ОЛЕГ МІНЬКО
1938–2013
Олег Терентійович Мінько народився у 1938 році у Макіївці Донецької області. У 1965 закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (відділення художнього ткацтва). Вчителі з фаху: Р. Сельський, К. Звіринський, Д. Довбошинський, І. Скобало. З 1982 року працює у тому ж інституті викладачем кафедри художнього ткацтва.
З 1967 року – учасник обласних і республіканських художніх виставок. Групова виставка творів О. Мінька, Л. Медвідя, 3. Флінти експонувалася в 1982—1983 роках у Львові, Києві, Вільнюсі, у 1986 році — у Москві. У 1990 персональні виставки в Лондоні, Хельсінкі, Брюсселі, Копенгагені, Вашингтоні. З 1988 — доцент Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва; у тому ж році пройшла перша персональна виставка митця. У 1990 Олег Мінько став деканом факультету художнього ткацтва. Працює в галузі станкового живопису та художнього ткацтва.
Твори Мінька зберігаються у Львівському національному музеї, Львівській картинній галереї, у Київському музеї Другої Світової війни, інших художніх, громадських установах, а також у приватних колекціях як у нашій країні, так і за кордоном.
Творчість Олега Мінька, подібно до періодів людського життя, можна поділити на кілька етапів. Загострений інтерес до подій і явищ буття, притаманний молодості, прагнення охопити і відбити їх узагальнену сутність, дати своєрідний згусток людських почуттів відзначають його полотна 1960-х – початку 1970-х років. Вони запам’ятовувались чіткістю композицій, декоративним лаконізмом кольору. їхня мова була співзвучна аскетизму “суворого стилю” шестидесятників з його загостреною чесністю. Але наприкінці 1970-х років Мінько, ніби втомившись від декларативності своїх героїв, занурюється у світ спокійного світорозуміння. На місце гострої реакції на оточення приходить філософське осягнення навколишнього світу, в основі якого лежить зріла мудрість. Зміст його живопису цього періоду слід шукати не в літературності сюжету і не в життєвій достовірності деталей, а у сплаві спостережень і пластичного ладу, живописної тканини твору. Трепет життя, відчуття достовірності моменту, особлива емоційна заглибленість і зосереджена духовність створюють не просто конкретний образ, а атмосферу буття людини і природи, їх виняткового злиття. Світ живопису Мінька – це світ реальний, добре нам відомий і водночас уявний. Часто художник не зображує людину в своїх полотнах, але її присутність, її настрій, її стан завжди відчуваються.
Людина і природа, їх взаємозв’язок – вічна тема, яка особливо яскраво виявляється у пейзажному живописі Мінька. Вивчаючи природу, митець переосмислює і трансформує її у своїй уяві, створюючи новий, гармонійний і ясний образ. Пейзажні мотиви в його полотнах неначе завмирають, відчужені від випадкового. В них створюється картина світу, в якому простота не суперечить складності, конкретне обов’язково співвідноситься з узагальненим, а гармонія не знімає напруженості. Художник, як правило, обирає горизонтальне вирішення композиції – це зображення просторих рівнин, плес озера, де неодмінно є вертикальні акценти: стовпи, дерева, копиці, щогли, паркани-штахетники та ін. Така побудова створює відчуття врівноваженості і спокою.
У творчому доробку Олега Терентійовича багато пейзажів, пов’язаних з історією, адже в долі людини сплітаються в єдиний вузол минуле, сьогодення і майбутнє. Світ, творений художником у його пейзажах, подібний до живого організму: великий і різноманітний у численності елементів, він водночас являє собою єдине ціле.
Портрет у творчості Мінька займає осібне місце. Вдумлива робота над натурою поєднується з її емоційним тлумаченням, реальність з умовністю, створюючи своєрідний магічний ефект. Удавана випадковість композиції – плід продуманої побудови, котра разом з природністю зображення надає йому відчуття рухомості, внутрішньої дії, невимушеної живої інтонації. Іноді митець, як в “Автопортреті” (1978), вдається до напруженого світлового контрасту, що помітно підвищує гостроту і емоційну виразність образу.