Стати Патроном!

Стаття мистецтвознавиці Лідії Попової про ілюстрації Олександра Данченка (1926–1993) до поеми “Енеїда”, створених художником у 1968 році. Стаття проілюстрована ілюстраціями з цієї книги.

За жанром “Енеїда” І. Котляревського —  це бурлескна переробка поеми Вергілія. Змальовуючи троянців (читай — українців) у мандрах, битвах, на дозвіллі Котляревський оспівує кращі риси українського народу. Строфа за строфою Котляревський веде розповідь про побут, історію, звичаї українського народу і, ніби мимохіть, строфа за строфою стверджує його героїчний характер. Відбиваючи події, думки, проблеми своєї доби, він не втомлюється сміятись протягом усієї поеми над безневинними чи відворотними, безглуздими чи ганебними людськими слабостями.

Та хоч у Котляревського героїчне і смішне злиті воєдино, хоч побутові подробиці й жартівливий класичний маскарад ніяк не виділені у поемі, — сталося так, що майже всі Данченкові попередники, відповідно до свого творчого почерку, бачили в поемі або “чисту” сатиру, або ж таке саме “чисте” побутописання, або, зрештою, її маскарадний бік. Так було не тільки з першими, не дуже досвідченими художниками П. Мартиновичем та В. Корнієнком, але й з таким блискучим майстром, як Г. Нарбут, що сприйняв у “Енеїді” її маскарадний прийом і, як завжди, зумів інтерпретувати його в цілковитій стилістичній єдності. Для А. Базилевича, що проілюстрував “Енеїду” всього на рік раніше за Данченка, найважливішим і найближчим був її сатиричний бік. Незаперечне почуття гумору поєднується в його ілюстраціях з винахідливістю оповідача.

Якщо в Нарбутовій “Енеїді” головною була вишукана стилізація, заснована на глибокому знанні минулого України, то головне у книжці Базилевича — Україна вірогідна, світ, в якому губиться грань між справжнім і вигаданим.

Але ніхто, мабуть, із згаданих майстрів не звернув належної уваги на назву поеми, яку дав їй письменник: “Вергілієва “Енеїда” на малоросійську (українську) мову перекладена І. Котляревським”. Заголовок цей, як нам здається, означає те, що ілюстратору треба не декорувати українське життя грецькими елементами і не надавати античності українського колориту, а вирішувати “Енеїду” в ключі, що відповідає її мовному пародійному ладу. Це зрозумів Данченко. Засобом пластичного вираження пародійності поеми став для нього грецький вазопис.

Вводячи “запорізько-троянське” військо в світ середземноморської античності, художник створює в ілюстраціях сплав, у якому нероздільно злилися і українська козацька старовина і античність. В ілюстраціях сходяться у герці забіяка Дарес в сандаліях і туніці та вусатий Ентелл в чоботях і шароварах; в натовпі “троянок” Ірися, що обернулася в стару, зігнуту дугою Бероєю, умовляє спалити кораблі; серед очіпків, свиток і стрижених “під макітру” дитячих голівок часом промайне постать у прозорій туніці або обличчя, схоже на трагічну маску. У сцені жертвопринесення той, хто у Котляревського зветься по-простому “піп”, стає жерцем-воїном у туніці, плащі і з коротким прямим мечем на поясі, а позаду, спираючись на списи, стоїть запорізьке військо, вусате, чубате, у низько насунутих шапках. Еней пояснює Евандру, цареві союзних аркадців, план війни з латинцями: кошовий війська запорізького і античний володар у тозі й лавровому вінку сходяться біля карти, де намальований чобіт Італії, покреслений стрілами воєнної диспозиції,— і так до кінця книжки.

Слідом за Котляревським художник бачить у такому поєднанні джерело комічного. Та значення античних мотивів у Данченкових гравюрах суттєвіше і ширше. Постаті у грецьких плащах і туніках стають у його композиціях своєрідним камертоном, визначаючи статурність поз і скупість жесту; одежа, що спадає важкими складками, створює ритм прямих ліній, якому підпорядковані і обличчя, з античною чистотою рис. Завдяки цьому в ілюстраціях, виконаних у техніці лінориту, панує поетів задум, підкорюючи матеріал художника — його враження, винесені з життя або з величезної допоміжної літератури. В ілюстраціях виникає урочистий лад процесії з грецького вазопису.

Саме цим визначається антична гармонія фронтиспіса-фриза, що складається з безкінечного людського походу. В ньому не так і багато персонажів. Але його просторове, мовби барельєфне, трактування, його кольорова насиченість і ритмічна цілісність створюють враження масової всенародної процесії.

Будуючи гравюри на співвідношеннях чорного й цегляно-червоного, стверджуючи їх зв’язок з грецьким вазописом, художник поєднує його принципи з прийомами класичної української гравюри на дереві. Щільний чорний контур, немов стушований досередини тонко прорізаними смужками, надає самостійного внутрішнього життя предметам, самому просторові гравюри. Червоний колір у поєднанні з чорними берегами створює напружений контраст. Водночас чорний малюнок на червоному тлі здається особливо легким і безпосереднім.

Композиційний принцип вазопису, в якому дія розгортається по замкненому колу, перетворений у Олександра Данченка в принцип побудови книжки. Майже всі ілюстрації підкреслено фрагментарні: дія кожної з них починається на “півслові” і так само несподівано уривається. З’єднуючи їх текстовими сторінками, стовпчиками строф, підкресленими згори вузькою смужкою кольору цегли, художник створює єдину систему — книжку.

Як і майстри ваз чорнофігурного стилю, Данченко вміє підкорити зображення жорстким правилам. Постаті у грецькому вбранні визначають ритмічну впорядкованість усієї серії і кожної ілюстрації як завершеного фрагменту єдиного фриза. Навіть зовнішній скромний вигляд книжки в оправі з матової чорної тканини (вона нагадує кишеньковий альбом) здається незвичним для видання такого роду. Але упорядкованість ця, як і сувора регламентованість в античних вазах, не обмежує вибагливої фантазії митця. Всередині прийнятої ним системи Данченко знаходить велику кількість прийомів, завдяки яким в ілюстраціях створюється непомильна паралель примхливій течії поеми не тільки в героїчних, але і в комічних її поворотах. 

Ось пекло, де банькаті бісенята готуються засмажити гладуна в генеральських еполетах і чорти тягнуть догори ногами брикливих грішниць. Це вже реальність особлива, переінакшена, повернута фантастично. І ось постаті, які виступали у попередніх ілюстраціях над поверхнею аркуша могутніми формами, що нагадують скульптурний фриз, тут перетворюються в плисковаті чорні тіні, окреслені червоною лінією контуру. Промальований з надзвичайною вишуканістю, він настільки тонкий, що здається, от-от зникне зовсім, і окреслені ним постаті стануть безформними згустками пітьми. Далі мова художника міняється, коли він зображує душі праведників у раю, де “хто мав к чому охоту, то й утішався тим до поту…”, — щоб у наступних аркушах знову набути епічно-величної інтонації, лише подекуди пом’якшеної стриманою усмішкою.

Навіть трактуючи найкомічніші сюжети — гулянку в Дідони або сварку Венери з Юноною при Юпітеровому троні, Данченко завжди надає їм високого міфічного тону.

Сам матеріал, спосіб його організації дістають в ілюстраціях образне навантаження. Так, ліногравюра у дві дошки, що підсилює асоціацію з грецьким вазописом, допомогла Данченкові в даному випадку досягти змістовної цілісності книжки, сторінки якої органічно об’єднані мотивом процесії героїв. Простір, свідомо спресований у подобу фриза, художник стверджує за допомогою особливих прийомів. Так, в ілюстрації “Цибелла просить Зевса заступитись за троянців” різномасштабність елементів композиції, навмисна непроробленість (або ж особлива проробленість) тла за контрастом з майже горельєфним ліпленням Зевсової постаті створюють враження простору. Художник то веде око глядача в глибину цього простору, то повертає його на площину. Потовщена лінія, вимальовуючи ногу Сивіли, на яку та спирається, надає потворній бабиній постаті зловісного і водночас комічного характеру. Ті ж потовщені лінії, що майже переходять у плями, ліплять величезне м’язисте тіло Ентелла, немов пластично виправдуючи слова, адресовані Даресові: “Я роздушу тебе, як жабу, зітру, зімну, мороз як бабу”. Щоб неминуча поразка Дареса стала очевидною, Данченко прокреслює його скоцюрблену постать жмутами немов розсипаних чорних штрихів; круглясті темні плями землі, що немов тікають від нього, підкреслюють слабкість ніг.

Та визнаючи самостійну вартість матеріалу, Данченко не тільки виражає за його допомогою зміст, але й повністю підпорядковує його змістові. Так відбувається взаємообмін. І, мабуть, саме тому новий зміст щоразу примушує Данченка зраджувати старі, добре опановані матеріали заради нових, ще не звіданих.

За кілька років Олександр Данченко стає одним із найвідоміших художників української книжки і, зокрема, визнаним ілюстратором класики. Ти звернувся він до класики не через якісь зовнішні причини. Класична література з її зацікавленням безумовними духовними вартостями людини, її нетлінними ідеями, завжди була близька Данченкові.

Праця над творами класиків для Данченка б логічним продовженням його творчого шляху. При ілюструванні Боккаччо, Шевченка, Котляревського він залишається самим собою і йде власним шляхом, лишаючись в своєму колі тем, думок, образів.

Лідія Попова

З книги Л. І. Попова. Олександр Данченко. Київ, Мистецтво, 1972 рік.

 

Translate »