графічне мистецтво демократичного напрямку. Щодо живопису, то амплітуда уподобань у молодого Глущенка тих часів значно ширша. Перше захоплення Рубенсом і Менцелем змінюється уважним вивченням класичної спадщини майстрів німецького Відродження, а потім й імпресіоністів. Засобами живопису він прагне розкрити теми жіночої краси, людського кохання, поезії почуттів і вже тоді намагається розв’язувати проблеми пейзажного жанру. Глущенко відтворює образи своїх знайомих та друзів, серед яких згадаємо насамперед Олександра Довженка, що жив тоді в Берліні, поєднуючи працю в Генеральному консульстві УРСР з навчанням мистецтву. На жаль, від тих часів (1921 —1923) лишилися лише два портрети (“Автопортрет” і “Жіночий портрет”). Написані за традицією на маленьких дерев’яних дошках, вони є цікавим парафразом ренесансних портретів. Разом з тим вони засвідчують набуту високу культуру живопису і рисунка. Рецензуючи ці та інші твори Глущенка, критика відзначала їх високу мистецьку вартість, констатувала появу “значного таланту з великим інтелектуально-естетичним комплексом” і пророкувала йому “великий успіх на ниві малярства”.
Двадцятирічний художник, зазнавши тягар мандрів на чужині, тяжкої праці, злиднів, відірваний в силу обставин від Батьківщини, у тих страшних умовах не загубив життєлюбства. Він не втратив віри в людину, в ідеали добра й краси. Велику і вирішальну роль у цьому відіграли його захоплення мистецтвом, естетичні та моральні уроки визначних художників-гуманістів, що славили життя, звеличували людину. На той час Гольбейн, Дюрер, Лукас Кранах, Енгр стають вчителями Глущенка. Це захоплення обумовило і серйозну школу виховання реалістичного світогляду, пластичної досконалості і композиційної вивершеності, сприяло здобуттю професіональної майстерності. Роки навчання — спочатку в школі художника-демократа Ханса Балушека, а від 1921 року в Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв — це час інтенсивної творчої праці. З великим захопленням Глущенко створює живописні і графічні композиції, які експонуються на численних виставках тих часів.
У травні — червні 1924 року в берлінській галереї Каспер було влаштовано першу персональну виставку творів художника. За свідченням преси, вона стала помітною подією в культурному житті міста. “На тьмяному тлі мистецького Берліна ця виставка — явище дуже яскраве…” Вислів був повторений багатьма газетами.
Прагнення Глущенка до чистоти форми, лінійної викінченості, до ясної чіткості задуму, ствердження ним оптимістичних засад людського існування, певний гедонізм образної структури — все це явно дисонувало з загальними настроями німецьких художників. Твори, показані на цій виставці, низка портретів і композицій (“Шахісти”, “Картярі”, “Любовна пара” та ін.) свідчили про появу на мистецькому обрії нового таланту. Вони певною мірою стали попередниками програмної виставки, що відкрилася 1925 року в Мангеймі, в приміщенні місцевої картинної галереї і започаткувала появу ще однієї течії в образотворчому мистецтві нашого століття, яка, за визначенням X. Хартлауба, організатора виставки, дістала назву “нової речовинності” – течії складної, часом суперечливої, що згодом, у своєму розвитку, в практиці художників зазнала майже полярних ідейно-пластичних перетворень.
А. В. Луначарський в своєму аналізі стану німецького мистецтва тих часів писав: “Революція зміцнювалась у надрах німецького суспільства і торкнулася художників. Частина сецесіоністів, що зібралися навколо “Штурму”, і взагалі різних експресіоністів і, нарешті, деякі молоді елементи стали поступово збиратися під конкретним гаслом антибуржуазної революції. Прагнучи звернутись до мас і бути якомога більш зрозумілими, ці художники беруть елементи дійсності, адже зображення елементів дійсності є найліпшою соціальною мовою”. Одним з таких “молодих елементів” був і Микола Глущенко.
Хоча він брав участь у кількох виставках творів художників напрямку “нової речовинності”, творчо і організаційно митець у цю групу все ж не ввійшов. Глущенко був надто молодим, надто любив життя, щоб дивитися на світ “лютими очима” — за висловом одного з теоретиків цієї течії,— щоб поринути в безодню жорсткої педантичності зображення і сухого моделювання форм. Прагнення до життєвої реальності, наслідування класики були для нього і благотворним джерелом, що збагачувало його особистий емоційний і творчий досвід, і школою віртуозної майстерності.
Картина “Процесія” (1925) — останній твір, витриманий в тому ключі, в тій образній системі. Вона завершує перший, берлінський етап творчості Глущенка. Складність композиційного завдання, досконалість його пластичного розв’язання – все це було властиво “Процесії”. Але водночас автор сам відчував загрозу штучної обмеженості методу і у зв’язку з цим неминучу загрозу манерності.
По закінченні навчання Глущенко переїздить до Парижа, де жив і працював протягом одинадцяти років. Париж… “Після жебрацького Берліна, який гнітить цвинтарною тишею, Париж приголомшує”,— писав Маяковський, що приблизно у той час був у цьому великому місті. Париж, з яким була пов’язана творчість велетнів реалістичного мистецтва Делакруа, Курбе, Мілле, Коро, блискучої плеяди імпресіоністів на чолі з Моне, Мане і Ренуаром, Париж Сезанна і Матісса, Піссаро і Марке, Пікассо і Леже, котрі поєднували талант, самобутню індивідуальність з полемічністю, часом суперечливістю творчого доробку.
“Франція,— писав Маяковський,— дала тисячі славнозвісних імен. На кожного з іменем припадає тисяча відомих лише своїм прізвищем. На кожного з прізвищем,— додавав він з сарказмом,— припадають тисячі, ні імена, ні прізвища яких нікого не цікавлять, за винятком конс’єржки…”
Істотно, що Париж — Мекка тогочасного західноєвропейського мистецтва — вабив молодого художника. Він відразу поринає в його мистецький вир, бере участь у виставках “Осіннього Салону”, “Салону “Незалежних”, “Салону Тюїльрі” та ін. Восени того ж, 1925 року в приміщенні галереї Фабр на Рю Міроменіль було відкрито його персональну виставку, яка дістала помітний громадський резонанс.
Спочатку такий успіх здається дивним, адже Париж є Париж! Адже за ним століттями слава і авторитет гегемону мистецтва! Адже його осередки: Монмартр і Монпарнас, кафе “Ротонда” і “Куполь”, незлічені галереї і музеї — це Олімп тодішнього світового мистецтва!.. І раптом такий успіх новачка-чужинця!..
Та якщо згадати історію, прочитати статті або нариси О. Бенуа, В. Маяковського, І. Еренбурга та ін., перед нами постане Париж середини 1920-х років з надзвичайно складною і строкатою картиною стихійного розвою всіх мистецьких течій, пройнятий якоюсь збудженою лихоманкою. Поодинокі постаті велетнів у своїй часом трагічній самотності та тріумфальні виступи представників молодого радянського мистецтва лише підкреслювали ідейну і формально-образну безвихідь творчості багатьох місцевих художників. “Байдужість до сюжету — характерна для нашого часу риса”,— писав О. Бенуа. Маяковський в “Семиденному огляді французького живопису” з разючою іронією зауважував: “А який грунт для французького мистецтва? — Паркет паризьких салонів… Крокую ще раз повільно, хочу, щоб мене зупинив сам живопис. Але живопис висить спокійно, як повішений… Висновок: Потрібна жовтнева мітла”. Саме в цей час і з’являється постать щедро обдарованого, сповненого кипучої енергії молодого художника. Його наче п’янить повітря мистецького Парижа. Митця збуджують полотна імпресіоністів та пост-імпресіоністів. Він віддається творчості, цілковито покладаючись на свої вдачу, хист, на свої почуття.
Київ, Спілка художників УРСР, 1976. 21 сторінка.
МИКОЛА ГЛУЩЕНКО: КАТАЛОГ ВИСТАВКИ ТВОРІВ
Але не тільки творчістю живе молодий митець. Буквально з перших днів свого перебування в Парижі він приходить до радянського повпредства і стає одним з найактивніших пропагандистів досягнень молодої соціалістичної держави. За його участю оформлюються експозиції радянських павільйонів на торгово-промислових виставках, що влаштовувалися у Франції, він — неодмінний представник на зустрічах радянських і французьких прогресивних діячів культури. Довідавшись про наступну організацію в Харкові (тодішній столиці Радянської України) художніх виставок, він надсилає ряд своїх творів, які з великим успіхом експонуються на Першій Всеукраїнській виставці Асоціації революційного мистецтва (АРМУ) і Всеукраїнській ювілейній виставці “10 років Жовтня”. Минає кілька місяців, і критика помічає еволюцію глущенківської творчості. Відчуваючи радість прямого, безпосереднього контакту з натурою, її втілення живописом і графікою, Глущенко захоплюється системою імпресіоністичного мистецтва.
Він часто подорожує. Подорожує по різних країнах, відвідуючи місця, відомі екзотичною красою, вражаючі багатством барв, контрастами кольорів. Від тих часів подорож стає для митця одним з головних, збуджуючих факторів творчості. Ця риса характеризує всі наступні періоди життя і творчості Миколи Петровича. Домінуюче місце у роботі займає пейзажний жанр. Пише Глущенко і фігуративні композиції, але завдання їх полягає в розв’язанні проблем оточення людини середовищем пленера, у вивченні і втіленні живописними засобами зв’язків між ними. Наполеглива праця на натурі, зосередженість духовного стану, раціональна мобілізація емоцій на відчуття специфічних рис, нюансів обраних мотивів приводять до абсолютного злиття (зрозуміло, в кращих, найвдаліших творах) індивідуальності автора з природою, до встановлення прямих зв’язків з моделлю, до щасливого вміння сповнити форму багатством почуттів, змістом внутрішнього життя (“Південний пейзаж”, “Весна на Марні”, “Вітер”, “Сільський дворик” та ін.).
На багато років Глущенко обирає систему імпресіоністичного втілення своїх почуттів. Здатність відчути внутрішню поетику у сполученні з досконалою живописною технікою, майстерністю композитора і рисувальника характеризують його творчість. Разом з тим він не стає епігоном минулого. Палітра художника не цитує буквально живопис Мане, Моне, Ренуара, Боннара та інших, хоча вплив цих чаклунів світла і кольору ясно помітний в окремих творах різних часів. Змужніння духовного життя художника, розширення обріїв інтелектуалізму помітні в портретах Ромена Роллана (1932) і Анрі Барбюса (1933), що містять глибокі психологічні характеристики видатних письменників і визначних громадських діячів.
1936 року Микола Петрович повертається на Батьківщину. Його творчий доробок стає предметом великої і щирої розмови, що відбулася в грудні того ж року в Будинку київських літераторів, де була експонована виставка картин художника. Про інтерес до цієї виставки свідчить хоча б перелік промовців, що тоді виступали: Микола Бажан, Макс Гельман, Сава Голованівський, Сергій Григор’єв, Володимир Костецький, Федір Кричевський, Анатолій Петрицький, Олексій Шовкуненко, Ілля Штільман, Гнат Юра…
На жаль, лихоліття війни знищило все, майже все, що було створено художником наприкінці 1930-х років і на початку сорокових. Лишилося лише кілька етюдів, написаних у Москві в грізний час героїчної оборони столиці та в Абрамцеві в 1942—1943 роках. Відомо, що на той час припадає надзвичайно інтенсивна робота художника над тематичними композиціями “В. І. Ленін біля Стіни комунарів у Парижі”, “Страта іспанських революціонерів”, “Смерть героя громадянської війни Василя Боженка”, “Т. Г. Шевченко серед кріпаків”, “Вибори до Верховної Ради СРСР у гуцулів”, “На польовому стані” та ін.
Серед виставок сорокових років особливо пам’ятною для Глущенка стала його персональна, організована МОСХ’ом у вересні 1943 року. І творча розмова, вимоглива і відверта, під час обговорення, і поради видатних майстрів радянського живопису І. Грабаря, С. Герасимова та ін., і глибокий аналіз та об’єктивна оцінка експонованого доробку відіграли велику роль у дальшому розвитку мистецької індивідуальності художника, у зміцненні засад, які були ним обрані внаслідок внутрішнього самоаналізу та наполегливої праці. Очевидно, особливо радісною для М. Глущенка була думка таких авторитетних мистецтвознавців, як О. Бескін, О. Федоров-Давидов, М. Сокольников, котрі не просто відзначили майстерність і живописні якості творчості митця, але помітили і підтримали відчуття і відтворення пейзажу Батьківщини, розуміння і осягнення традицій вітчизняного мистецтва.
1944 рік… Микола Петрович назавжди переїздить до Києва. Від того часу, від виставки 1944 року, що була влаштована на честь першої річниці визволення Харкова від фашистських окупантів, його доля, доля художника і громадськоо діяча, невіддільна від долі українського мистецтва. Доробок цих чудових, сповнених самовідданої натхненної творчості тридцяти двох років усім добре відомий. Це доробок справжнього могутнього таланту художника-громадянина і патріота.
Своєрідна і різноманітна краса української природи— ніжно-ласкава і суворо-грізна, безмежно-розлога в степах неозорих і фантастично-примхлива на гірських верховинах — збагачена нині працею радянських людей. Вона овіяна думками, мріями та почуттями, піснею і поезією народу. Саме вона — основа творчості Миколи Петровича. Здається, немає куточка України, який не був би відтворений пензлем художника. Здається, ніби всі барви рідного краю складають палітру цього живописця. Здається, що почуття, на які надихають нас пейзажі Батьківщини, втілені в полотнах Глущенка.
Характерність творчості художника, нині уславленого майстра,— в щасливому поєданні природної самобутності з майстерністю, в постійному їх виявленні і розвитку, нарешті, в незмінному торжестві поезії. Про поетичність творчості митця пишуть буквально всі. Вона присутня в кожному його полотні, в буянні барв, у віртуозних акварелях і рисунках.
Тільки поет, тільки художник може створити такий урочистий образ рідної природи, що виблискує всіма існуючими, народженими уявою митця барвами. Тільки поет, тільки художник може відчути і сповнити образи такими прекрасними думками і хвилюючими почуттями.
