Сімона Корбіо. Мистецтво України
Публікуємо переклад статті Сімони Корбіо (Simone Corbiau) з нідерландського журналу Bouwkundig Weekblad Architectura. Журнал вийшов друком у червні 1928 року.
Сімона Корбіо (1900—1974) це бельгійська дослідниця і художниця; можливо, шпигунка. У 1927—1928 роках вона відвідувала СРСР. Крім цієї, відома ще її стаття про українське мистецтво у журналі La Nervie.
Від першого знайомства з так званим «російським» мистецтвом нас вражає оригінальність та самобутність творів, що походять з України — Південного Заходу колишньої Росії.
У безмежній царській імперії Україна не була глухою провінцією, яка здалеку мавпувала те, що привозили на ринок зі столиці, а була місцем, де мистецтво шанувалося понад усе. Усміхнений вигляд родючої рівнини, яка по черзі купається у сонячному світлі або виблискує в снігу; білі хатки, розташовані у квітучих садах; сам багато обдарований народ з його життєрадісним характером, у якому не бракує мрійливості, — так, усе в цій країні сприяє створенню атмосфери краси, що змушує розквітати мистецькі таланти.
Погляд на карту вчить нас, що Україна у півтора рази більша за Францію. Клімат тут м’якший, ніж у Північній та Центральній Росії; ґрунт надзвичайно родючий, тому цей регіон справедливо називають «житницею Європи»; населення тут також набагато густіше, ніж у будь-якій іншій частині російського материка. Природні кордони України не збігаються з нинішніми кордонами УРСР: окрім південної частини УРСР, більша Україна має охоплювати Схід Польщі, Чехословаччини та Румунії, які етнологічно та історично належать Україні. Існуюча роздробленість є результатом політичних угод, які не враховували право народів на власну долю.
Цей народ має за плечима похмуру історію. Не існує жодного слов’янського племені, яке палкіше прагнуло би свободи і було би більше налаштоване на свою незалежність. Проте українці гнулися під багатовіковим гнітом, аж донедавна, коли виникло побоювання, що їхнє колишнє самостійне існування вже ніколи не відродиться. Попри всі негаразди, українці залишилися тими, ким були з давніх-давен; під важким ярмом вони ніколи не втрачали своєї національної свідомості; їхній народний характер залишався непохитним, він перемагав, долаючи будь-який гніт. У наші дні, за радянського ладу, Україна знову піднімає голову і сама бере кермо влади у свої руки. Вона знову завоювала те, чого була позбавлена століттями: власну владу, власну пресу, свою співочу мову, власні школи та університети. Україна більше не підкорена чужій Наддержаві, а є молодою Республікою і, як за славних часів козацтва, переконана у своїй самоцінності. І її славне мистецтво минулого, що згасло в несприятливій атмосфері, раптово, повне життєвих сил, воскресло.
Як йдуть справи з мистецтвом в Україні? Загалом у нас про це не дуже обізнані, і все ж мало знайдеться у світі країн, де оновлення в мистецтві впроваджувалося би так систематично.
Спершу кілька слів про освіту, яка є основою, на якій було перебудовано все мистецтво в Україні. Музеї та виставки значною мірою сприяють вихованню у мас любові до мистецтва, а завдяки навчанню в Інституті красних мистецтв талантам, що розвиваються, надається глибока освіта.
Подібно до того, як це розуміють в УРСР, Музи пропонують неперевершений засіб виховання. Пам’ятки минулого зберігаються та підтримуються гідним подиву чином. Приватні колекції, які були конфісковані на користь громади, буквально переповнюють музеї, внаслідок чого серйозно розглядалися плани щодо зведення прибудов. Музеї настільки переповнені, що всі художні твори неможливо виставляти одночасно. Тому було визнано корисним організовувати виставки, які по черзі висвітлювали би ту чи іншу галузь мистецтва. Просторий Музей історії у Києві зараз є то «музеєм портрета», то музеєм, де розміщуються вироби з глини або гобелени.
Усі експоновані предмети мають суто художню цінність, упорядковані фахівцями своєї справи, які знають, як дати кожному предмету виявити себе якнайкраще. Облаштування музеїв довірено особам із незаперечною компетентністю (переважно членам Української Академії наук), вони мають повну свободу дій, оскільки можуть розраховувати на необмежену підтримку держави. Грандіозний замисел реалізується в межах території Києво-Печерської Лаври, дві будівлі якої зберігають художні скарби, що походять із монастирів.
Одна будівля — це Музей культу, в якому спробували зібрати всі ікони, починаючи від найперших, привезених із Візантії, і закінчуючи періодом занепаду, що виказує чіткий польський вплив; ними заповнено численні зали на верхньому поверсі. В іншому відділі можна знайти все приладдя давніх живописців, а в сусідньому приміщенні облаштовано реставраційну майстерню; поверх вище, відведений для золотарства та ювелірного мистецтва, містить священні сосуди, хрести із позолоченого срібла, коштовні Євангелія, оздоблені емаллю та дорогоцінним камінням; нижній поверх повністю завішений церковним вбранням, пишними хоровими мантіями, покривалами, гаптованими золотом і засипаними перлами та дорогоцінним камінням, чиє мерехтіння ще більше посилює гру світла на шовку. Це справжнє диво! В Європі немає подібних музеїв церковного вбрання.
Незабаром також постане Етнографічний музей, в якому можна буде вивчати всі звичаї та прояви українського фольклору. Поруч із Музеєм культу у великій будівлі, що прилягає до монастирської бібліотеки, розташований Музей книги. Це було те ядро, з якого розвинувся план створення в Лаврі центру культури минулих часів. Згаданий музей завдячує своїм існуванням наполегливості та витонченим пошукам вченого Павла Попова, чиї відкриття збагатили українську графіку величезною кількістю унікальних естампів, а кількість відомих досі граверів подвоїлася. Він викликав революцію в тогочасному стані науки і вказав шлях для подальших досліджень. Цей український вчений виконав чудову роботу. Він не лише зібрав кліше з монастирської друкарні, які були забуті й припадали пилом на горищі, але й почав робити з них відбитки і таким чином отримав дивовижно красиві гравюри. Уряд подбав про видання, щоб усі музеї та колекції за кордоном могли бути забезпечені автентичними українськими творами. Ці гравюри мають неоціненне значення для мистецтва гравюри, а також для іконографії; адже багато темних моментів щодо останньої можуть бути пояснені додатковими деталями, піднятими з документації в Києві.
Ще більш помітною в цих музеях радянської України є публікація, яку там зустрічаєш. Там музей — це не якесь затхле святилище, де доглядачі дрімають на своїх стільцях і прокидаються лише тоді, коли до зали вривається група туристів; він є об’єктом уваги не лише естетів та високорозвинених людей, але у вихідні дні сюди тягнеться народ, насправді, селянки, одягнені по-святковому, чиї блискучі червоні чоботи цокають по натертій паркетній підлозі. Це своєрідна, чудова публіка, «допитлива маса», яка збирається навколо екскурсоводів, пов’язаних з Інститутом, щоб ті надали їм необхідні пояснення. Нам важко уявити таке видовище, оскільки у нас не звикли, щоб народ — хоч і міцніше підкований — проводив недільний день у музеї. І… не слід забувати, що навряд чи десять років тому маси українського населення ще не вміли ні читати, ні писати.
Підготовка до художньої кар’єри здійснюється ще більш особливим чином у призначених для цього закладах. На зміну старомодній Академії (в чиїх стінах процвітало панування академізму та приписи з Петрограда) у Києві виріс абсолютно новий Український інститут художніх мистецтв. Ця масштабно організована установа є справжнім університетом зі студентським корпусом, чисельність якого перевищує тисячу осіб. (Більшість студентів навчаються за державний кошт). Під загальним керівництвом теоретика Івана Врони надається дуже серйозна та ґрунтовна освіта. Тут є такі факультети: факультет архітектури, де поруч із теорією суворо дотримуються практики. На першому курсі всі майбутні архітектори повинні спочатку і перш за все практикуватися в столярній майстерні. Поліграфія, де так само потрібні практичні професійні знання: перш ніж перейти до оформлення книги, студенти повинні знати, як сторінка готується до друку і як працюють машини, щоб мати можливість друкувати їх самостійно. Живопис і скульптура: на високих стінах величної зали середньої частини будівлі студенти вчаться декоруванню у великих масштабах. Також є факультет художнього ткацтва, де студенти знайомляться не лише з технікою ручного ткацтва, але передусім із фабричним виробництвом. Нарешті, є дуже сучасне творіння: кіно-театральний факультет. Вистави в Україні мають велику мистецьку цінність. Незабаром ми замовимо слівце про театр. Дозвольте нам тут зазначити, що в кіномайстернях закладу викладають наукову фотографію, режисуру, моделювання, театральне декорування. Кіномистецтво може озирнутися на дивовижний розвиток. У Києві, крім того, будуються кіномайстерні, які мають стати найбільшими в усій Європі. Далі до Інституту додалися лекційні зали з історії мистецтв, лабораторії, ательє, склади, де студенти можуть отримати все необхідне приладдя, і, нарешті, в кінці коридорів — чайні столи, на яких томиться самовар.
Київський інститут готує мистецьке майбутнє країни. Молодим українським художникам прищеплюють любов до минулого; їх вчать прагнути до виконання завдання, яке майбутнє покладає на них. Художник тут не вважається винятковим єством, Митцем (з великої літери); прагнуть встановити тісніший зв’язок між ним і народом, і тому під час канікул студентів відправляють на фабрики або в сільські клуби.
Різні напрями, що проявляються в сучасному українському мистецтві, породили три групи, які, за останньою модою, позначаються абревіатурами «А.Х.Ч.У.», «О.С.М.У.» та «А.Р.М.У.».
А.Х.Ч.У. — це натуралістична школа. Вона приділяє увагу насамперед самому предмету, і неминуче всяка турбота про стиль відходить на другий план. Занадто буквальне застосування методів минулих часів робить багато робіт схожими на імітацію. А.Х.Ч.У. забезпечує нагальні потреби, виконує замовлення для «Будинків селян» та навчає маси у просторих майстернях у Києві та Одесі, крім того, вона прикрашає «Палац праці» на Донбасі.
О.С.М.У. є протилежністю А.Р.М.У. і представляє ліве крило в мистецькому русі. О.С.М.У. ставить собі за мету створювати найпередовіше мистецтво, яке тільки можна знайти у світі. Роботи цієї групи не мають жодного натяку на місцевий колорит. О.С.М.У. налічує вельми шанованих художників: Віктора Пальмова з його полотнами чудового колориту, Лева Крамаренка, який відзначається стриманістю та впевненістю мазка, Андрія Тарана, який з надзвичайно гострим поглядом спостерігає за фабричними сценами та виявляє певну прихильність до таких сюжетів, обмежуючись ними та відображаючи життєву правду. Шкода лише, що ці роботи, якими б цікавими вони не були, абсолютно відірвані від мистецького минулого України.
А.Р.М.У. представляє найбільш симпатичну та визначну течію і зуміла поєднати іноді сміливі знахідки сучасного мистецтва з багатою традицією, а також повністю досягла успіху в адаптації багатовікового методу роботи до нинішніх обставин. А.Р.М.У. — це велике професійне об’єднання, яке охоплює всі види мистецтва, від архітектурних споруд до найменших предметів у нашому повсякденному вжитку. Гасло «Мистецтво для народу і від народу» є тут основним принципом; прикладне та самостійне мистецтво стоять на рівних правах. Те, що було створено цим об’єднанням, є надзвичайно важливим і різноманітним. Зодчі більше не використовують дерево як матеріал, як у давнину, ні візантійський камінь, ні гіпс, а бетон: використана сировина та змінені суспільні потреби природним чином визначають форму будівлі.
Лесь Курбас (режисер) та Вадим Меллер (декоратор) у своєму театрі «Березіль» у Харкові дали сигнал до радикального перевороту в театральній грі — перевороту, який через український театр справив вплив, подібний до впливу Камерного театру в Москві, оновлювачем якого був Олександр Таїров. Скульптурне мистецтво також відроджується. Відчувається вирування первісної сили, яка в минулі часи скіфів висікала дивовижних кам’яних баб. Майстерні статуї Бернарда Кратка та Жозефіни Діндо виглядають так само могутньо, як і статуї їхніх предків, а статуї Костя Булдина мають таку ж середньовічну виразність. Уникаймо тут психологічної глибини голів, створених Іваном Северою, молодим художником, який живе в Римі і поступово звільняється від впливу класики.
Головна група в А.Р.М.У. — це бойчукісти, названі так на честь київського професора Михайла Бойчука. Сильна особистість майстра, його серйозний та виважений погляд принесли оновлення у монументальний живопис, вплинули на цілу плеяду художників, які поступово утворюють справжню школу, де дуже просто продовжується славне минуле; український характер зберігається і привласнює собі досягнення нового часу, закладені Сезанном у нашу живописну візію. Василь Седляр, Оксана Павленко, Мануїл Шехтман, Олександр Мизін, Григорій Довженко передають мистецтво, яке так хвалили як рідкісну рису старослов’янських майстрів. Тимко Бойчук, який жонглює формами, має слабкість до природи, до простого сільського життя.
Антоніна Іванова створює чарівні фігурки в народному стилі й засіває тло своїх полотен духмяними травами — так, як це любили робити галицькі художники. Далі є ще Микола Касперович, який оновив мистецтво іконопису; він знайшов ключ до старої, на перший погляд неймовірної техніки з давно минулих століть і змусив її знову жити молодим життям, водночас поставивши її на службу своєму дуже новому баченню релігійного мистецтва. Портрети, написані Іваном Липківським, нагадують про статність козаків-хорунжих. Назвемо наостанок Івана Падалку, який кількома помахами пензля надає своїм фігурам найрізноманітніших виразів. Україна має завдячувати відродженню свого мистецтва близько п’ятдесяти спорідненим талантам.
Багато з цих молодих людей у свою чергу вже є вчителями і відроджують, перш за все, поруч із монументальним мистецтвом, народне та художньо-промислове мистецтво. Так, є першопрохідці фотографії, які розглядають цю останню як окреме мистецтво з власною красою, яка не спирається на наслідування живопису, а базується на власних естетичних принципах. Художнє ткацтво знову набуває авторитету завдяки невтомній праці Сергія Колоса. У співпраці зі своїми учнями він зосереджується на забутих методах ткацтва та на знаннях про рослинні барвники, які колись надавали українським килимам вищезгадану вишукану кольорову гаму. Старі приписи вони пристосовують до машинної техніки, і в найновіших ескізах око також милується квітами, тваринами та суворо стилізованими людськими фігурами, які прикрашатимуть поверхню настінних гобеленів. Керамічне мистецтво також переживає кращі часи завдяки Седляру та Павленко, які разом із кількома іншими художниками влаштувалися в шанованих будівлях монастиря в Межигір’ї. Раніше там існувала відома порцелянова фабрика, але впродовж XIX століття вона занепала і зрештою була повністю залишена напризволяще. Тепер знову розпалюють печі гончарів; з Межигір’я походять фантастичні глиняні глечики з отвором посередині, наївні яскраво розфарбовані миски, тарілки з високим бортом і карафи, в яких форми тварин зображують невідому досі фауну. Як і раніше, знову випікають кахлі для оздоблення печей, справжні окраси, що мають захищати від лютих холодів протягом довгої зими. Так створюється новий вид посуду, який серед багатьох сучасних обігрівальних приладів забезпечує більший затишок.
Техніка та декоративно-прикладне мистецтво досягають в Україні такого ж рівня, як і на Заході Європи; вони зрівнялися з тим, що Мюнхен і Копенгаген створюють у свої найкращі часи. Проте є одна відмінність: Мюнхен і Копенгаген зреклися всього локального колориту, тоді як в Україні він зберігся. Поліграфія, зрештою, вирвалася зі сну завдяки Георгію Нарбуту, оновлювачу красивої книги в Україні. Смерть забрала його якраз тоді, коли він виправдав усі найсміливіші сподівання. Його справа продовжується Софією Налепинською-Бойчук, яка з майстерністю працює по пальмовому дереву і вміє створювати нюанси чорного і білого, як на офортах київського біологічного періоду; Василем Касіяном, який володіє усіма техніками офорту, гравюри на дереві, ксилографії; Марією Котляревською з її естампами у народному стилі; Олександром Довгалем з його ліногравюрами та Рубаном і Сахновською з їхніми віньєтками.
Щоб надихатися мистецтвом, потрібен ентузіазм: в Україні цей ентузіазм спалахує з почуття єдності роду, з переконання, що весь світ відкритий для робітника та його дітей. Нові суспільні потреби вимагають співпраці мистецтва; нові події, епос визвольного перевороту, життя чорнороба та життя селянина вимагають пластичного відображення; культурний прогрес примножує кількість досвідчених художників; економічне відновлення дозволяє їм працювати. Україна має прекрасне минуле, а сьогодення є безпосереднім продовженням його; епоха, що минула, була настільки ж багатою на обіцянки для майбутнього.
Протягом століть українське мистецтво розвивалося так, що ніколи не втрачало своєї власної природи, завжди залишається молодим і безмежно є завжди родючим. У Києві, біля підніжжя зеленої скелі, що спускається до Дніпра, б’є чисте джерело, в якому, як кажуть, великий князь Володимир хрестив свій народ. Невпинний плин цієї води — яскравий символ родючої України, що хранить у собі безліч життєдайних сил.
