БОГДАН СОРОКА
1940–2015

Богдан Сорока
Ідейно-естетичні позиції Богдана Сороки сформувалися у Львові, де він здобув мистецьку освіту спочатку в дитячій художній школі, а впродовж 1958—1964 рр.— на відділенні кераміки Львівський державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Вказані хронологічні межі опосередковано дають ключ до розуміння принципових аспектів цих позицій. 1960-і рр. були етапним періодом культурного життя в Україні, зокрема — у Львові. Українська література і мистецтво поповнилися сузір’ям яскравих творчих особистостей, котрі стали речниками тодішнього відродження національної самосвідомості — через осмислення традицій свого народу як інтегральної частини загальнолюдської спільноти. Виходячи з цього, феномен національної своєрідності в культурі розумівся не як неодмінна фіксація хоч би котроїсь із народно-етнографічних ознак. Вищим рівнем осмислення такого феномена можна вважати мистецькі явища, у котрих засобами формально-пластичного вислову матеріалізуються первинні риси національної психології, збережені багатьма поколіннями народу впродовж віків певні морально-етичні постулати, ідеали, які були і є для народу неперехідними, і стосовно яких зовнішні етнографічні атрибути дуже часто є вторинними, похідними. Для усієї генерації творчої інтелігенції, за якою закріпилася назва “шістдесятники”, таке розуміння національної своєрідності мистецтва не було єдино можливою істиною, але один із “шістдесятників”, Богдан Сорока незмінно дотримується цих засад уже від перших своїх самостійних кроків на мистецькому шляху. З цього випливає і його розуміння мистецтва як важливого чинника, що може і повинен активно формувати суспільний світогляд, кликати кожного до істинних, понадчасових вартостей. Принциповість цих переконань робила неможливим для Сороки будь-який перехід на конформістські позиції у наступний, після недовгої в Україні “відлиги”, сумнозвісний період 1970—1980-х рр. Ставши причиною жорстких обмежень, які були накладені на його участь в офіційному культурному житті, ця обставина усе ж таки не позбавила Богдана Сороку мистецької чесності. Витримати двобій допомагали й родинна традиція служіння вищим ідеалам народу та непокори тоталітарній системі, і середовище тих же друзів-“шістдесятників”.
Працюючи як митець також і в галузях станкового й декоративно-монументального малярства, Богдан Сорока найбільше уваги приділяє графіці, починаючи від циклу “Фольклорні мотиви” (1969), що проілюстрував збірку поезій Ігоря Калинця “Відчинення вертепу”. Уже цей дебют у графічному мистецтві засвідчив його творчу зрілість і продемонстрував вищезгадані ідейно-тематичні засади, як і певні стилістичні ознаки, що стали показовими для індивідуальної манери Сороки, вдосконалюючись у подальшому. Акцентуючи специфічні властивості саме графіки, у його працях проступає чітка градація чорно-білих контрастів, максимальне узагальнення форми та її площинність, спрощення рисунку і зміщення перспективно-просторових відношень. У зв’язку з аскетичним лаконізмом вислову, кожна деталь на гравюрах Богдана Сороки набуває символічної ваги і знакової багатовимірності. Суголосність цих прийомів із тематикою “Фольклорних мотивів” чи персонажами язичеського пантеону божеств у циклі “Українська міфологія” — очевидна, як і з цілим рядом інших праць, де переважають характерні для образного мислення митця алегоричність, широка асоціативність (“Символи Сковороди”, “Наші люди”, цикл за мотивами народних прислів’їв), химерна фантазія (цикл “Похід гномиків”).
Спостереження й аналіз системи людських стосунків і пристрастей деколи викликають у митця іронічні і навіть саркастичні нотки. Що ж стосується формального втілення, то мистецький темперамент автора надає його гравюрам своєрідної експресивності, динаміки, напруженого ритмічного ладу.
Богдан Сорока належить до митців, у творчості яких інтелектуальна рефлексія переважає над безпосереднім чуттєвим враженням від довколишнього оточення. Демонстрацію цього дають не лише названі цикли, але й інші твори, де конкретне, індивідуально-характерне відступає на другий план перед загальним. Таку характеристику значною мірою можна прикласти і до помітної частини його доробку, яку складають архітектурні краєвиди — міста Середньої Азії й, особливо,— львівські мотиви, серед яких є не лише широкі панорами, а й зображення окремих споруд.
Почавши свій шлях графіка циклом ілюстрацій до “Відчинення верпету” І. Калинця, Сорока зв’язав власну творчість зі світом літератури й ілюстраціями до поезії чи прози Іванни Блажкевич, Лесі Українки, Василя Стефаника, Романа Іваничука, Григорія Сковороди і, нарешті, Тараса Шевченка.
1989 рік асоціювався для українців зі 175-літнім ювілеєм від часу появи на світ Тараса Шевченка. Особливість і духовна спадщина Кобзаря важить для України так багато, що яка б то не була інтерпретація (художньо-критична, музична, образотворча) спадщини Т. Шевченка вимагає великої відповідальності й високого рівня майстерності інтерпретатора. Звернувшись у ювілейний рік до цієї теми, Богдан Сорока з-поміж глибин Шевченкової поезії обрав “Давидові псалми” — цикл, у якому геніальний поет переспівує фрагменти Біблейської “Книги псалмів”. Оскільки тут нема окресленої сюжетної лінії, то єдино можливим для Сороки рішенням був шлях асоціативних паралелей, створення такого візуально-пластичного образу, який відповідав би головній ідеї поетичного слова. Більше того, саме це “слово” матеріалізується у густих рядках Шевченкових строф, які відтворені в буквальному розумінні та щільно заповнюють тло гравюри — увесь простір, вільний од власне фігуративного зображення.
Промовисті паралелі мають окремі елементи мистецької мови у тих же стародруках і ліноритах Сороки, що дає підставу говорити про органічну єдність його творчості з історичною лінією розвитку української графіки. Тим паче, що митець користується й безпосередніми репліками із скарбниці українського мистецтва, вводячи, приміром, у структуру екслібрисів зображення виробів народних майстрів (переважно — різьби). У більшості випадків це дає натяк на коло зацікавлень власника екслібриса, але опосередковано виявляє й загальну естетичну позицію автора мініатюри. Праця у галузі книжкового знака, а їх Сорока створив біля 90,— важлива грань його творчості, в якій особливо сконцентровано видно майстерність усіх компонентів вислову. Якраз у цьому підрозділі свого доробку вперше звернувся він до шевченківської тематики у кількох екслібрисах. Розвиваючи традиції, закладені в цій сфері й українськими митцями довоєнних літ, Богдан Сорока досягає загальновизнаних успіхів (приміром, друга премія на Міжнародному конкурсі екслібрисів у Вільнюсі, 1989 рік). А говорячи про творчість митця взагалі, можна констатувати, що помітне місце в сучасному українському мистецтві забезпечують його працям грунтовність задуму, поєднання інтелектуальної рефлексії і сильного, але стриманого почуття, впевненість різця, виваженість композиції і вміле використання декоративної гри чорного й білого у найрізноманітніших градаціях, і, що найважливіше,— гостре почуття сучасності у поєднанні з усвідомленням безперервності традицій національної культури.
Книги про Богдана Сороку:
- Богдан Сорока. Графіка. Каталог виставки. Київ, Державний музей Т. Г. Шевченка у Києві, 1990.
- Богдан Сорока. Спогади. Львів, Сполом, 2014.