ЯКІВ ПАДАЛКА
19??–2000
Яків Падалка
Україна завжди була щедра на талановитих майстрів-гончарів. Один з них — київський майстер Яків Іванович Падалка. Древнє ремесло дісталося йому у спадщину від його предків. Далеко за межами села Межиріч (тепер Сумської області) лунала слава про його прадіда, потомственого гончара Федота Романовича Падалку. Куманцями, барильцями, найрізноманітнішим фігурним посудом останнього милувалися глядачі виставок у Москві, Петербурзі, Ростові, а у 1887 році, на кустарній виставці у Харкові, він отримав Срібну медаль. Майстер своєї справи — Федот Романович Падалка виховав багатьох учнів, довгий час керував гончарною майстернею, заснованою в його селі графом Капністом. Серед учнів був і онук, батько Якова Івановича — Іван Андрійович.
Так, від одного покоління до другого, передавалися в родині Падалок секрети мистецтва вогню. І для Якова Івановича питання про обрання професії ніколи не стояло, бо радість роботи з глиною він пізнав рано. Коли хлопчик підріс — став помічником у батька. Іван Андрійович на той час працював на Сумсько- Степанівському горняно-черепичному заводі. Це була перша професійна школа майстерності для Якова Івановича, а батько став його першим вчителем.
З 1939 року Я. Падалка навчався в професійній школі при вищезгаданому заводі. Потім гончарив у різних установах Києва і області, а в 1968—1986-у роках працював у лабораторії архітектурно-художньої кераміки при Київському зональному науково-дослідному інституті експериментального проектування житлових та громадських споруд.
Саме в стінах цієї лабораторії зріс і набув розквіту талант Я. Падалки. Цьому сприяло спілкування з професійними художниками, а також з композиторами, письменниками, вченими, які часто відвідували цей заклад. В київських музеях майстер знайомився з найкращими творами українського декоративного мистецтва. Усе це збагачувало творчу уяву художника, розширювало діапазон його тем, підвищувало професійний рівень. Тут вперше Яків Іванович звернувся до декоративної скульптури. Безперечно, що і раніше йому доводилося створювати невеличкі скульптурки. Ще в дитинстві він допомагав батькові виготовляти на ярмарок численні свищики й іграшки. То були типові зразки традиційної, дещо архаїчної, народної пластики — звірі, птахи. Знайомство ж в лабораторії з творчістю таких самобутніх майстрів скульптури малих форм як І. Т. Гончар і О. С. Железняк стало для Падалки поштовхом для створення якісно нових зразків скульптури. Саме у цьому жанрі найглибше розкрився талант народного умільця. Вражає стильове і жанрове розмаїття його робіт. Давні народні форми української іграшки, виконані Падалкою, збагачені його великою творчою уявою. Навіть трактування найтрадиційніших образів народної скульптури — коників, птахів, баранців, оленів, чортів — у митця цілком самобутнє. А скільки оригінальних образів було підказано творцю його невичерпною фантазією!
Життєві спостереження, натура, стають для народного художника джерелом натхнення, поштовхом до імпровізації. Доповнивши їх казковою вигадливістю, опоетизованою декоративністю, часто — і гумором,— Падалка-скульптор, неначе добрий чаклун, творить свій дивосвіт. У ньому живуть жар-птиці з розцяцькованими хвостами- віялами, пихаті павичі, сороки-щебетухи, веселі коники-скакунці, розлючений єдиноріг та грайливі чортенята. Багато з робіт — це декоративна скульптура великошарових форм. Пластично виразні, часто із застосуванням ліпленого чи фактурного декору, роботи Падалки демонструють його професійне розуміння виразних можливостей матеріалу, природний художній смак.