Наше сьогодення позначене докорінною переоцінкою цінностей у різних сферах життя: заново, об’єктивніше прочитуються події національної історії, справжня художність, а не заангажованість та конформізм, визначають істинний характер творчості, відроджуються із забуття і повертають у лоно рідної культури славні імена, які свого часу визначали мистецьку атмосферу не лише України, але й Європи та США. О. Архипенко, К. Малевич, М. Бойчук, І. Падалка, Д. Бурлюк, А. Петрицький, В. Єрмилов, О. Екстер, О. Грищенко, К. Редько, В. Пальмов, Я. Музика — ці видатні постаті української образотворчості, поряд із багатьма талановитими літераторами, поетами, драматургами, режисерами, в різні роки були дискредитовані, зганьблені І незаслужено забуті. До цієї плеяди діячів української культури відносимо також Олександра Богомазова (1880—1930). Більшість знає це прізвище із Словника художників України (Київ, 1973) та з Історії українського мистецтва (Київ, 1967, 1970). Подекуди воно згадується в окремих публікаціях — вельми значним був масштаб творчої індивідуальності митця. Однак постать Богомазова завжди подавалася другим планом, в антуражі імен художників, що визначали магістральну лінію розвитку соцреалізму.
Лише небагато українських мистецтвознавців та публіцистів, серед яких Д. Горбачов, І. Диченко, А. Макаров, намагалися виявити справжню значимість доробку художника, відродити його неповторну і самобутню творчість.
Що сьогодні стоїть за ім’ям О. Богомазова? Слава лідера українського і російського авангарду, автора численних полотен, що експонуються в музеях і приватних колекціях Лондона, Нью-Йорка, Венеції, Цюріха, Токіо, Сан-Франциско, Загреба та інших міст. А ще не менша слава теоретика і педагога. Спадщині художника присвячені монографії і статті
А. Накова і В. Маркаде (Франція), Б. Стипанчича і Т. Миловача (Югославія), Я. Мудрак I М. Мюллера (США). На Україні полотна Богомазова почали виставлятися лише в останні роки, хоча невеличка персональна виставка в київському Будинку літераторів (1966) вперше познайомила глядача з його мистецтвом, але не могла, звичайно, розкрити сповна творчу особистість митця. Справді підтверджується хрестоматійний вислів, що “нема пророка на своїй землі”.
Олександр Богомазов – Шевська майстерня, 1912
Олександр Костянтинович Богомазов увійшов до історії українського мистецтва як один з фундаторів національного кубофутуризму. Він був і видатним художником, і талановитим педагогом, вісім років викладав в Інституті пластичних мистецтв, який з 1924 року було переіменовано в Київський художній інститут. На особливу увагу заслуговує теоретична діяльність О. Богомазова. У 1914-у році в селищі Боярка неподалік від Києва художник написав трактат Живопис та елементи. Познайомившись Із цим рукописом, французський дослідник А. Наков назвав його “пророчим”, проте ця унікальна праця досі не опублікована. У ній О. Богомазов простежив генезис художньої форми, що народжується від моменту руху первісного елементу — крапки. Звертаючись до елементів живопису — лінії, форми, живописної маси, середовища тощо, Богомазов оперує цими поняттями, розуміючи їх в динаміці, аналізуючи малярство як складну систему, що постійно змінюється, живе за своїми внутрішніми законами. У “Живописі та елементах” вперше розглядається ритм не лише як кількісна, але й якісна категорія і це стало новаторським відкриттям художника. Багато положень рукопису О. Богомазова випередили теоретичні досягнення “Супрематизму” К. Малевича (Вітебськ, 1920) і “Крапки та лінії на площині” В. Кандинського (написана взимку 1918-19 років, видана у 1926-у році в Баухаузі, Дессау). І можна стверджувати, що український майстер зробив вагомий внесок у становлення нової антологічної позиції форми у мистецтві XX століття, коли вона стверджувалася як самодостатня цілісність. Саме це і було найвищим досягненням вітчизняного безпредметного мистецтва. У своїй праці О. Богомазов кидає виклик художникам і глядачам, які не бажали визнавати закони революційного розвитку образотворчості, гостро критикували нове мистецтво. “Нове мистецтво тим і дороге, — пише він, — що воно висуває самостійну вартість елементу живопису, як носія відчуттів Художника Не безглузді звинувачення у прагненні до сторонньої мети, а усвідомлення Художньою Особистістю своєї сили владно притягує її на шлях нових відкриттів в Мистецтві. Киньте ж свої обвинувачення тим, хто приховуючи своє безсилля, поспішає запобігти смакам публіки”.
Цілеспрямованість, самостійність мислення і сила духу завжди були невід’ємними рисами характеру О. Богомазова. Про це свідчить небагата на зовнішні ефектні поди, але вельми характерна і показова для свого часу біографія митця. Народився він у селі Ямпіль (Харківської губернії, зараз Сумська область) 27 березня 1880-о року. Олександра та його молодшого брата Василя виховував батько — Костянтин Федорович Богомазов, що працював бухгалтером. Зростаючи без материнської ласки, майбутній художник не мав і належного духовного контакту з батьком, людиною набожною, чесною, але натурою деспотичною. Вперше Олександр почав малювати у Херсонському Земському сільськогосподарському училищі, яке він закінчив за наполяганням батька. Проте згодом син йде всупереч батьківській волі — у 1902-у році вступає до Київського художнього училища. Вчився майже дев’ять років, його педагогами були О. Мурашко та І. Селезньов. Перерва у навчанні – 1905-07-і роки, коли його виключили за участь у студентському страйку. Тоді О. Богомазов бере уроки у приватних студіях, спочатку у С. Світославського (Київ), а потім у К. Юона і Ф. Рерберга (Москва). У 1908-у році він разом з Д. Бурлюком, М. Ларіоновим, О. Екстер бере участь у відомій київській виставці “Ланка” (“Звено”), а в 1914-у році стає організатором та учасником ще однієї етапної у художньому житті Києва виставки — “Кільце”. 1913-й рік залишив глибокий слід в особистому житті художника: він одружується з Вандою Вітольдівною Монастирською, коханою жінкою, що стала вірним супутником усього його життя.
О. Богомазов завжди був прив’язаний до родини, сімейного вогнища, майже нікуди не виїжджав. Здійснив лише кілька делеких мандрів. У 1911-у році за завданням газети “Киевская мысль” поїхав до Фінляндії, звідки привіз велику серію нових творів. У 1915-у році вирушив на Північний Кавказ в селище Герюси, де два роки працював у вищому початковому училищі штатним викладачем графічних мистецтв.
Київ, Гарант, 1991. 53 сторінки.
ОЛЕКСАНДР БОГОМАЗОВ: КАТАЛОГ ВИСТАВКИ
О. Богомазов віддав чимало часу і снаги педагогіці. У 1917-18-у роках він викладав у Золотоноші в комерційному училищі, наступні два роки — у Київській художньо-ремісницькій школі-майстерні і паралельно у Будаєвському вищому початковому училищі, а з 1919-о по 1922-й роки — у Боярській залізничній трудшколі. Безумовно, найвищим етапом педагогічної діяльності О. Богомазова була його праця у Київському художньому інституті (1922-1930) на посаді професора станкового живопису. Спочатку він вів “фортех” (формально-технічні дисципліни), а з 1926-о року зосередив свої зусилля на музейно-екскурсійному відділі педфаку.
Яскравим етапом у біографії художника виявилися перші пореволюційні роки. Богомазова призначено керівником художнього оформлення революційних свят — “День Червоної Армії”, “1 Травня”, “Дитячий день”, “День білої квітки”, а потім старшим майстром 1-ї державної живописно-декораційної майстерні. Тоді на з’їзді худож-иків-педагогів він був обраний завідуючим відділом художньої освіти у Всеукраїнському комітеті образотворчого мистецтва.
У 1920-у О. Богомазов працював відповідним художником 12-ї армії і оформлював агітсанпоїзд та агітпароплав “Пушкін” (разом з О. Екстер, В. Меллером та ін.). У важких фронтових умовах художник захворів на сухоти. Останній раз він вирушив у 1923-у році до Ялти, де лікувався від тяжкої хвороби, яка й спричинила його передчасну смерть. З червня 1930-о року художник помер у Києві.
Рано сформувавшись як особистість, О. Богомазов самостійно визначив свій майбутній життєвий шлях і не звертав з нього, незважаючи на труднощі і випробування. Так само самостійно обирав він і свої творчі орієнтири, котрі відстоював впевнено і безкомпромісно. В останні роки навчання в художньому училищі виявилося захоплення молодого митця імпрессіонізмом, до нас дійшли чудові портрети майбутньої дружини О. Богомазова, виконані в цей час. Наступний етап творчості художника значною мірою визначив вплив скандінавського модерну, про що красномовно свідчать вишукані, рафіновані твори, створені у Фінляндії (1911 рік). Однак художник невдовзі стає одним із провідних майстрів кубофутуризму, що виник у європейському мистецтві початку XX століття на перехресті двох відомих напрямків — французського кубізму (П. Пікассо, Ж. Брак, X. Гріс та ін.) та італійського футуризму (Ф. Марінетті, І. Боччоні, К. Карра, Дж. Северіні та ін.). Значні досягнення кубофутуризму виявила вітчизняна школа, в окремі періоди творчості ним захоплювалися К. Малевич, В. Татлін, О. Екстер, представники об’єднань “Бубновий валет” та “Ослячий хвіст”.
Олександр Богомазов — Правка пилок, 1927
Послідовність творчих переконань О. Богомазова виявилася в його прагненні до аналітичного розкладу форми, що завершується художнім синтезом, та в його особливій шані до оновлюючих сил технічного прогресу. Не випадково серед кращих полотен майстра такі картини, як “Трамвай (Львівська вулиця, Київ)” (1914), “Монтер”, “Поїзд” (обидва — 1915). Грунтовно і логічно творче кредо художника втілюється у вже згаданому рукопису. О. Богомазов намагався знайти об’єктивні закони перекладу емоційного впливу предмету зображення на картинну площину, і це надзавдання він вирішував не лише в теорії, але й на практиці.
У подальшій творчості художник послідовно розвивав саме кубофутуристичні традиції, збагачуючи їх новими знахідками. У другій половині 1920-х років він працював над проблемами колориту, шукаючи закономірностей співвідношення локально забарвлених кольорових плям на площині. Яскравим прикладом синтезу творчих розвідок О. Богомазова в цьому періоді є картини “Правка пилок” (1927), “Пилярі” (1928-29), “Тирсоноси” (1929). Збереглися також чудові портрети дочки (1926 і 1928 рр.).
Духовний світ художника був багатим та змістовним, про що красномовно свідчать зокрема його листи до близьких і друзів та нотатки у щоденнику, який він вів із 1899-о року. О. Богомазов хотів самотужки розібратися у найсуттєвіших питаннях буття, осмислити роль і призначення людини, митця. Наукові дослідження О. Богомазова, його аналітична творчість не повинні, однак, заступати живої людини, романтика, мрійника, який вірив у безмежні можливості Почуття, Краси, Творчості. “Розумом без почуття ніколи не збагнути краси, – писав він до своєї майбутньої дружини, — бо логіка розуму не збігається з логікою краси, для якої існують зовсім інші масштаби, яких не виміряти логічним аршином. Красиві є зірки, красива й троянда, та чому? Розум не скаже, скаже лишень, що зірок з неба не зняти, троянду можна зірвати. А Краса скаже: зірка прекрасна, інколи я знімаю її з неба і прикрашаю трояндою мого кохання” (лист від 29.07.1909 р.).
Сьогодні, оглядаючись у недалеке минуле нашого мистецтва, мимоволі ставимо перед собою питання “Що скоїлося?” Чому на довгі десятиріччя імена наших кращих митців пішли у небуття, а ми шанували лжеідолів, голих королів. Як могло стати, що неординарне й найталано-витіше видавалося за оману та помилки. Олександр Богомазов, який ще за життя був удостоєний гордого ймення “Український Пікассо”, один з кращих митців своєї доби,був вилучений з мистецького процесу. Кажуть, що історія усіх розсудить і поставить на відповідне місце. То, мабуть, прийшов час, коли належить віддати “кесарю — кесарево, а Богові — Богове”, повернути з небуття славні імена, які увійшли до золотого фонду нашої національної культури.
